«Складно бути активістом»

Раптові перевірки комунальних служб, вимоги демонтувати гараж, яким родина користується понад 40 років, облиті фарбою стіни будинку, отруєний сторожовий пес, сміття під парканом — це більше схоже на сцени із фільму жахів, але це реалії, в яких живе Ірина КОДАЦЬКА з міста Кам’янське (Дніпропетровщина). Жінка багато років намагається відстояти своє право на чисте повітря, бо біля її двору працює підприємство із виробництва лакофарбової продукції (ТОВ «Поліколор»). Але бажання захистити себе та родину від небезпечних для здоров’я викидів обернулося у нелюдські випробування.

«Ця історія тягнеться з 2003 року, — розповідає пані Ірина. — Я живу за чотири метри через дорогу від приміщення підприємства. Свою діяльність воно розпочало без необхідних дозвільних документів. Лише у 2017 році у них з’явилися документи, але зараз замість однієї установки, яка змішує фарби, працює 25. І це те, чим я дихаю. Цей рік взагалі був дуже важкий — роза вітрів постійно була у наш бік, і треба було або сидіти вдома постійно, або тікати кудись».

«ТАКЕ ВРАЖЕННЯ, ЩО ЛЮДЯМ БАЙДУЖЕ»

Будинок пані Ірини розташований у приватному секторі. Однак решта сусідів чи то змирилися із ситуацією, або ж залякані, що отримають таке ж невеселе життя, як зараз у родині Кодацьких. «У певний час була група активістів, котрі готові були мені допомогти. Ми почали збирати підписи проти діяльності цього підприємства. Тоді підписався майже весь наш мікрорайон. Але коли представник громади зустрівся із представником компанії, після того чомусь все затихло. У нас взагалі складно бути активістом — одного хлопця, який спочатку підтримував мене, побили, в іншого підпалили житло, а зараз він у в’язниці, третього побили дуже сильно. От цього тижня за парканом хтось висипав мені сміття. Тобто залякали людей дуже сильно», — розповідає жінка.

Торік вона звернулася за правовою допомогою до МБО «Екологія-Право-Людина». Товариство якраз вирішило збільшити удвічі свою потужність, а це означало збільшення шкідливих викидів — до 90 тонн щороку. Екологи-правники з’ясували, що «орган місцевого самоврядування вказує на відсутність повноважень у частині дотримання підприємством природоохоронного законодавства. Але землю в оренду родичці директора підприємства надав охоче і впливати на орендаря зовсім не бажає. Прокуратура відмовчується, в поліції триває розслідування проти ТОВ «Поліколор» щодо забруднення повітря».

Експерти допомогли пані Ірині звернутися до суду із позовом про зупинення виробничої діяльності ТОВ «Поліколор». Після цього, власне, ситуація ще більше загострилася. «Перший крок, який зробили у відповідь на мою боротьбу, — поставили камери відеонагляду, які дивляться на мій двір, тобто я у них постійно на видноті. Якщо мене нема вдома, то теж роблять різні пакості. Навіть придумали таке — роздають обіди нібито від ПЦУ для безхатьків, але не на своїй території, а під нашим парканом. Звертаюся у поліцію, то буває, що не хочуть виїжджати на виклик. Захисту нема взагалі. Пішла в суд, ще 2 листопада подала позов, а 6 січня мені повідомили, що справу відхилили, причому датували цю відповідь ще 8 листопада. Тобто два місяці мені нічого не повідомляли. У Кам’янському про це говорять, знають, але таке враження, що людям або байдуже, або справді бояться», — розповідає Ірина Кодацька.

Зрештою, на відмову суду розглядати позов активістка подала апеляцію, але не певна, чи дійшла вона до суду, бо її замовний лист десь загубився. А в середині січня інспектори ДТЕК «Дніпровські електромережі» встановили факти порушення двох пломб на електролічильнику пані Ірини, який знаходиться ззовні будинку, нарахували великі суми збитків до оплати. В усіх інстанціях, які раптово почали висувати певні претензії до родини Кодацьких, неофіційно кажуть, що треба припинити боротьбу з підприємством, тоді припиняться і ці постійні перевірки.

«Та в мене просто немає вибору, — каже пані Ірина. — Я пенсіонерка, не так за віком, як через хвороби. Алерголог виявила у мене астму — якраз через таке небезпечне сусідство з підприємством. Потім почалися проблеми із щитовидною залозою, підшлунковою та печінкою. Тобто маю весь букет хвороб. Можливості виїхати у мене немає. Треба просто йти до кінця».

«ЦЕ ІСТОРІЯ ПРО РІВЕНЬ ЕКОЛОГІЧНОЇ СВІДОМОСТІ БІЗНЕСУ»

Саме це — завершити розпочату боротьбу — радить жінці й Ольга МЕЛЕНЬ-ЗАБРАМНА, керівниця юридичного відділу ЕПЛ. «Кидати на пів дорозі такі справи не варто, — переконує вона. — Для бізнесу це сигнал, що можна і далі продовжувати нехтувати законодавством. Бо на сьогодні чинників, які стримують такий бізнес, як згаданий «Поліколор», немає — штрафи низькі, до належної відповідальності їх ніхто не притягує, хіба що люди можуть на них повпливати. Видно, що пані Ірина наступила на мозоль цій фірмі, через що та почала огризатися. Але найгірше, що її представники не йдуть на контакт, не вважають інших важливими стейкхолдерами, з якими бізнес мав би погоджувати свою діяльність. Це підприємство не виконало кілька дозвільних процедур, воно не проходило оцінку впливу на довкілля та стратегічну екологічну оцінку, тому йому і вдалося почати так працювати.

Зараз чинне законодавство більш прогресивне у цьому плані. Та загалом це історія про те, яка є екологічна свідомість у бізнесу. І чому держава має все-таки приймати сучасні закони, які підвищать відповідальність бізнесу за те, як вони нищать довкілля та здоров’я інших людей. Бо у парламенті зараз зависло кілька важливих законів — про відходи, Смарагдову мережу, інтегрований екологічний дозвіл... Ніхто не хоче приймати закони про додаткові обмеження. А насправді ж штрафи за порушення зовсім мізерні, чим і користується екоінспекція. От екоінспекція кілька років не приходила на «Поліколор», і за це фірма заплатила 850 грн штрафу. А якщо порушити законодавство щодо гендерного балансу, передбачається штраф 60 тисяч гривень, натомість за екологічне правопорушення — 70 чи 500 гривень. Тобто які цінності ми пропагуємо у суспільстві? Що важливіше — правильно написати оголошення роботодавцю чи дотриматися законодавства про відходи або охорону атмосферного повітря?»

За словами екологині, наразі мають чимало подібних звернень, як і від Ірини Кодацької. Але річ у тім, що більшість людей бояться іти шляхом опору. «Дуже мало людей, хто готовий віддавати свій час та ресурс, відправляти від свого імені скарги. Часто люди залякані й бояться цим займатися. Проблем багато, а активних людей, які б цим переймалися, дуже мало, — додає Ольга Мелень-Забрамна. — Натомість є багато нападів на екоактивістів, тобто бізнес із людьми таким чином спілкується. Проте варто розуміти, що є й позитивні кейси. І більшість із них допомагають суди створювати. Тому що решта державних органів просто неефективні, ми не можемо добитися нічого. Тільки коли починаємо звертатися до суду, особливо на початковому етапі, коли ще нічого не збудовано, тоді вдається чогось досягти. Коли ж інвестор уже почав щось робити, його важче зупинити. Хіба що буде активна громада, як-от у Біликах на Полтавщині. Громада вижила зі своєї території великий свинокомплекс, який вже працював тут. Люди просто пів року блокували територію підприємства».

На жаль, таких позитивних історій поки що небагато, але вони можуть надихнути інших. Бо ніхто, крім нас, відстоювати наші ж права не буде.