«Дякую, діду, за «Енеїду»

Гоголівська Диканька, опішнянська кераміка, решетилівська вишивка, миргородська водичка, полтавська галушка, легендарний Сорочинський ярмарок... Зі школи знаємо «Наталку Полтавку», а як щодо «полтавського» Енея? Туристичний потік на Полтавщину збільшується в рази найспекотнішими серпневими днями і найсильнішими різдвяними морозами, щоб на власні очі побачити містичне дійство — Миколу Гоголя в компанії вєліколєпної Солохи, чорта, Рудого Панька, Кума. Даремно заперечувати факт популярності Полтавщини у світі завдяки творам Миколи Гоголя. Втім, для більшості українців Гоголь в тому числі став єдиним символом, образом, історичним, етнографічним та літературним джерелом із минулого Центральної України. Але й Гоголя знають зазвичай зі старого фільму «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Той, хто читав гоголівські повісті, хто трохи цікавився життєписом класика, поміж рядків творів знайде значно більше.

Дитячі літа майбутнього письменника минали серед драм і феєрій народного життя, проте соціальний статус батьків вимагав світських виїздів, розширення родинного кола й певного кола спілкування. Так ланцюжок Гоголів-Яновських поєднався з Дмитром Трощинським, у маєтку якого Ніколєнька побачив і захопився театром на все життя. На вистави до Трощинського з’їжджалася полтавська еліта, яка входила до масонської ложі «Любов до істини»: Василь Капніст, Іван Котляревський, декабристи Муравйови-Апостоли. Не могли пройти повз вуха майбутнього письменника історії із життя козацьких «верхів», почуті з вуст гостей колишнього імперського міністра, або із життя козацьких «низів», які були невід’ємною складовою народних оповідок. Козацькі «низи», які занедбали дідівську славу, — гоголівські «Старосвітські поміщики». Козацькі «верхи» з вірою у відродження — «Тарас Бульба» в першій редакції. Нащадків і перших, і других Гоголь бачив на власні очі.

Полтавська «Любов до істини» — не випадковість. Масонська ложа як інша форма протесту із власним «всевидячим оком» й водночас глибоко прихована від сторонніх очей, як крок до спроби відігратися за Мазепину поразку, нагадуючи найперше собі, хто ми є і чийого роду. Еней, «парубок моторний і хлопець хоть куди козак», з’являється у час, коли нащадки козацької старшини перетворюються на малоросійських офіцерів, щоб нагадати про своє українське походження (початок поеми можна сприймати як алюзію на поразку запорожців під Полтавою). «Енеїда» як літературна форма літопису, яскрава, соковита мова якої надихала, зачаровувала, забурлила свіжою кров’ю в жилах приспаного народу.

Еней, Наталка Полтавка стали для Миколи Гоголя орієнтиром у пошуках власних літературних героїв, а мова творів Котляревського розсипалася перлами й надала творам Гоголя особливого звучання. Так через мову, літературу малоросійське дворянство намагалося продемонструвати імперії свою інакшість. Українська бурлескна мова доволі швидко перетворилася на зброю, якої імперський уряд боятиметься не менше. Недаремно указами та циркулярами заборонятиме її існування. І «...де сміявсь Іван Петрович, Тарас Григорович повстав». (М. Рильський). Від часів Мазепи до визвольних змагань мова — чи не єдина вакцина для виживання українців як нації.

Ще 1895 року українська громадськість ініціює встановлення в Полтаві пам’ятника зачинателю української літературної мови Іванові Котляревському. Усім миром упродовж трьох років назбирали майже 12 тисяч карбованців. Маркетингова стратегія зі збору коштів на встановлення пам’ятника в умовах дії Емського указу і Валуєвського циркуляра звучить як детектив. Сподіваюся, більшість пам’ятає легендарну фразу: «А Котляревський мені без надобності». Проте на постаменті засвідчено, що пам’ятник споруджено коштом земляків і шанувальників рідного слова.

Силами Полтавського земства та його очільника Федора Лизогуба, українських громадських діячів відкриття погруддя авторові «Енеїди» відбулося аж у вересні 1903 року.

Без перебільшення: цей день, про який так рідко згадуємо нині, — один із найважливіших у нашій історії. Поодинокі факти так-сяк вплітаються в загальновідому канву — про заборону виступів українською мовою (проте майже ніхто не знає про процедуру оскарження цієї заборони і перемогу); про бойкот української громадськості, про делегацію галичан — де-факто це був дійсний Акт Злуки на рівні культурному, інтелектуальному; про учасників, яких було 70 і найстаршою серед них була Ганна Барвінок; про історію спільного фото, зробленого в найкращому полтавському фотоательє; про неформальну частину події, яка продовжувалася на садибі Панаса Мирного. І безумовно, про той самий урочистий момент, на відкриття якого зібралося понад тисячу люду із Полтави й Полтавщини, про що свідчать унікальні світлини. День, коли «прозріло» чимало «незрячих» — тих, хто переосмислив себе, свою роль у житті України, як, до прикладу, Леонід Жебуньов. День, у який було започатковано традицію святкування ювілеїв видатних діячів української культури по обох «Українах» (ювілей Миколи Лисенка). День, коли спільність національних інтересів об’єднала правих, лівих, радикалів, консерваторів (на фото поруч сидять Міхновський та Чикаленко). День, коли неперервність творення нації набула візуалізації. Люди на дахах будівель, виступ хору Лисенка, делегації, промови, урочисті покладання квітів. Подія, гідна окремого історичного дослідження.

Відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві як реванш за невдачу Мазепи, нова культурна домінанта міста, урочисте проголошення слави Івана Петровича, українського слова, факт національного самоствердження...

Погруддя продумане до дрібниць. В очах «батька» Енея, «завзятішого од всіх бурлак», ми не бачимо сміху, азарту, веселощів. Замислений погляд українського аристократа, благородний і зосереджений.

Де згода в сімействі,

Де мир і тишина

Щасливі там люде,

Блаженна сторона.

Таким «відчув» Котляревського — малоросійського дворянина, імперського військового, українського письменника, директора Полтавського театру, радника губернатора, масона, громадського діяча — скульптор Леонід Позен.

Лавровий вінок — як символ слави авторові та його безсмертному слову. «На вічну пам’ять Котляревському».

«Дякую, діду, за «Енеїду». Проте, на жаль, виглядає так, що більшості й нині «Котляревський без надобності».