З надією на успішну Україну

Вікторія ВАГНЕР, лікар, волонтер, голова КП «Оберіг»:

— Моє життя розділилося до і після смерті чоловіка (Владислав Ковальов — боєць батальйону «Херсон», загинув під Іловайськом. — Авт.). Із позитивного в країні відзначу єдність народу. Люди вболівають за свою Батьківщину, роблять все, щоби в країні відбулися зміни на краще. Радує, що багато хто пробудився. Але, на жаль, не всі. Я бачу, як люди відроджують культуру, дбайливо і з трепетом ставляться до національних символів і традицій, стали більше цікавитися історією. Це надихає.

Також люди стали активно допомагати один одному. Приклад із життя: коли в моїй родині сталася трагедія, відгукнулися чимало людей. Це було неймовірно. Кажу без перебільшення — допомагала вся Україна. Багато було й іноземців. Люди перейнялися нашою ситуацією. Така потужна підтримка нікого не залишить байдужим.

Дуже хочеться, щоб моя країна була повноцінною, самодостатньою з розвинутою економікою, з людьми, які шанують своїх предків, свою славну історію, з людьми, які творять на благо своїх рідних, а також на благо себе і своєї країни. Я хочу, щоб любов до України не вимірювалася кількістю заспіваних гімнів, а щоб гімн рідної держави звучав у кожного в серці, і не тільки на свята.

Ярослав КОНЦЕВИЙ, програміст, активіст «Велофоруму Херсона»:

— Цей рік був для мене повним вражень і пригод. Уже третій сезон я готувався до поїздки у Францію на велосипедний супермарафон Париж — Брест — Париж (1230 км), який проходить раз на чотири роки. Я взяв участь у більш ніж десяти різних марафонах по Україні, здолав традиційний «Світанок на перевалі» в Карпатах, який проходить через вісім перевалів. І нарешті я був готовий взяти участь у найвідомішому марафоні світу. Поїздка до Франції — це окремі враження. З України було 36 учасників. Ми їхали автобусом, тому змогли дорогою подивитись трохи Європи, а потім ще чотири дні марафону маленькими містечками. Дуже приємно було бачити підтримку місцевих жителів, які уздовж всього маршруту підбадьорювали учасників, пригощали кавою, водою, печивом. Окремо мене вразили дороги. Майже всюди вони були ідеальними, хоча інколи проходили просто в полях, далеко від автомагістралей. Їхати такими дорогами було справжньою насолодою. Мені вдалося подолати дистанцію в 1230 км і вкластися в ліміт часу 90 годин. Шкода, що в Україні такі дороги майже відсутні. А якщо й існують, то це магістралі з великою кількістю вантажівок, їхати якими на велосипеді не дуже приємно. Але зараз — час змін. Я не побачив у Європі нічого такого, чого не могло би бути у нас. Тож я буду сподіватися й зі свого боку докладатиму зусиль, щоб нас не дивували такі звичайні речі, як хороші дороги або квіти на клумбах уздовж траси, а щоб це було нормою і в Україні.

Інна ЗЕЛЕНА, журналістка:

— Мабуть, не буду оригінальною, коли скажу, що останній рік змусив мене переоцінити все те, що було досі. Наче ти розумів, що доросле життя поряд, а тут тобі ніби розвиднилося те, що ти вже живеш цим життям. Перші загиблі — хлопці-однолітки. І коли я вперше була на похороні бійця АТО, раптом ясно зрозуміла, що це саме наше покоління творить історію. Від нас залежить, в якій країні ми будемо жити, яке майбутнє чекає на наших дітей. Все, що було досі — було збудовано не нами і зруйноване не нами. Але зараз — наш час. Може, ти не зможеш змінити щось у глобальному плані. Але можна розпочати, серйозно зайнявшись самовдосконаленням. Тому, певно, найголовніше, чого я навчилася за останній період — ні про що не шкодувати. І рішуче відкидати все, що примушує тебе йти проти волі, власних поглядів, переконань, що стримує натхнення і не дає розвиватися. Ще одне золоте правило, з яким я вирішила йти далі по життю, — не важливо, скільки разів люди змусять тебе в них розчаруватися. Роби добро і допомагай ближньому, незважаючи ні на які перешкоди. Ми заслуговуємо на те, що діється в нашому житті. Завдяки професії, яку я обрала, у мене розширилось коло знайомств, і я зрозуміла, як багато в нашому місті гарних людей, наскільки толерантними та лояльними ми можемо бути одне до одного, та яким цікавим і насиченим може бути життя в маленькому містечку.

Дмитро КОШМАН, приватний підприємець:

— Нарешті припинився вогонь на сході. Чи надовго? Мабуть, до наступного «гумконвою» з РФ. Але й такого перепочинку останнім часом не вистачало нашим військовим і волонтерам, щоб перевести подих, здійснити ротацію, полагодити техніку. Уже заговорили про повну блокаду кордону з тимчасово окупованим Кримом. Тільки радикальні дії допоможуть повернути до складу України нашу землю. А з нею — і спокій на Херсонщину, на долю якої випало справжнє випробування — межування з потенційно небезпечним регіоном, який перетворився з курорту на військову базу.

Що ж до поганого, то минулого тижня довелося у справах поїхати до Кіровограда. До цього маршруту належить відрізок дороги Миколаїв — Баштанка та дорога через Бобринці. Це — жах! Ця дорога — легенда! Вертаючись через міста Миколаїв та Херсон, де вулиці рясніють бігбордами з агітацією, прийшла така думка — дозволити розміщення передвиборчої агітації тільки на дорожньому покритті. Цікаво подивитися, як би наносили дорогі костюми зі стильними зачісками над напудреними обличчями на дорогу, де немає живого клаптика. Вдруге за тиждень я почув від матері про те, що щось подорожчало. Одна річ — читати про це в мережі, інша — рахувати, скільки тепер коштує побутова техніка, і зовсім інша — чути це від працюючої пенсіонерки. За специфікою роботи часто спілкуюся з підприємцями та мешканцями із сіл. Від них жодного позитивного слова останнім часом. Тільки страх в очікуванні зими 2015 року. Страх в очікуванні нових рахунків на комунальні послуги та цін на тверде пальне для опалювання житла. Їдучи дорогами нашого краю, завжди милуюся храмами, які височіють над майже кожним селом. І з цими враженнями приходить розуміння високої духовності нашого населення. Особливо чимдалі від обласного центру. Від цих думок стає легше дивитися у майбутнє, коли знаєш, що люди моляться за свою країну. Слава Україні!

Євген МАРКОВСЬКИЙ, журналіст, драматург:

— Ловлю себе на думці, що життя схоже на довгу і часто непередбачувану подорож. У ньому є місце і для важких переходів, і для тривожних ночей без сну, і для привалів, і для безтурботного відпочинку з друзями біля багаття. А на ранок — новий «марш-кидок».

Якщо розглядати особисто моє життя, виходячи з цієї концепції, то насправді мало що змінилося в ній за минулі півтора-два роки. Зміна різних видань — друкованих та мережевих — ніяк не відобразиться на самій суті моєї основної професії, тобто журналістики. Все так само доводиться щодня і багато писати, зустрічатися з великою кількістю людей, висвітлювати приблизно одні й ті ж теми. У той же час, на якісно новий рівень вийшли мої експерименти в драматургії. Адже восени 2014-го в Черкаському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка було поставлено спектакль «Сканінг» за моєю п’єсою, що стало дебютом для мене як автора театральних текстів. А зараз, восени 2015-го, я написав ще одну п’єсу. Можливо, вона теж зацікавить режисерів.

Крім того, незабаром, у жовтні, на сорок другому році «подорожі», я нарешті одружуся. Так що, можна сказати, всі головні пригоди для мене ще попереду.