Життя під знаком «OST»

На її долю випало пережити найтрагічніші і найскладніші події ХХ століття: голод 1932—1933    років, Другу світову війну, примусові роботи в Німеччині, повоєнний голод 1947 року. Все це довелося випробувати на собі одній людині — Вірі Микитівні Золотаревській.

Вона народилася в багатодітній родині, котра дивом врятувалася від голодної смерті 1932 року, закінчила восьмирічку у Верхньодніпровській середній школі № 1,а 1939 року пішла працювати у банк учнем. 1941 рік почався для Віри Микитівни підвищенням по службі — вона стала касиром. Сіро й буденно минав день за днем, місяць за місяцем. Аж доки 22 червня не дізналася про початок війни. З кожним днем війна наближалася дедалі ближче. У серпні місто було окуповане німцями.

«Пам’ятаю той літній день, коли литвинівською дорогою зі сторони Вільногірська проїхала колона військових на мотоциклах із люлькою, — пригадує Віра Микитівна. — Дивлюся на них, а вони поряд з нашим двором їдуть, німці здорові такі, у формі, один за кермом, другий за ним, а третій — у люльці. І думаю: невже оці хлопці і є ті німці, про яких ми стільки чули. А потім вони вже як встановили у місті свої порядки, тоді ми відчули це на собі...»

З РІДНОЇ ХАТИ — НА ПРИМУСОВІ РОБОТИ

Почалися облави на молодь, щоби забрати їх на примусові роботи до Німеччини. Де тільки не доводилося переховуватися Вірі та її одноліткам: і в печі, і в сіні, і у хлівах. Проте одного разу їхню криївку німці викрили, і всіх, кого знайшли, забрали. «10 травня 1942 року мене і мого брата Володю забрали просто з хати й повели до старої школи. Тоді забрали багато наших литвинівських хлопців і дівчат, у тому числі й мого майбутнього чоловіка. Потім посадили нас на підводи і повезли на станцію, там завантажили на товарняк і повезли. А в тому вагоні не було ні вікон, ні дверей. Їхали ми два дні. Висадили нас у Польщі, там були спеціальні табори. Нас оглянули лікарі, протравили воші, помили...»

«НАС КУПИЛИ, ЯК ХУДОБУ»

Несподівана людяність німців стала зрозумілою через кілька днів, коли зранку всім на шию, як худобі, почепили номери й вивели на ринок, щоб продавати.

«Приїхали фермери і дивилися нас, оглядали, як на базарі, тільки замість товару були ми. Якщо сподобалася людина — показують пальцем і тебе купують. Мене і мого брата купив фермер Міхл Алоїз із села Сацдорф біля міста Хамм. Привезли нас до нього й відразу погнали працювати по господарству».

Мешкали примусові працівники на горищі стайні, замість ліжка було підстелено трохи соломи, замість ковдри були паперові мішки із селітри, що аж ніяк не рятували від холоду, так само як і специфічне взуття з дерева.

«Видали нам дерев’янні капці, що називалися гольтшуї. В них і ходили по вулиці і влітку, і взимку. Нас же забрали майже літом, ми мали тільки літній одяг, а в Німеччині зими не такі холодні, як у нас, але мінусова температура є. Тому сильно хворіли».

Кожен працівник мав носити спеціальний значок з літерами «ОSТ» на синьому тлі. Цей знак позначав примусових працівників зі сходу, котрі стали називатися остарбайтерами. За спробу зняти значок карали. Це була найбідніша і найбезправніша група примусових працівників.

НЕДІЛЬНА ЗУСТРІЧ ОСТАРБАЙТЕРІВ — ВЕЛИКА РАДІСТЬ

Незважаючи на суворі умови утримання, були в остарбайтерів і невеликі радощі: за 11 марок на місяць, котрі вони отримували за свою тяжку працю, купити нічого, крім мила чи пачки цигарок, не можна було, але і це видавалося неабиякою розкішшю.

«Дають нам ці одинадцять марок, у неділю йдемо і купуємо — мило, а хлопці — цигарки. Оце і вся наша платня», — розповідає Віра Микитівна.

Але найбільшою радістю були зустрічі земляків у неділю опівдні, за умови, що у господарів добрий настрій і роботи не так багато.

«То була велика подія, і не щонеділі. Це як пощастить, ми встаємо зранку, пораємо худобу, швидко робимо всю роботу і після обіду збираємося біля лісу. Там найбільше було наших, але були росіяни, поляки та серби. Ось там і новини дізнавалися, і співали, і танцювали. Хлопці гарно так грали на губній гармошці...»

ДО ВИЗВОЛЕННЯ — ОДИН КРОК

Трохи легше стало невільникам жити з 1944 року. Дозволили відправляти додому на свята листівки. Цим же роком датовані фотокартки, на котрих є Віра Золотаревська разом зі своїми подругами, а також зі знайомим сербом Душаном. Наприкінці 1944-го, коли до Міхла Алоїза — господаря Віри Микитівни, почали повертатися з війни сини, вони примусили батьків трохи краще ставитися до остарбайтерів. Узимку 1944 року господиня подарувала Вірі панчохи. До звільнення з німецького полону залишалося декілька місяців. «У травні 1945-го звільнили нас американці, — згадує Віра Золотаревська. — Вони повантажили нас на машини і повезли до радянської зони окупації в Австрії. Там ми пройшли особливий відділ НКВС. Нас допитували по кілька разів на день. Запитували, що ми робили, на кого працювали, хто був з нами. Так минуло кілька місяців...»

БАТЬКІВЩИНА ЗУСТРІЛА РІЗКО Й ХОЛОДНО

Везли колишніх бранців праці на батьківщину потягом на відкритих платформах. Найскладніше було по приїзді на станцію Верхньодніпровськ. Рідна земля зовсім нерадо зустрічала остарбайтерів. «Виходимо з того потяга, а там люди збіглися, лаються матюками, деякі навіть камінням кидали в нас. Вважали нас ледве не зрадниками. А за що — за те, що як раби працювали три роки в Німеччині? Це було гірше за те, що ми пережили в полоні».

МИРНЕ ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Опинившись удома, Віра повернулася на роботу в банку, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — Миколою Миколайовичем, теж колишнім остарбайтером. Через кілька років Віра Золотаревська вийшла за нього заміж. Разом вони збудували хату, в якій Віра Микитівна живе й нині. Все життя вона працювала в банку, звідки і вийшла на пенсію.

Зараз, незважаючи на свої 92 роки, Віра Микитівна активна пенсіонерка — цікавиться городництвом, політикою, серіалами. А в неділю увечері на приймачі слухає «Дойче Велле» — шиплячі голоси, що долинають із радіостанції німецькою мовою, нагадують їй роки її непростої молодості...