Заробітки, обпалені війною

Події, про які піде мова, відбувалися 70 років тому. У травні 1944 року група молодих верховинців із сіл нинішньої закарпатської Міжгірщини  Розтока, Пилипець, Подобівці та Буковець зібралися на сезонні сільгоспроботи вглиб Угорщини. На «жниво» до крупних землевласників та заможних селян у «хлібні» райони Мадярщини та Словаччини у той час їздили тисячі бідних селян Верховини. Відпрацювавши у господаря від пізньої весни до ранньої осені кілька місяців, заробляли для своєї рідні кілька лантухів пшениці та якусь копійчину. Повернувшись додому, перебивалися випадковою роботою на лісорозробках, веснували на власних пісних нивах і знову збиралися обробляти багаті чужі землі.

•  Одним із таких заробітчан був Михайло Юрійович ВОЩЕПИНЕЦЬ, 1923 року народження, житель с. Розтока. Його родина, як і більшість тогочасних сімей, була багатодітною. Крім батьків, у одній хаті проживало ще четверо його братів — Федір, Андрій, Василь та Іван. Цього разу доля розпорядилася так, що на чужині Михайла застала війна та суворі випробування, подолати які вдалося не кожному з його товаришів. Свою життєву історію він через десятиліття детально описав у спогадах, які по його смерті віднайшов син Іван, котрий люб’язно передав для оприлюднення ці спогади, а також свій спомин про батька.

«Організатор поїздки заробітчан кірон (бригадир) Іван Воробець посадив нас у Воловці в товарні вагони, і ми рушили у невідомі краї Мадярщини. Минувши міста Мондок, Солнок, Ніредьгаза, Будапешт і Дьйор, ми прибули в місто Чор (біля Секешфегервара), де нас поселили на «тонні» (фермі). Для проживання нам виділили старий корівник, де ми самі робили ліжка і стелили солому замість матраців і подушок.

•  Першого дня кірон вистроїв нас у шеренгу і сповістив, що згідно з договором із паном ми повинні працювати повний робочий день із виходом сонця і кінчати роботу після заходу сонця, тобто 14 годин. Оплату за роботу хлопцям першого класу поставили 2 центнери пшениці й 100 пенге в місяць, хлопцям другого класу та дівчатам оплата в місяць 190 кг пшениці і 50 пенге. Оскільки я був досить слабий, то записався у другий клас.

Харчувалися ми двічі на день — обід і вечеря. Крім того, пан видавав нам на день кілограм хліба і на місяць по кілограму солонини, яку вживали на сніданок.

Хлопці першого класу косили бекіз (суміш жита з горохом). Інші хлопці й дівчата брали істики (сапки) і йшли прополювати пшеницю від бур’яну. Хлопці, які косили жито з горохом, повернулися з роботи дуже втомленими, деякі на другий день захворіли. Травень був досить холодний і вітряний, і це нам дуже дошкуляло, оскільки теплого одягу ніхто не мав. Спали ми теж в одязі.

Через два тижні нас направили на прополку цукрового буряка. Ми змушені були цілий день копати на колінах, оскільки держаки на мотиках були короткі, й уже доробили до того, що коліна були в крові й порвали на собі одяг. Після закінчення прополки буряка настали жнива: збір ячменю, вівса і пшениці. Ця робота була ще тяжча, ніж прополка. Тим часом фронт підходив усе ближче. Кожного дня ми мусили по кілька разів ховатися в кукурудзі від літаків, які бомбили міста і села Угорщини.

Незважаючи на всі негаразди, ми стояли один за одного й нікого в кривду не давали. Всі були молоді — 18—24 роки, в нас були свої музики. Це В. Кривка з Розтоки, який нам грав на скрипці, і ми гуляли з дівчатами майже кожен вечір. До нас у барак приходили українці, які служили в німецькій армії з генералом Власовим. Вони багато нам розповідали про колгоспи, про їхнє життя, але ми не змогли в той час усе це зрозуміти. Так минуло літо, і настала осінь — пора збору цукрових буряків. Це теж була важка робота, все робили вручну.

•  Однак тоді ми й не здогадувалися, що найважчі часи лише попереду. Фронт наближався щодня, і в листопаді наш пан утік до Німеччини, а ми розійшлися служити до ґаздів для того, аби прогодуватися. Я пішов служити до господаря, у якого були 2 коні, 4 корови, 2 свині і багато пшениці. Моїм завданням було чистити корівник, нагодувати корів. Біля коней ходив поранений військовополонений із Білої Церкви (у той час усі здорові мадярські чоловіки були на фронті). За деякий час робота для мене виявилася тяжкою, і я залишив цього ґазду і повернувся на нашу ферму. Але там хлопці й дівчата, які не могли працювати, жили впроголодь, оскільки продукти не видавали (весь хліб згорів при влученні бомби в склад із зерном).

Згодом мені пощастило: я найнявся служити до м’ясника, який мав свою власну крамницю у місті. Господар хорват одразу дав мені хліба, солонини і каву. Потім повів мене до хліва і показав, що я маю робити...

Так минула зима. Руські прорвали оборону Будапешта і йшли на Відень. Кожен день можна було бачити, як відступають німецькі частини, і вже було чути стрілянину на окраїні міста. Настав довгожданий час 25 березня 1945 року. Зранку цього дня я вже говорив на вулиці з руськими солдатами, хоча в хаті ще сиділи німецькі офіцери. Коли вони помітили, що руські солдати у дворі, то вискочили з кімнати через вікно і втекли городами. Бої йшли за кожну вулицю, за кожен дім. На вулиці було багато мертвих солдатів — німців і руських. Особливо багато руських полягло на залізничній станції, бої тривали цілий день. Німці відійшли з міста в Австрію. Другого дня руські викопали братську могилу, де поховали полеглих бійців. А німецьких солдат два тижні не хоронили — вже трупи розкладалися і нестерпно смерділи.

•  Після прибуття руських я  почав збирати хлопців і дівчат для того, аби крутити машини, які переробляли м’ясо на ковбасу. Руські у двір нагнали корів, телят, свиней для забою і відправки продукції на фронт. Так я пробув там до травня 1945 року. Після перших чисел травня подався додому пішки. По дорозі з іншими добрався до Будапешта, де починається нова історія мого життя.

На залізничній станції Будапешта до мене підійшли два солдати з автоматами і попросили документи. Оскільки у мене не було ніяких документів, вони забрали мене в комендатуру для з’ясування. На місці я помітив, що вся територія обгороджена колючим дротом у три ряди, через кожні 50 метрів — вишка, де стоять солдати з автоматами. Я зрозумів, що вони мене привели в табір для військовополонених.

Там у нас відібрали все, що було в кишенях, однак мені вдалося сховати малий складний ножик. На той час у таборі було десь 12 тис. осіб. Це були німецькі військовополонені солдати, румуни, мадяри, поляки, чехи, словаки, французи, цигани. Оскільки всі казарми були переповнені військовополоненими, ми мусили спати на бетоні просто неба. Годували нас раз на день, видавали суп і 200 г чорного хліба. Це було для мене дуже мало, і я був страшенно голодний, хоча ми нічого й не робили...

•  Наближались великодні свята. Румуни мали Біблію і стали молитися у Великодню п’ятницю. Ми теж до них приєдналися. Проходячи повз нас, сторожі спитали: «Ви молитесь?» Ми відповіли: «Так». Тоді вони нам сказали: «Кому молитеся, той вас хай і нагодує». І після, і у Великодню суботу кухня не працювала, хліба не привезли, так минув тиждень — Великдень, понеділок і цілий тиждень. Через 6 днів люди були такі виснажені, що деякі вже не вставали з землі. У вівторок на другий тиждень до нас привезли дві бочки соленої риби. Голодні люди хапали і, наївшись соленої риби (а води не було), мали великий біль й почали поголовно помирати. За день померло близько 600 осіб. Хто не їв цієї риби й зостався живим, викопував велику яму 30х10 метрів і тягав трупи до братської могили.

День 9 травня 1945 року зустріли в Будапешті в таборі. Згодом нас перевели в табір у Цеглед (біля Солнока), де я пробув до липня 1945 року. По прибутті в табір я через кожен другий день ішов у комендатуру на допит. Мене питали, в якій армії я служив, скільки вбив руських та ін. Відповідав, що в армії я не  був, а працював у поміщика на польових роботах. Мені не вірили і тримали в таборі, аж поки не прийшов наказ розпустити військовополонених по домівках, а німців відправити на відбудову Донбасу та інших заводів, які були знищені під час війни.

Повернувшись додому, у свої 22 роки важив 36 кг. Це був справжній скелет. Зароблену пшеницю в Мадярщині так і не дали, оскільки було розбито бомбою склад, і пшениця згоріла».

•  «Після повернення з табору батько жив у Розтоці, займався домашнім господарством, — розповідає син Михайла Іван. — 1949 року разом із великою групою переселенців із Верховини подався у с. Вилково Ізмаїльської області. Тут їх поселили в хати, де раніше жили румунські родини, виселені в Сибір. Але там був абсолютно інший клімат і умови життя, до яких горяни так і не звикли. Батько розповідав, що дощ падав перед Пасхою, а другий — на жовтневі свята. Він працював там у колгоспі, але практично нічого не заробив, тому що була страшна посуха і неврожай. Батько залишив ту хату, що йому надала держава, і приблизно 1950-го повернувся додому... Помер у 82 роки, до останніх днів чимось допомагав і ніколи не скаржився на життєві випробування, які уготовила йому доля».