Рід Філіпченків

Нещодавно вийшла у світ книжка рідкісного в Україні жанру — «Биографические страницы из семейной летописи одного рода». Це результат скрупульозного дослідження її автора Бориса Михайловича Філіпченка, який декілька років свого життя присвятив вивченню зв’язків, взаємовідносин, місць проживання, занять та характерів членів роду Філіпченків протягом кількох поколінь. Книжка не тільки пізнавальна — у ній є чарівність, яка, мабуть, властива всьому клану Філіпченків. Книжку прикрашають численні світлини, у тому числі — старовинні, з яких на нас дивляться красиві інтелігентні обличчя.

Нам особливо приємно рекомендувати читачам цю дійсно цікаву книжку — протягом багатьох років Борис Михайлович є не просто читачем газети «День», а також її другом та однодумцем.

Як відомо, радянська влада не підтримувала подібного роду досліджень — хто знає, який «антирадянський» нащадок автора може виявитися у XVIII сторіччі або навіть у часи хозарів! Саме тому для багатьох із нас (думаю, що для більшості) «глибина роду» обмежується, частіше за все, дідусями та бабусями. Ми рідко думаємо або зовсім не думаємо про те, що кожна людина походить, загалом, від Адама та Єви, що характер та долю людини значною мірою визначає та кров, яка тече в наших жилах, склад якої залежить від наших нащадків в багатьох поколіннях — від їхніх характерів, вчинків, досягнень та поразок.

Саме тому оповідь Бориса Філіпченка — фамільного літописця — про пошуки шляхів у минуле життя своїх предків виявився таким цікавим та корисним для сучасників. Зі слів письменника Валентина Осипова, автор став «фамільним літописцем», який розповів читачу історію своїх предків за 200 років.

Немає сумніву у тому, що рід майже кожної людини на землі заслуговує на увагу, дослідження та гласність, але Борису Михайловичу пощастило — в роду Філіпченків, як пише в передмові Ольга Друг (Музей історії міста Києва), «були відомі вчені, діячі культури, прості порядні люди. Тим більше — і автор книги, про яку йдеться, і більшість членів його великого роду з надзвичайною відповідальністю ставилися і нині ставляться до життя — в науці, в суспільній діяльності, в особистих взаємовідносинах, у вихованні дітей та учнів».

У книзі «Биографические страницы» простежується ніби два дуже цікавих сюжети: по- перше, це пошук — в минулому та теперішньому часі — членів роду Філіпченків, а по-друге — нам показано історії життя людей, які жили за декілька поколінь до нас, нашого часу. І те, і інше вимагало від Бориса Філіпченка неабиякої енергії, інтуїції, знання людей та уміння логічно оцінювати давноминулі життєві ситуації. І це до того, що автор книги — людина далеко не молода і не завжди здорова. Зворушливо читати про те, як допомагали в пошуках Борису Михайловичу його два сини, а також про відгук на його листи родичів, розкиданих різними містами та селами у наших краях, у близькому та далекому зарубіжжі (Україна, Санкт-Петербург, Москва, Ліван, Канада та інших.) Деякі з них дарували майбутньому автору вельми важливі антикварні документи, листи та світлини, запрошували в гості, надсилали листи з описом тих або інших обставин не відомих автору. За його словами, саме листи з еміграції бабусі Надії Василівни Філіпченко спонукали його систематично зайнятися вивченням родини Філіпченків. Газета «День» пишається тим, що в ній було надруковано перші результати пошуків Бориса Михайловича (2001); деякі інші матеріали, які пізніше увійшли до «Биографических страниц», надруковані у збірниках «Українська біографістика» та «Музей города Киева».

«Биографические страницы из семейной летописи одного рода» наповнені цікавими людьми, подіями, переплетеннями доль — це справжній історичний роман, іноді трагічний, іноді гумористичний та завжди такий, що відображає благородну душу його автора.

У своїй книжці Борис Філіпченко розповідає й про те, як поступово виникала у ньому пристрасть до дослідження свого роду. З його висловлювань, «в молодості з цього приводу не виникало питань — ми, діти, точно знали, що з маминого боку є дідусь та бабуся, тітки, дядьки та інша рідня, а з батькового — нікого. У відповідь на запитання дорослі відповідали: «Повмирали». І дітям цього було достатньо — ми жили, нічого не знаючи про батьків батька. А пізніше я замислився: «А хто такі Філіпченки та звідки вони родом?». З невеликих відомих мені фрагментів утворити «Портрет сім’ї Філіпченків» було неможливо.

Лише поступово, пізніше, Борис Михайлович зрозумів, що «через молодість, через недостатнє усвідомлення упустив щось особливо важливе в своєму житті, не виявивши інтересу до минулого батьків батька». Важливою перешкодою тут було також те, що за часів комуністичної ідеології та сталінського режиму, люто нетерпимих до громадян, які емігрували за кордон (частина Філіпченків переселилася за кордон ще за часів Жовтневої революції), займатися подібними дослідженнями було більш ніж небезпечно.

Чимало уваги в книзі Бориса Філіпченка приділено його родовому прізвищу — «Філіпченко». Як виявилося під час пошуків документальних матеріалів, родинні літописці старших поколінь залишили спогади, в яких стверджується, що далеким предком роду Філіпченків був писар Війська Запорозького на прізвище Пилипенко. Шкода тільки, що до наших днів ніяких інших відомостей, окрім цього переказу, не дійшло.

Борис Михайлович доклав багато зусиль для того, щоб «докопатися» до свого «істинного» прізвища. Як відомо, Хмельницький «дозволив іти в козаки будь-кому, під приводом, що окрім реєстрових можуть бути ще й добровільні козаки». У кожному полку та сотні була своя канцелярія, де, звичайно, був писар. Автор книги вважає, що «Пилипенко міг бути як полковим, так і сотенним писарем, а можливо — й генеральним. Це тим більше ймовірно, що історія родини Філіпченків пов’язана з Ніжином».

Після 1654 року привілеї та чини, успадковані дітьми козаків, поступово було ліквідовано. Тому доволі можливо, що Пилипенків було не лише зараховано до стану міщан, але й русифікувалися вони під прізвищем «Філіпченко». Борис Філіпченко пише, що «за одним із недатованих документів XVIII сторіччя, у списках виборців на з’їзд землевласників міста Ніжина, згадуються два Філіпченки — Архип Матвійович та Яків Терентійович. Можливо, що один із них був нашим прабатьком, отож легенда про козацьке старшинство цілком вірогідна. Принаймні, мій дід ніколи не сумнівався у своїй приналежності до Пилипенків та принципово додавав до прізвища Філіпченко ще й Пилипенко (в дужках). Тому в декількох офіційних документах 1918—1919 років він фігурував під подвійним прізвищем «Філіпченко-Пилипенко».

Борис Філіпченко повідомляє далі, що його пращур Іван Філіпченко був письменною людиною та прагнув, слідуючи родинній традиції, дати освіту своїм дітям Петру та Юхиму. З того часу всі наступні покоління Філіпченків стали освіченими людьми. У списках випускників Ніжинського ліцею князя Безбородька зазначено ім’я Філіпченка Євгена. Відомо також, що Ніжинський ліцей закінчив також Павло Філіпченко, який згодом служив у Полтаві товаришем голови Окружного суду. Тому цілком ймовірно, що родичі Філіпченка й сьогодні живуть у Полтаві. Борис Михайлович також вважає, що воронезькі Філіпченки були вихідцями з Ніжина і що відомий космонавт Філіпченко — «далекий наш родич».

(Нагадаємо, що знамениту свого часу Ніжинську гімназію було побудовано на гроші братів Безбородків, вихідців із гетманської козацької старшини. Після смерті найсвітлішого князя Олександра Безбородка, його брат граф Ілля звернувся з проханням до царя Олександра I: «... Для поширення освіти доцільно влаштувати в Малоросії на пожертви мого покійного брата «Училище вищих наук, від якого можна чекати великої користі для всіх і особливо для незаможних дворян. І тому всеподданійше клопочу: нехай це училище найменовано буде «Гімназія вищих наук».

Як відомо, в цій гімназії разом із Філіпченком у одному класі вчився Нестор Кукольник, на клас вище — Микола Гоголь, на два класи нижче — Євген Гребінка і багато інших.

У процесі збирання матеріалів, Борис Філіпченко разом зі своїми синами їздив до Ніжина, де провів цілий день у архіві — в пошуках фамільних документів. І не марно — було знайдено декілька документів, у яких згадувалися Філіпченки.

Книжку Бориса Філіпченка наповнено талановитими, розумними, красивими людьми — членами роду Філіпченків. На жаль, описати їх усіх у газеті неможливо. Тому закінчимо на дуже високій ноті — розповіддю про Єльяшевича Михайла Олександровича (1908—1996) — Філіпченка за матір’ю.

Вищу освіту він отримав на фізичному факультеті Ленінградського університету і майже відразу після закінчення навчання став займатися науковими дослідженнями. Незабаром він «затвердився на найвищих наукових вершинах, ставши одним із видатних фізиків у галузі атомної та молекулярної спектроскопії, лауреатом Ленінської премії і двох Державних премій СРСР, кавалером багатьох орденів і подібного». Його наукова діяльність завжди була пов’язана зі створенням так званого Щита СРСР. Був він не лише видатним ученим, але й чудовим педагогом.

Михайло Єльяшевич (по матері Філіпченко) мав ще вищі — і вельми рідкісні в ті часи — людські чесноти. 1949 року було заарештовано батька Михайла Олександровича за звинуваченням у контрреволюційній діяльності 1918 року. Він отримав п’ять років заслання і був відправлений залізничним етапом у складі ешелону карних злочинців до Сибіру. Здоров’я батька було дуже слабким і тому Михайло Єльяшевич вирішив супроводити батька в заслання протягом усього шляху.

Михайло Олександрович тоді вже мав, серед інших нагород, також так званий килим-літак — право безкоштовного проїзду на всій території СРСР і на всіх видах транспорту. Користуючись цим «килимом-літаком», він супроводив свого батька — «ворога народу» — від Москви до Канська. Прилетівши або приїхавши на черговий проміжний пункт на шляху ув’язнених, він одягав всі свої нагороди і йшов до начальника МДБ, вимагаючи побачень із засудженим батьком і передачі йому їжі. Варто зазначити, що Михайло Єльяшевич не дістав при цьому жодної відмови.

Вчинок ученого не залишився непоміченим: проти нього було сфабриковано «партійну справу», він був заштампований як «ворог народу». І лише завдяки своїй дійсній незамінності вчений уникнув ув’язнення, відбувшись звільненням з роботи. А за півроку, після смерті Сталіна, він знову став займатися науковою роботою і 1966 року отримав Ленінську премію за роботи з фізики плазми, пов’язані із захистом космічних апаратів у атмосфері.

У газеті доволі складно викласти все, що написав у книзі Борис Михайлович Філіпченко про свій родовід. Маємо надію, що його книжка стане прикладом для інших читачів «Дня».

ДОВIДКА «Дня»

Борис Філіпченко народився 1927р. в Шепетівці. Під час Другої світової війни спочатку працював токарем на хімзаводі, а 1943 року, в шістнадцять років, пішов на фронт і служив санітаром. Закінчив Ленінградське арктичне училище; до 1954 року працював на Крайній Півночі начальником радіостанції. 1959 року закінчив Одеський електротехнічний інститут зв’язку і понад 40 років пропрацював у радіопередаючому центрі Броварів.