Запитайте в нас, доки ми живі...

Уже понад шість десятиріч минуло після закінчення однієї з найжорстокіших і найкривавіших воєн в історії людства. Її вiдлуння досі продовжує звучати в обпалених душах учасників та очевидців, які вижили, але залишилося ще багато таємниць і загадок, багато білих плям, які належить розгадати історикам. Опублікована в «Дні» (№ 77—78) стаття В. Бродзинського «У війни не жіноче обличчя й не людське...» викликала широкий резонанс серед наших читачів. На адресу редакції продовжують надходити листи ветеранів. Кожний із них є безцінним свідченням, унікальним документом. Ми продовжуємо їхню публікацію на сторінках нашої газети.

Iз архіву серця

Автор публікації «У війні не жіноче обличчя...» Володимир Бродзинський нав’язує нам думку, що ми, вступивши в Берлін в 1945 р., нічого не робили, а «бігали з калашниковими», ґвалтували жінок і збирали трофеї.

Автор перелічує всі національності, яким потрібно звати своїх солдат ґвалтівниками, а не визволителями. Чомусь не назвав євреїв. Можливо, на думку В. Бродзинського, їх в Берліні взагалі не було, або ж вони так воювали, що їм ніколи було безчестити німецьких жінок.

«Сп’янілі від перемоги, воїни з калашниковими бралися за пошуки жінок і трофеїв». Які там пошуки, бої були такими, що голови підвести не можна; ні у вікно виглянути, ні у пробоїну в стіні. Часто на одному поверсі були ми, а на іншому німці, на найменший шерех стріляли з обох сторін, закидали гранатами. Хотів би я бачити пана Бродзинського, як би він «бігав з калашниковим» в пошуках трофеїв і жінок. Так, ми були п’яні, — п’яні від крові, від безліч убитих і покалічених однополчан, від безмірної втоми і нервової напруги.

Я один із, тепер уже, небагатьох солдатів, які в 1945 р. наступали на Берлін. В складі двох фронтів (1-го Білоруського і 1-го Українського) військ було значно більше ніж 450 тис.

Бої йшли безперервно, в день на годину-другу стрілянина затихала, підносились боєприпаси, їжа (консерви, сухарі, галети, вода) про польові кухні не було і мови. Під вечір, вночі, особливо на світанку, німці ішли на прорив, їх атаки відбивали, але вони повторювались знову і знову. Про яких жінок, про які трофеї ми могли думати тоді! Пам’ятаю, що в підвалі великого будинку обладнали санбат, в двох кімнатах було 40 німців, в основному жінки, діти, старенькі. Убитих стягували і складали на першому поверсі. Солдати давали жінкам консерви, воду. Її приносили нам в армійських термосах. Німецькі жінки допомагали нашим медикам, годували солдатів, виконували роботу санітарок. Неправда, що солдати забули мораль, звичайну людську гідність. Ми ніколи не забували своїх матерів, сестер, жінок, ми хотіли повернутися до них, до рідної домівки. Ми співчували німецьким жінкам, котрі довгий час перебували в підвалах, без їжі, води в антисанітарних умовах, — неохайними, в брудному одязі, голодними і переляканими. А сотні тисяч наших солдат полягли на берлінських вулицях, більшість із них — це молодь 19—20 років.

Наш комбат — Болгаренко Володимир Григорович — учитель математики із Чернігівщини, воював з перших днів війни. Із протитанковою гарматною батареєю відступав до Сталінграда, дійшов до Берліна. За війну ми не чули від нього нецензурної лайки. Якщо він нас суворо відчитував, то говорив нам «Ви», і ми знали, що комбат дуже сердитий. Такими були й iншi командири батарей: капітан Винник, старший лейтенант Лінцевич та інші. Я не знаю, щоб у нашому полку були випадки мародерства або ґвалтування жінок.

Так, ми визволяли Берлін. Ми робили солдатську роботу — брудну, криваву, сморідну. Ми воювали з німцями — кращими солдатами Європи. Ми були, як і німецькі вояки, безжальними, жорстокими. Але я не знаю, щоб наші солдати чинили наругу над цивільними жінками. Ні за себе, ні за своїх однополчан мені не соромно. Не було за нами аморальних вчинків проти німецьких жінок.

Погоджуюсь, що в деяких частинах вони були, не думаю, що це були масові, системні злочини. Шкода, що наші моряки потопили корабель «Гусілов», на якому, крім військових, було біля 8 тис. біженців. Але ж це був військово-транспортний корабель німецьких військово-морських сил. Хто і коли згадає, скільки жінок, дітей загинуло від німецьких бомб і снарядів в блокадному Ленінграді, скільки ешелонів з нашими біженцями розбомбили німецькі пілоти, скільки спалено живими мирних жителів України, Білорусі, Росії в церквах, коморах, клубах... Це добре, що західні соціологи так прискіпливо дослідили, де і скільки було зґвалтовано німецьких жінок.

Там працює жіноча організація «Емма», яка досліджує цю проблему, проводить опитування постраждалих і очевидців. А коли і хто дослідить, скільки від Кольського півострова до Волги було зґвалтовано, замордовано наших нещасних жінок з 1941 по 1944 роки! Хто дослідить долю наших жінок, які народили дітей від німецьких солдатів, і яким ніхто не вірив, що вони були зґвалтовані. В Україні, Білорусі, Росії й Молдові ще багато живих, уже стареньких жінок, які могли б розповісти жахливі історії, що пережили в часи німецької окупації. Та хто їх про це запитає? Адже пан Бродзинський вболіває за Європу, а ми поки що там не числимося.

Заради рівноваги

Безглуздо вимірювати мірками мирного часу закони війни, де вбивство — подвиг, а гвалтування — природний інстинкт. Радянські солдати так само грабували і гвалтували, як і їхні вороги й союзники. Війни, хоч би якими гарними словами описували їхнє загальне благо, ведуться заради пограбування. Справа не в Нюрнбергському трибуналі, цій пародії на суд, де одні злочинці вішали всіх собак на переможених, в той час як самі вчиняли не менші злочини.

Застосування ядерної і хімічної зброї, килимові бомбардування десятків мільйонів біженців внаслідок етнічних чисток, розв’язання агресивних воєн, концтабори, винищення цивільного населення — це злочини держав антигітлерівської коаліції. Тільки в СРСР з 1929 по 1937 рр. було знищено 6,5 млн. українців (1/5), 1,5 млн. казахів (1/3), 40% з яких — діти. А загалом — понад 10 млн. вбитих в мирний час. Порівняємо: нацистами знищено 4 млн. (1/4) євреїв. А поділ Румунії та Литви, агресія СРСР проти Фінляндії, за яку він був виключений з Ліги націй? Ще невідомо, кого варто було судити в Нюрнберзі, принаймні судді мали висіти поряд із засудженими заради рівноваги.

Тому не варто нацистів поливати брудом, а «своїх» робити мало не невинними жертвами, «білими і пухнастими».

Щодо згвалтувань, то об’єктивна реальність на боці керівництва нацистської Німеччини. Вони реально боролися з цим явищем. Звичайно, справа не в гуманності. Расові закони рейху забороняли змішувати кров з «неповноцінними» народами. У вермахті для солдат були борделі з «чистокровними арійками». А в самій Німеччині це був расовий злочин, за який карали.

Інакше в Радянській армії. Було дозволено не тільки грабувати, «брати трофеї», але й «ламати гордість німецького народу» — Ілля Еренбург. Сталін пояснював це так званим солдатським правом; коли відповідав керівництву Югославії з приводу гвалтувань і вбивств жінок радянськими солдатами в Югославії.

І взагалі безглуздо за одні й ті ж дії, в той самий час одних — нацистів — вважати агресорами, а їхніх противників — визволителями, ба й навіть невинними жертвами.

Яскравий приклад: спільна агресія СРСР і Німеччини проти Польщі. Але хіба Польща разом з комуністами (Ризький договір 1921 р.) і нацистами (Мюнхен 1938 р.) не ділили землі своїх сусідів: українців, білорусів, литовців, чехів? Польща — «невинна жертва». У 1939 р. так не вважали. Хіба радянські солдати, які воювали проти Фінляндії в зимовій війні 1939—1940 рр., не є агресорами і окупантами за міжнародними нормами, і сучасними, і тодішніми. То чому пан В. Бродзинський намагається їх зрозуміти і виправдати? А щодо німців і німкень, то діяло правило війни «горе переможеним», помста і ненависть: «Хто посіяв вітер, пожне бурю». Як писав Нестор-літописець: «Хто прагне панувати над іншими, самі стануть заволодині».

Щодо жорстокості: війна — жорстока річ, а людина — жорстокий хижак. І вимагати, щоб цей хижак діяв всупереч інстинктам, — повна маячня.