Незалежна Україна: історія та історики

Професійні історики доводитимуть, що історія — це наука. Вона має свою наукову методологію. Історик, інтерпретуючи події, звертається до підтверджених фактів, документальних джерел і т.д. і т.п. Все це так. Але є одне але... Подобається це комусь чи ні, але історія — це дисципліна, яка відіграє важливу роль у формуванні світогляду людини. Від того, як вона бачить минуле спільноти, з якою себе ідентифікує, залежить те, як вона діє.

Змінюються часи, з’являються нові реалії й вимоги — змінюється й історія. Тому «переписування історії» — звичайна практика, яка йде ще з давніх часів. Так було, так є, так і буде...

За часів незалежної України відбулося значне «переписування історії». І це зрозуміло. Постала нова держава, яка мала отримати «свою історію». Інше питання, що в результаті цього «переписування» ми отримали. І наскільки «новий історичний продукт» відповідає потребам нашої незалежності?

У радянські часи (починаючи з 30-х рр. ХХ ст.) ми мали історію України, що реально вписувалася в схему російської історії. Власне, тоді у школах викладалася т. зв. історія СРСР, де домінувала історія росіян. Щодо інших народів, що входили до складу Радянського Союзу, у т. ч. українського, то вони розглядалися як російські сателіти. Відповідним чином інтерпретувалася й їхня історія. Так, щодо українців, то тут акцентувалася увага на історії українського козацтва, яке, згідно з марксистською методологією, подавалося як демократичне, близьке до селянства (звідси поняття «козацько-селянські повстання») й яке прагнуло возз’єднатися з «братнім російським народом» (вершиною такого возз’єднання й стала Переяславська рада 1654 р.). Перебування українських земель у складі Русі, котра розглядалася як «колиска трьох братніх народів» — російського, українського й білоруського, — Московії, Російської імперії, а тим паче Радянського Союзу, розглядалося як благо. Щодо перебування їх у складі Угорського й Польського королівств, Молдавії, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої й Австрійської імперії, то це, радше, трактувалося як зло. Не кажучи вже про довготривале перебування українських земель у складі Османської імперії та Кримського ханства. Про це взагалі воліли мовчати. «Родимі плями» радянського підходу в інтерпретації історії України даються взнаки до дня сьогоднішнього. Принаймні їх видно в підручниках, які широко використовуються в наших школах — як середніх, так і вищих.

І це, попри те, що за часи незалежності історики України зробили чимало для того, щоб відійти від радянського колоніального минулого. Принаймні за часів незалежності з’явилася велика кількість робіт, які, зокрема, стосувалися українських визвольних змагань 1917 — 1921 рр., Голодомору 1932 — 1933 рр. та діяльності Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА). Звісно, за радянських часів ці теми або замовчувалися (передусім це стосувалося Голодомору), або трактувалися у вкрай негативному плані. Останнє стосувалося ОУН, УПА, діячів визвольних змагань 1917 — 1921 рр. Тут варто відзначити напрацювання історика Станіслава Кульчицького, який очолював робочу групу урядової комісії з вивчення ОУН та УПА, що була створена ще 1997 року. Також Кульчицькому належать роботи, що стосуються Голодомору.

Питання діяльності ОУН та УПА, а також тема Голодомору активно вивчалися за часів президентства Віктора Ющенка. Вони стали одними з центральних у «політиці пам’яті», яка проводилася тоді державними органами. Саме тоді в українському суспільстві кардинально змінилося ставлення до цих питань. Більшість українців почали вважати Голодомор 1932 — 1933 рр. геноцидом, а до ОУН та УПА почали ставитися позитивно.

ПЕТРО КРАЛЮК: «ДЕЯКІ З МЕДІЙНИХ СЕРЕДОВИЩ СЕРЕДОВИЩ ПРОПОНУЮТЬ ЦІКАВІ Й НОВІ ПІДХОДИ, ЯКИМИ НЕ ГРІХ БУЛО Б СКОРИСТАТИСЯ Й ПРОФЕСІЙНИМ ІСТОРИКАМ. ПЕРЕДУСІМ МАЄТЬСЯ НА УВАЗІ ГАЗЕТА «ДЕНЬ», НА ШПАЛЬТАХ ЯКОЇ ПОСТІЙНО ДРУКУЮТЬСЯ СТАТТІ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ. ТАКОЖ ГАЗЕТА «ДЕНЬ» ВИДАЄ КНИГИ, ДЕ ПОРУШУЮТЬСЯ ВАЖЛИВІ АСПЕКТИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, ЗАЛУЧАЮЧИ ДО ЦЬОГО Й ФАХОВИХ ІСТОРИКІВ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Ще однією темою, яка активно вивчалася істориками і яка, на відміну від питань діяльності лідерів визвольних змагань 1917 — 1921 рр., ОУН та УПА, а також питань Голодомору, не викликала особливих дискусій в українському суспільстві й яка загалом також працювала на «націоналізацію історії», була діяльність українського козацтва. Ця тема не була, як уже говорилося, забороненою в радянські часи, але вона, по-перше, трактувалася в проросійському й начебто марксистському дусі, а, по-друге, зазнавала певної маргіналізації. У часи незалежності України відбулося своєрідне відродження козацької тематики. Лідерами тут стали Валерій Смолій та Валерій Степанков, з легкої руки яких події середини й другої половини XVII ст., пов’язані з діяльністю українського козацтва, почали трактуватися як українська національна революція. Попри те, що таке «націонал-революційне бачення» зустріло критику з боку деяких істориків, воно утвердилося в українській історіографії і, в певному сенсі, стало канонічним.

Загалом можемо констатувати, що в часи незалежності відбулася «націоналізація» історії України нашими істориками. Помітну роль у цьому процесі відіграло звернення до української історіографічної класики, передусім до творів Михайла Грушевського, а також напрацювань українських діаспорних істориків. І те, і друге в радянські часи в більшості випадків було під забороною.

Говорячи про «націоналізацію» української історії, варто відзначити, що серед істориків все ж були дещо різні підходи. Принаймні можна умовно виділити два табори — поміркованих, які тяжіли до традицій радянської історіографії, й радикалів, які намагалися зробити українську історію «більш націоналістичною». Хоча якихось чітких меж між цими таборами не було. Можна навіть сказати, що витворився такий собі консенсус, в якому поєдналися помірковані й радикальні підходи і який знайшов вияв у більшості підручників з історії України.

Щоправда, були й критики націоналізації української історії. Зокрема, до таких належать Георгій Касьянов та Олексій Толочко, які вважають, що модель національної історії вичерпала свої можливості, й закликають відмовитися від неї на користь транснаціональних чи постнаціональних підходів. Зокрема, вони звертають увагу, що модель національної історії, де основним актором є титульна нація, не враховує територіальних, іноетнічних і державних чинників. Справді, на теренах сучасної України протягом останніх трьох тисячоліть «писемної історії» проживали різні етноси й далеко не завжди домінувало слов’янське населення, яке стало етнічною основою для української нації. Зрештою, новочасна українська нація, як, зрештою, й інші нації, — це продукт пізніших ранньомодерних і модерних часів, коли відбулася третя комунікативна революція й утвердилася масова комунікація. Причому в формуванні української нації, окрім основних «титульних» слов’янських елементів, певну роль відіграли й елементи іноетнічні, зокрема тюркські. Зрештою, на українських теренах існували різні державні утворення, які не варто вважати українськими. Радше вони для нас були чужі. Тому українська національна історія якщо не ігнорує, то помітно маргіналізує територіальні, іноетнічні й інодержавні чинники.

Деякі історики (Наталія Яковенко, Ярослав Грицак та інші) вважають модель національної історії прийнятною для трактування минулого України й здатною задовольняти потреби українського суспільства, але лише після її модернізації, враховуючи вказані вище моменти. У середині 90-х рр. ХХ ст. вони випустили синтетичні праці під назвою «Нарис історії України», де давався дещо інший погляд на українську історію, ніж у більшості тогочасних підручників.

Яковенко та деякі близькі до неї історики (Леонтій Войтович, Наталя Старченко, Василій Ульяновський) також зосередилися на вивченні елітарних верств у середньовічній та ранньомодерній історії України, руйнуючи тим самим народницьке бачення нашого минулого, що домінувало як в українській класичній історіографії, так і в роботах радянських істориків.

Попри критику моделі національної історії слід зазначити, що в світі, у т.ч. й розвинутих країнах, переважає ця модель. Актуальною вона лишається і для України, де важливим є питання формування національної свідомості. Принаймні історики України зробили чимало для утвердження цієї моделі. З’явилося багато наукових студій, які сприяли цьому. Про це можна говорити багато. Зацікавлені можуть звернутися до спеціальних робіт з української історіографії, де йдеться про це (наприклад, роботи Ярослава Калакури чи Віталія Яремчука). Інша річ, що часто наукові студії українських істориків залишалися відомими лише вузькому колу фахівців. Однак з’явилися фундаментальні й відносно знані напрацювання. Зокрема, це «Енциклопедія історії України» в 10 томах і низка синтетичних праць — «Україна крізь віки» в 15 томах.

Загалом же питання не в тому, щоб відкинути модель національної історії, а вдосконалити її, зробити історію України більш адекватною для потреб сучасного українського суспільства. Над цим питанням працюють не лише професійні історики, а й позаакадемічні середовища. Не будемо звертатися до ура-патріотичних писань деяких авторів, які робили й роблять собі славу й бізнес, спекулюючи на потребі українців мати свою справді національну історію, відмінну від російського (і не лише російського) бачення. Існує низка позаакадемічних, переважно медійних середовищ, які пропагують історичні знання і мають значний вплив на формування історичної пам’яті українців — часто не менший, ніж наукові інституції. Причому деякі з цих середовищ пропонують цікаві й нові підходи, якими не гріх було б скористатися й професійним історикам. Передусім мається на увазі газета «День», на шпальтах якої постійно друкуються статті, що стосуються української історії. Також газета «День» видає книжки, де порушуються важливі аспекти історії України, залучаючи до цього й фахових істориків. Принаймні в цих книжках розглядалися питання відносин українців з їхніми сусідами, передусім росіянами й поляками, окремі питання українського державотворення, роль елітарних верств у нашій історії тощо. Зокрема, ці книжки привернули увагу до Королівства Руського, яке в нас не дуже коректно й далі іменується Галицько-Волинським князівством, до його державного спадку, а також до державотворчої діяльності гетьмана Павла Скоропадського, який і далі в нас лишається недостатньо поцінованим. Хотілося, щоб ці публікації змінили оптику бачення нашої національної історії. Однак не все так просто...

Принаймні й далі історичну пам’ять українців переважно формують відповідні підручники, які використовують у вищих та середніх школах. Звісно, найбільш уживані підручники — це певний результат компромісу в баченні національної історії.

Звернемося до одного з них. Це — «Історія України» Олександра Бойка. У цьому році вийшло 8-ме його видання, перероблене й доповнене. Це підручник для вищих шкіл. На ньому, вважайте, сформувалося вже ціле покоління істориків, котрі працюють і в середніх та вищих школах, і в наукових інституціях. Звісно, можна говорити про достоїнства цієї книжки. Маємо там намагання збалансовано подати перевірений матеріал. Книжка багата на фактаж. Цінним є те, що в підручнику приділена велика увага незалежній Україні. Вважайте, близько чверті тексту присвячено саме цьому питанню.

Однак є й чимало питань до цього тексту. Зрештою, як і до багатьох інших підручників такого типу.

По-перше, це недостатня «вписаність» окремих територій в українську історію. Тут мимоволі пригадується головний герой роману Андрія Любки «Карбід». Цей герой, працюючи на Закарпатті, викладає історію України. І має з цим проблему. Бо історія Закарпаття не вписується в «канонічну» українську історію, де буяє козацтво і головна увага зосереджена на центральноукраїнські землі й Лівобережжя. А які козаки на Закарпатті? У згаданому підручнику Олександра Бойка теж акцентується увага переважно на подіях, що відбувалися в Центральній Україні й Лівобережжі. Західна Україна певним чином маргіналізується. Наприклад, дуже коротко говориться про т.зв. Галицько-Волинську державу. Насправді ця держава, яку варто іменувати Королівством Руським, була продовжувачем Русі й відіграла помітну роль в нашій історії. До речі, на це зверталася увага у випущеній газетою «День» згадуваній книжці «Корона, або Спадщина Королівства Руського». Скромно йдеться про українські землі в складі Великого князівства Литовського та Польського королівства. Про українські ж землі в складі Угорського королівства й Молдавського князівства майже не говориться. А даремно. Бо як пояснити, наприклад, появу Петра Могили й Києво-Могилянської академії? Про південноукраїнські землі, український Степ, що перебували у складі Османської імперії та Кримського ханства, вважайте, майже повна мовчанка. Наприклад, про Кримське ханство маємо аж півтори сторінки. При цьому акцент зроблено на тому, що Кримське ханство здійснювало експансію на українські землі. А те, що кримські татари часто ставали союзниками українських козаків, «майже забувається». Як і те, що Османська імперія брала під свою опіку цих козаків, а в жилах турецьких султанів текла українська кров. Не кажу вже про Ханську Україну, про Олешківську чи Задунайську січі. Не дуже багато йдеться про українські землі в складі Австрійської імперії, частина з яких стала «українським П’ємонтом» у часи «національного відродження», про Західноукраїнську Народу Республіку з її вартими уваги здобутками в сфері державотворення, про національні рухи на західноукраїнських землях у міжвоєнний період. Зате багато говориться про українські землі у складі Московії, Російської імперії та Радянського Союзу. Чи не є це «спадком» проросійської «історії СРСР»?

По-друге, недостатньо в підручнику приділено уваги етнічним контактам на українських землях. Хоч як там було, але українська нація, як і будь-яка сучасна нація, є результатом контактів різних етносів. Так, навіть українське козацтво, яке начебто для нас є «національним еталоном», увібрало в себе чимало різних слов’янських, зокрема й польських (!), елементів. Але не тільки слов’янських. У формуванні козацтва, та й українського етносу загалом, велику роль відігравали різні тюркські елементи. Принаймні низка козацьких старшинських родів мали татарські корені, наприклад, Кочубеї. Навіть були козацькі старшинські роди єврейського походження!

По-третє, є в підручнику й чимало «родимих плям» народництва і «радянських підходів». Так, козацькі повстання й далі продовжуються іменуватися «козацько-селянськими повстаннями». Хоча козацтво нерідко дистанціювалося від селянства. Та й загалом у його формуванні брали участь не лише селяни, а й представники елітарних шляхетських верств, міщани тощо. Загалом же в підручнику певним чином маргіналізується тема українських елітарних верств, зокрема й діяльність Павла Скоропадського та його здобутки в плані державотворення. Чи не варто було автору підручника звернутися, наприклад, до напрацювань про Гетьманат Скоропадського Юрія Терещенка?

Зрештою, по-четверте, певна радянщина лишилася й у висвітленні подій Другої світової війни. Так, тут фігурують концепти «Великої Вітчизняної війни», «фашистського окупаційного режиму» (не нацистського!), «радянського визволення». Багато уваги приділено й т. зв. радянському партизанському руху.

Отже, попри чималі напрацювання українських істориків у часи незалежності, є ще чимале поле для діяльності, зокрема у плані націоналізації нашої історії й позбавлення її проросійських підходів.