Зернятко Албанії

Давно мріяв побувати в албанському селі Каракурт, що на Одещині. В першу чергу тому, що воно там єдине албанське серед багатьох болгарських, молдавських, гагаузьких, українських... А ще було певне зацікавлення історією Албанії. Адже в роки Другої світової війни албанці мужньо боролися з окупантами. Кількість партизан сягала 70 тисяч, що співмірно з УПА. Знав і про інші паралелі. Коли помер Богдан Хмельницький, його секретар Самійло Зорко у прощальній промові так називав гетьмана:  «Вождю наш улюблений, слов’янський Скандербеже...» А Скандербег (1405—1468), як відомо, був великим албанським воєначальником, грозою турків. Поважали його османи. Під час Другої світової війни партизанського командира Енвера Ходжу (він був фактично «албанським Тіто») підлеглі за мужність і міцну статуру називали Тарасом — на честь нашого Тараса Бульби. Потім Ходжа став жорстоким диктатором — але це вже інша історія... Так що не так вже й мало нас об’єднує. А ще Україна більш об’єктивна у  ставленні до сербсько-албанського  конфлікту в Косово. Сліпого замилування «братушками-сербами» у нас немає. Може, й це додає взаємних симпатій. Вплинуло й те, що відомий український мандрівник Олександр Волощук, розповідаючи мені про свої балканські мандрівки, найтепліше говорив саме про албанців. Мовляв, саме вони є найгостиннішим народом цієї частини Європи. Під час Другої світової війни албанці давали прихисток євреям. Такий ось своєрідний гірський «кодекс честі», подібний до кавказького. І нарешті — вплив книги Юлії Косинської та Олега Крука «Албанія. Нова любов на Середземному морі». Так що стимулів для поїздки вистачало...

***

Від Болграда кілька хвилин їзди по трасі Рені — Одеса. Вийшовши на зупинці, відразу звертаю увагу, що село Каракурт знаходиться в мальовничій долині пересихаючої влітку річечки Карасувлак. З тюркської це можна перекласти як «Чорний потічок». Зі східного боку села — невеликі лісопосадки. В цьому плані придунайським албанцям трохи пощастило, адже більшість поселень Буджака не можуть похвалитися лісовими насадженнями. Через деякий час я уже мав уявлення про село. Звернув увагу на україномовні назви магазинчиків: «Наталка», «Мрія», «Ласуня». Це теж свідчення певної проукраїнськості албанців, бо для більшості поселень Південної Бессарабії українські назви є, скоріше, винятком, аніж правилом. Деякі вихідці з села Каракурт, які тепер живуть в Ізмаїлі, непогано володіють українською. А Лілія Фоміна, яка в школі української взагалі не вивчала, стала українським філологом, кандидатом наук! Журналіст Валерій Пейков також розмовляє вільно, без акценту. Взагалі, албанці — трудоголіки, це проявляється і у ставленні до мов. Чимало людей в селі Каракурт володіють болгарською, гагаузькою, молдавською. Ну, і російською, звісно. У школі вивчають і українську.

Коли говорити про потенційну цінність лише одного албанського села, то я скажу: вона може бути величезною! Просто все залежить від того, як ставитися до його особливостей. Якщо  врахувати, що на Закарпатті є угорські села, де люди не знають жодної іншої мови, окрім своєї рідної, то Каракурт — це своєрідний взірець, приклад для наслідування. Екскурсії б сюди возити, з людьми зустрічатися. Ну, і звичайно, треба все зробити, щоб воно не вимирало. Бо покинутих будівель у Каракурті вистачає. Треба розвивати якесь виробництво — чи в самому селі, чи в Болграді, до якого лише 7 кілометрів, і є непоганий автобусний зв’язок. Албанці, з якими я зустрічався в Буджаку, були дуже приязними і надзвичайно гостинними. Це і викладачка албанської мови Наталя Кирчева, і лідер місцевої албанської громади «Ріліндія» («Відродження») Родіон Пандарь, і керівник ізмаїльської албанської громади «Обор Шиптар» («Албанське подвір’я») Ілля Русинський. Можна ще назвати художника Михайла Пейкова, який свого часу навчався у Львові. Може, тому у нього є чудові роботи на українську тематику. Переважно це різьба по дереву: «Тарас Шевченко», «Мені тринадцятий минало», «Леся Українка», «Олександр Довженко» тощо. Поясню, чому частина албанців має болгарські прізвища. Це пояснюється тим, що предки нинішніх придунайських албанців до переселення в Буджак раніше жили в околицях Варни. На болгарську територію вони тікали з рідної південної Албанії, рятуючись від примусової мусульманізації. Але мову не забули — ні за два століття, проведених в болгарському оточенні, ні за двісті років життя у складі (почергово) царської Росії, Румунії та України. І лише тепер намітилася тривожна тенденція: останнім часом дедалі більше батьків починає говорити з дітьми... російською. Тут нічого дивного немає — зросійщуються навіть деякі українські села Одещини. І це попри широко розтиражований міф про «насильницьку» українізацію краю. То що вже там говорити про єдине албанське село, де з 2700 мешканців албанців трохи більше половини?

***

Коли говоримо про Каракурт, то дуже показовим є досвід чеченського села Абу-Гош, що в Ізраїлі. За кількістю населення воно у два рази більше, ніж Каракурт і також знаходиться у мальовничій долині. Але виглядає набагато заможнішим. Чеченці живуть там майже п’ять століть і практично забули рідну мову. Але тепер діти й молодь Абу-Гош за сприяння Чечні почали вчити чеченську. До речі, під час війни за незалежність Ізраїлю 1948 року мешканці Абу-Гош відмовилися воювати проти молодої армії єврейської держави. Євреї про це не забули і відтоді постійно платять своєрідну «данину» арабізованим чеченцям — масово відвідують місцеві ресторани. Ну, тут пряма паралель з селом Каракурт. Якщо судити за результатами виборів, то воно більш проукраїнське, аніж сусідні буджацькі поселення. Вже одне це варто цінувати. Про ставлення до української і до мов сусідів я вже говорив. Щоправда, від Абу-Гош зовсім недалеко до Єрусалима, а Каракурт не те, що від Києва, але навіть від Одеси неблизько. На такій віддалі і проблеми албанського села розгледіти непросто. І все ж... Треба подбати про те, щоб молодь не покидала Каракурт і не денаціоналізувалася. Тобто відкривати нові підприємства. І... допомогти в збереженні албанської мови. Оскільки Каракурт може стати проукраїнським місточком, перекинутим на Балкани й Адріатику, то й ставитися до нього слід, як до улюбленої дитини.