Як ялинку не крути...

Iрина ЗЕНЦ, журналіст видання «Район. Рожище»:

— «Посидь ще трохи», — так завжди просила бабуся, а я летіла, бо ж вічно чекали якісь справи, робота, діти... Вона сумними очима проводжала, бо знала, не скоро знову приїду. 12 грудня час зупинився... Зупинилося все. Чомусь защемило серце. Поспіхом почала шукати ліки, а колега каже: «Кріпись, твоя бабуся померла...» Бабуся Віра прожила 84 важких років. З дитинства натерпілася: переселення з Польщі, і голод, і холод, і одні валянки на сім’ю, щоб іти до школи. А пізніше робота. Скільки то свого здоров’я бабуся Віра віддала, працюючи в колгоспі. А згодом стрімголов бігла додому, бо ж там було хазяйство, трійко діток, городи. І не мала помочі, сама тягла на своїх плечах всю роботу. Бо ж дідусь часто працював позмінно. А в нього мав бути скрізь порядок. Я в дитинстві навіть вірила, що його розуміють усі тварини в господарстві. Бо ж оте «Ах ти, скурвий сину...» — було як вирок. І враз ставало все на свої місця, і навіть кури не гадили на подвір’ї. Він був, як тепер кажуть, неординарною людиною з важким характером, гострі кути якого могла згладити тільки бабуся Віра.

Вона не була для когось особливою, не вміла гарно говорити чи писати, бо ж і закінчила лише 3 класи, але для мене вона була безмежно доброю, людиною, яка ніколи не кривила душею. А ще, коли мама сердилася і в її руках опинялася різка, головне було встигнути заскочити в обійми до бабусі... А там весь світ зупинявся і точно вже нічого тобі не страшне. Я любила розчісувати її волосся і мріяла, щоб і в мене було отаке ж довге та чорне. Вона була красунею. От тільки доля випала не найкраща. Хоча вона ніколи не жалілася. Ніколи не казала що її щось болить. Не бігала по лікарях. А її чаї з трав лікували все. Вона не закінчувала університетів, але на кожне запитання знала відповідь. Завжди була сильною. Здавалося, її ніщо не зламає. А таки зламало... Після смерті сина вона помітно помарніла, у неї опустилися руки, здавалося, вона не знала, як жити далі. І навіть її мудрість не допомагала. Як ковток свіжого повітря став для неї мій син, а її правнук Артур. Вона могла годинами сидіти біля колиски і стерегти його сон.

Світлана СИДОРУК, помічник народного депутата Iрини Констанкевич (с. Карасин Камінь-Каширського району):

— У дитинстві я все ділила категорично: це — зло, а це — добро. Через більше як піввіку стала розуміти, що є і сіре, і рябеньке, а інколи колір змінюється з білого на чорний і навпаки. Добре в 2017 році: народження ще одного онука, кожна хвилина спілкування з дітьми (своїми онуками і не лише), святкування 80-го дня народження мами (найбільше щастя, що вона є), перший раз в Карпатах, знайомство з новими людьми і розуміння того, скільки в цьому світі прекрасних людей. Погане: втрата знайомих, близьких, які відійшли у Вічність, і ти розумієш, що це назавжди, але маєш жити, бути щасливим, бо інакше життя втрачає смисл. Ті, хто любив нас на цій землі, хочуть, щоб ми жили в любові.

Що принесло радість, усвідомлення того, що живеш не даремно, — щира вдячність людей за те, що вдалося тобі зробити. Що гнітить — велика кількість людей, знайомих їдуть з України на заробітки, назавжди, чуєш слова розчарування у владі, в майбутньому — це робить слабкою, інколи опускаються руки. Головна біда, яка прийшла 2014 року, і 2017 вона в стократ більша, — війна: більше смертей, могил, покалічених душ, і її колесо тягне нас всіх до загибелі моральної. Навіть у найважчі хвилини з нами є Той, хто любить і дає сили на життя, — Бог, молитва з Ним рятує. Навкруги нас є ті і те, що приносить радість, нам є кого любити і заради кого жити. Добро завжди перемагає зло. В цій боротьбі добра і зла кожен вибирає щоденно, на чию сторону стати. Краса, радість, щастя в найменшому, справжньому, рідному, щирому, і воно завжди поряд. Я вірю в Україну та її людей, дуже сподіваюсь на гарне майбутнє для своїх і наших онуків. 2018 року бажаю всім миру і добра. Все інше ми збудуємо.

Наталія МУХА, редактор газети «Нове життя» (смт Любешів):

— Аналізую пости і коментарі у соцмережах про новорічні ялинки. Знаєте, якщо чесно, дивуюся... Дуже мало можна знайти позитивних коментарів. Одним вона «совдеповська», іншим — не пишна, ще комусь дата не подобається відкриття чи стиль цього дійства. Аж смішно від цього. По-перше, як ялинку не крути, а вона залишиться ялинкою. І іграшки, гірлянди на неї якось інакше вчепити не можна (ну хіба що догори спробувати). По-друге, хай вона, може, і не така симетрична, пишна. Але, переконана, найголовніше, якщо вона не зрубана, а росте на тому місці. І її щороку прикрашають до свята. По-третє, а якщо і 31 грудня відкрити ялинку? Хіба це погано? Головне ж не першого січня... Найважливіше те, що вона буде! А це така радість дітворі. Сьогодні вкотре спостерігала, як малята, йдучи зі школи, зупинялися й дивилися за процесом прикрашання ялинки, їхні очі горіли такою радістю! І знаєте, хай вона не супер-пупер нова (як, скажімо, біля «Променя» в Луцьку), але для мене вона така гарна — справжня! До того ж, жива! Порадіймо з приводу цього, хоча б у передчутті свята будьмо налаштовані оптимістично й позитивно.