Загинув у складі Вермахту...
«Арійська кров» поліського селянина стала його прокляттям
«Минуле не відпускає нас навіть через кілька поколінь». Керівник Житомирського німецького товариства «Відергебурт» Володимир Піньковський часто повторює цю фразу. Він знає, що говорить — історія його власного роду трималася під сімома замками понад півстоліття. Шалений вир Другої світової неймовірним чином перевернув долю простого селянина з Полісся, а потім і згубив його. Натомість онук дізнався правду про свого діда лише в середині 90-х років... «Маючи з народження батьківське українське прізвище, по крові я — наполовину німець, — розповідає Володимир Володимирович. — Німецьке коріння отримав завдяки материному роду. Її предки переселилися з Німеччини на Волинь наприкінці XVIII століття, за часів Катерини II. Оселилися в маленькому селі Зосимівка — нині це Ємільчинський район Житомирщини».
У Зосимівці мешкало кілька німецьких родин — вони мирно співіснували з представниками інших націй: українцями, поляками, росіянами, євреями. «Німців у селі загалом поважали — за традиційний практицизм, педантичність, господарський хист, — говорить пан Володимир. — Хоча в 30-ті роки про ведення власного господарства, звісно, вже не могло бути й мови — мій дід Олександр Гайн, мамин батько, був простим селянином у колгоспі. Родина жила бідно, але дружно».
Коли вибухнула війна, ніхто з мешканців Зосимівки не встиг евакуюватися. У метушні та хаосі тих перших страшних днів про маленьке глухе село просто забули. А вже на початку липня Зосимівку зайняли фашисти. Відтак місцевим етнічним німцям дісталася складна психологічна роль — бути своєрідними посередниками між односельчанами та представниками окупаційної влади. Ніхто з місцевих німців не пішов служити в поліцію — їхнє посередництво полягало в іншому. Ці люди змалечку знали німецьку мову — тож могли легко роз’яснитися з офіцерами й солдатами. При нагоді щось перекладали, на прохання сусідів чи знайомих складали німецькою необхідні документи, довідки, заяви чи прохання. Фашисти місцевих німців не чіпали — як-не-як, одноплемінники.
Саме ця спорідненість «арійської крові» й стала причиною безапеляційного рішення окупаційної влади влітку 1943 року: в зв’язку із наближенням фронту — провести обов’язкову евакуацію до Рейху родин всіх «фольксдойчів» з окупованих земель. А відтак простий колгоспник Олександр Гайн волею долі мусив разом із родиною лаштуватися у далеку дорогу на захід. Загалом у другій половині війни з України до Німеччини було насильно вивезено близько 300 тисяч «фольксдойчів»...
Восени 1943-го поліська родина Гайнів опинилася у маленькому селі Кісгофф поблизу міста Грайфсвальд у Передній Померанії — тут, на «історичній батьківщині», вони мусили починати нове життя. Родині виділили невеликий будиночок, а голову сімейства прийняли на роботу в одне з місцевих сільських господарств. «Дід став працювати, а моя бабця Юлія няньчила своїх чотирьох малих дітей, — розповідає Володимир Піньковський. — Моїй мамі Ельзі тоді саме виповнилося сім років — тож згодом вона пішла в перший клас сільської школи. Місцеві німці ставилися до Гайнів з деякою пересторогою — все ж таки вони були чужаками, до того ж їх привезли з ворогуючої країни. Проте відвертого неприйняття не було».
Ось так «п’ята графа» карколомним чином змінила долю поліської родини. Згодом Олександр Гайн отримав громадянство Німеччини. Тож коли у вересні 1944-го країну охопила тотальна мобілізація (тоді під гаслами патріотизму на війну «загрібали» і старих, і малих...), Гайна спершу призвали на двомісячні курси молодого бійця — а потім відправили разом з іншими новоспеченими солдатами прямісінько на східний фронт...
«Відтоді Юлія Гайн більше ніколи не бачила свого чоловіка, — продовжує Володимир Піньковський. — Із фронту він надіслав кілька листів. А з весни 1945-го — тиша й жодної звістки. Після закінчення війни Померанію зайняли радянські війська. А в 1946 році бабця разом із п’ятьма дітьми дивовижним чином... повернулася у рідну Зосимівку на Полісся. Як вона змогла подолати кілька кордонів? Як вдалося потім уникнути репресій з боку радянської влади? Невідомо. Бабця про це ніколи не розповідала. Та й узагалі, вся ця воєнна історія була в нашій родині багато десятиліть темою-«табу». І лише наприкінці 90-х років минулого століття я вирішив віднайти правду про зламану долю свого діда Олександра. Звернувся до німецьких архівів — і після пошуків там таки знайшов дорогоцінну для мене звістку. В 1997 році я отримав листа від бургомістра Грайфсвальда — у місцевому архіві збереглися дані про мого діда. На фронті Олександр Гайн був рядовим гренадерської частини № 944 — й загинув у квітні 1945 року в бою біля поселення Молайка в Чехії...»
Доля, гідна драматичного кіносценарію — простий радянський селянин, котрий майже все життя нікуди не виїздив зі свого села, несподівано для себе опинився на березі Балтійського моря в серці Рейху — й зрештою загинув у шинелі рядового Вермахту... Німецька кров стала його німецьким прокляттям — а для нащадків на багато років поховала будь-яку звістку про долю Олександра Гайна.
Кілька років тому Володимир Піньковський побував у селі Кісгофф, де в часи війни недовгий час мешкала родина його діда. А ось віднайти село Молайка, де загинув дід, не вдалося — цей населений пункт зник з карти сучасної Чехії. «Але я радий, що моя бабуся дожила до того дня, коли я зміг розповісти їй про долю чоловіка, — зізнається пан Володимир. — Бабуся Юлія після війни більше не вийшла заміж — все чекала свого Олександра. І лише через півстоліття стало відомо — він навіки лишився на тій страшній війні...»
У рідному селі ніхто ніколи не вважав Олександра Гайна зрадником — односельчани розуміли, що він став жертвою національної політки Рейху, моторошним чином перетворившись з українського селянина на німецького вояка. «У діда був рідний брат Герберт, який теж мешкав у нашому селі, — згадує пан Володимир. — З 1939 року служив у Червоній армії, пройшов всю війну, й повернувся додому. І лише тоді дізнався, що його брата Олександра вивезли до Німеччини. Ось такі повороти долі — двоє рідних братів воювали на фронті, але в складі різних армій...»
...Щороку в день Перемоги Володимир Піньковський несе квіти до монументу Вічної слави в Житомирі — в пам’ять про свого назавжди 35-річного діда-фронтовика та мільйони інших солдатів, які по обидва боки фронту стали гвинтиками в страшній війні, розв’язаній двома кривавими диктаторами...
