Який образ України творимо?
Початок роботи нового складу Верховної Ради ознаменувався гучними подіями, жорсткими заявами політиків з числа народних депутатів, несподіваними вчинками окремих із них. В чому ж причина? Вибори давно минули, і час переходити до звичної роботи, проводити пленарні засідання, обговорювати й приймати закони. Український політикум — наче велика брила каменю, таке багатство партій та об’єднань, їхніх доктрин, декларацій, світоглядів, переконань, заяв, постанов, рішень. З якого боку підступитися до всього цього, під яким кутом зору? Схвально й урочисто? Немає підстав. Благодушно та спокійно? Теж не підходить, бо тут спокій, як мовиться, тільки сниться. Критично? Так. Бо сьогодні цей напрямок є найбільш необхідним.
Після перших ударів по кам’яному громаддю політичних партій сиплеться пісок, наче трухлявина з гнилого дерева. Це полегшує роботу, не будемо стримувати того, що саме опадає і вивітрюється, не будемо звертати увагу на сотню партій, один перелік яких зайняв би цілу шпальту. Міцний горішок — комуністи. Партія всім досить пам’ятна, бо найстарша за віком. Що роблять комуністи в незалежній Україні? Гальмують її рух уперед, де тільки можуть. Відомо, що комуністична ідея зародилася не у нас, її принесли на нашу землю на багнетах, а впровадження її в життя призвело до репресій та голодоморів. Дехто скаже, що потім все налагодилося, стали будувати житло, своєчасно видавати заробітну плату. А переслідування, позбавлення волі дисидентів? Тому на запитання людей, коли ж поліпшиться наше життя, можна відповідати так: «Коли перестанете обирати комуністів до Верховної Ради». Вочевидь, це станеться на наступних виборах. Бо годі нас звати у минуле. Воно вже розвіялося, як дим, до нього немає вороття.
Ненабагато далі від комуністів відійшли і соціалісти Олександра Мороза. Ця партія теж втрачає свій вплив, і ніхто від цього не б’ється об поли руками. Бо уміння пробиратися в міжпартійних і міжфракційних лабіринтах — це одне, а зовсім інше — наскільки привабливим все це є для людей. Соціалісти й раніше часто заявляли про свою причетність до «помаранчевої» команди, і так же часто виступали всупереч цим заявам, виходячи із своїх вузькопартійних інтересів, намагаючись скрізь і якомога більше знайти собі прихильників. А те, як проходило обрання Олександра Мороза Головою Верховної Ради, може взагалі привести до кількісного зменшення цієї партії і навіть до її занепаду.
Партія «Батьківщина», керована Юлією Тимошенко, в «помаранчевому таборі» завоювала першість і тепер має в парламенті і в органах місцевої влади досить значне представництво. І це в першу чергу завдяки своєму лідеру, котра в будь-яких умовах, а особливо тоді, коли цього вимагають обставини, не відмовчується, а діє швидко й рішуче. Це подобається людям. Такі ж енергійні у неї і заступники, теж уміло проводять пропагандистські заходи. Проте дехто вважає, що все це патріотична риторика, і застосовується вона лише для того, щоби прикрити повновладдя у партії олігархів, їхні комерційні справи. А чи виявиться сила і вплив цієї партії тоді, коли доведеться захищати національні інтереси України як на міжнародному рівні, так і у внутрішній політиці? Думки висловлюються різні, часом зовсім протилежні. Проте є ознаки того, що ця партія може зайняти лівоцентристську позицію, ту, яку займали соціалісти, але без комуністичного відтінку, щоб ввійти до Соціалістичного інтернаціоналу і стати партією європейського типу.
Стрімко ввірвалася останнім часом на політичну арену Партія регіонів України. В коаліції з іншими партіями, які ввійшли до парламенту, вона має усі можливості брати участь у формуванні уряду, відстоювати свої погляди з усіх питань, які розглядатиме Верховна Рада. Якщо, звичайно, її депутати, коли не всі, то значна кількість, переймуться не лише окремими, регіональними за значенням і змістом турботами, а й загальнодержавними. Чи є ознаки того, що ця партія зрозуміла свою роль? Виступ проти влади, не викликаний якимись важливими подіями в житті всієї країни, — це завжди ризик і тут треба сім разів відміряти, перш ніж відрізати. А двомовність — це вже явний програш. Рішення, які прийняли місцеві органи влади на півдні і сході країни за активної участі депутатів цієї партії про надання російській мові статусу регіональної — невмотивовані. По-перше, це питання не є нагальним, по-друге, воно контрпродуктивне, його реальні негативні наслідки переважать уявний позитив. Це виявиться не відразу, а пізніше. Аналітична робота цієї партії — її найбільш слабке місце, і якщо вона й надалі буде створювати сама собі труднощі — успіху не бачити.
Українська республіканська партія Левка Лук’яненка теж стоїть осторонь основного напрямку національно- демократичного відродження України. Чи то із заздрощів, що не вона стала притягальною силою для українського суспільства, чи то із непереборного бажання стати першою в усьому. Було помітно, що Левко Лук’яненко та інші представники цієї партії свого часу в парламенті не завжди підтримували Народний рух України В’ячеслава Чорновола, часто діяли врізнобіч із ним. Нарешті, Левко Лук’яненко знайшов собі місце у Блоці Юлії Тимошенко і цим забезпечив собі депутатство у Верховній Раді. Проте від суперечок не відмовився, на цей раз із Анатолієм Матвієнком. І — розкол. Появилася на світ нова партія — «Українська республіканська партія Лук’яненка». Це вже втрата почуття міри і реальності.
Не зберігся й сильний, впливовий і єдиний Рух. Утворена вихідцями з нього Українська народна партія, яку очолив Юрій Костенко, поринула з головою у боротьбу зі своїми колишніми однопартійцями, поступово перетворюючись на нечисленну, малополітичну організацію. На минулих виборах до Верховної Ради вона вирішила піти окремо, утворивши свій блок, який набрав близько 2% голосів виборців. І програма у них була чітко складена, і захистити національні надбання України вони прагнули, і в їхніх лавах — провідні вчені й дипломати, митці світового рівня, ефективні управлінці. Все у них є, тільки не вистачає уміння оцінити те, що відбувається навколо, немає передбачення хоч би на декілька кроків наперед. Не рятують ні правильні слова та гасла, ні запевнення, що вони виступають за єдність нації, особливо коли пригадати, як вони у свій час виявили повну байдужість до єдності Руху. Тут саме доречно запитати, на що розраховували ті, котрі виступили проти голови Руху В’ячеслава Чорновола? Зайняти його місце? Але це не для всіх, до булави треба й голови. А люди збиваються на манівці, подалі від прямої дороги, поповнюючи лави маловідомих і втаємничених партій, без жодних перспектив свого існування, хіба що для власного самолюбства. Друга частина руху на чолі з Борисом Тарасюком знайшла притулок у блоці «Наша Україна», зберігши стару назву, третя ж невелика частка канула у безвість. Ось такі є у нас умільці завдавати шкоди і собі, й іншим. Спокутувати провину перед Україною ці діячі можуть тільки тим, що активно візьмуться за об’єднавчі процеси національно- демократичних сил, які нині назрівають, і не на словах, а на ділі.
Вже більше року минуло й після установчого з’їзду партії Народний союз «Наша Україна», і можна зробити певні висновки. «Ми бачимо Україну багатонаціональною державною», — говориться у програмі партії. Неправильно. Україна не багатонаціональна, а унітарна держава, де українці складають близько 80% населення. А ось витяг зі статуту: «Головною метою партії є: участь у побудові в Україні вільного, демократичного, справедливого суспільства, формуванні можливості вираження політичної волі громадянами України для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задоволення їхніх політичних, економічних, соціальних та культурних інтересів, забезпечення суспільної справедливості та ефективного захисту громадян». Тут досить замінити назву Україна на будь-яку європейську, азіатську чи латиноамериканську країну і цей вислів підійде до кожної з них, настільки він загальний. І так мовиться в найголовнішому розділі про межу і завдання. А де ж, приміром, ставлення до цінностей українського народу? Немає. А назва партії зобов’язує, як і декларований раніше намір творити національно-демократичну партію. Однак вийшло космополітичне бізнесове об’єднання, в якому помітні приватні інтереси окремих людей. І справа не в тому, що деякі керівники партії є політичними дилетантами, їх вистачає і в інших партіях, а в тому, що вони влаштували глибоке сховище надій і прагнень Майдану, по суті підвели й Президента Віктора Ющенка, недостатньо підтримуючи його. На словах — так, а насправді ефективність таких висловлювань, їх корисна дія наближається до найнижчої позначки. А звідки почалася двомовність? З Харкова, де міська рада під керівництвом нашоукраїнця надала російській мові статус регіональної, і звідти цей мовний покруч охопив південь і схід країни. Чи хто чув засудження подібних дій у самій партії? Мені не доводилося чути.
Чому наша українська мова після столітніх утисків і гонінь ніяк не зведеться на повний зріст? Де наша українська культура, українська преса, українське телебачення? Відповідь може бути такою — де та політична партія, потужна і впливова, яка буде втілювати все це в життя? Її немає. Тому на питання, коли Україна стане українською, відповідь така — коли вона матиме партію, яка в змозі розбудовувати і захищати Україну. Будівництво партії — це наука, яка має свої закони і правила. Партія без ідеології — це клуб, гурток, компанія, що завгодно, тільки не партія. Ідеології ж бувають різні. Провідною партією в Україні повинна стати українська партія з національною ідеєю. Велика роль належить лідерові партії. Візьмемо приклад післявоєнної Німеччини. Там соціал-демократи довго були в опозиції, аж поки цю партію не очолив Віллі Брандт, здібний політик, який привів партію до перемоги на виборах, став канцлером, автором багатьох міжнародних миролюбних ініціатив.
За 15 років незалежності Україна дала тільки одного визначного політика В’ячеслава Чорновола. Можна назвати ще декількох. Я б, наприклад, виділив досвідчених Івана Плюща та Євгена Марчука... Однак їх дуже мало. За відсутності чітких орієнтирів комусь здається привабливим кабінет, стіл з телефоном, печатка. Але боротися за такі привілеї — це блюзнірство, це відхід, який межує з безпам’ятством і відступництвом. Горе тому народові, у якого в поводирях виявляються сліпці. Чекати, поки вони прозріють, чи відправляти на заслужений відпочинок? В будь- якому разі має стати зрозумілим одне, що політика — не для злиденних духом.
