Земля «дихала» вбитими...

«Сотні «Бабиних Ярів», розкиданих по всьому подільському краю, не повинні дозволити прийдешнім поколінням забути про цю трагедію. А свідчення очевидців «з запахом» страху, відчаю та жалоби мусять вберегти нас від подібних трагедій», — каже кандидатка історичних наук, заступниця директора з науково-методичної роботи Державного архіву Вінницької области Фаїна ВИНОКУРОВА, для якої тема Голокосту та вінницьких євреїв стала справою життя. Її мама дивом залишилася живою під час окупації, а батько пішов на війну в червні 1941-го року й повернувся у жовтні 1944 року після тяжкого поранення. Важка пам’ять змусила Фаїну Винокурову видати чимало публікацій, буклетів, оглядів про порятунок єврейського населення у Вінниці та районах Вінницької области. Останніми стали І та ІІ томи «Євреї Вінниччини у період Другої світової війни: маловідомі документи та нові інтерпретації» (ІІІ том вийшов ще 2000 року). Вони розкривають подробиці масового знищення євреїв на Вінниччині. Перші розстріли, як каже дослідниця, розпочалися з перших днів окупації.

«ЇМ НЕМАЄ ЩО РОБИТИ В БЕССАРАБІЇ У МОМЕНТ РЕСТАВРАЦІЇ НАШИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ»

На численних архівних матеріалах, зокрема з фондів Державного архіву Вінницької области, у книжці відтворена політика тотального знищення єврейського населення, яка здійснювалася, починаючи з літа 1941 року. Масові розстріли проводилися як на території Вінницької области, де діяли гетто, так і на її частині, що належала до Трансністрії. Власне, саме у південні та південно-західні райони области, які були під румунами, депортували понад 100 тисяч євреїв з Бессарабії, Північної Буковини та Румунії. А зважаючи на те, що політика Голокосту, яка здійснювалася румунськими окупантами, досліджена значно менше, у порівнянні з тим, як висвітлені дії німецьких нацистів щодо євреїв, то окремі факти з книжок опубліковані вперше. 

«Реконструюючи події румунського Голокосту, варто відзначити, що Румунія вступила в німецько-радянську війну як союзник Німеччини з притаманною їй політикою антисемітизму. Якщо простежити політику пронімецького диктатора Антонеску щодо єврейського питання, то стає очевидним, що вона продиктована далеко не позицією Берліна, а власними інтересами. У ході війни диктатура Антонеску не тільки повернула Бессарабію та Буковину, анексовані Радянським Союзом, а й утілила у життя принципи «етнічного очищення» — ліквідацію євреїв у будь-який спосіб, — відзначає Фаїна Винокурова. — У директивах та вказівниках для цивільних інспекторів, яких доправляли на Буковину чи Бессарабію, був спеціальний розділ «етнічне очищення». У ньому прописувалися заходи насильницької міграції єврейського елемента, а також інших «чужородних елементів» з приписом «їм немає що робити в Бессарабії у момент реставрації наших національних інтересів». Тобто фактично Румунія, яка воювала на боці Німеччини, вела власну війну проти єврейського населення. Це була ніби відплата за те, що 1940 року румунська армія зазнала поразки, особливо у боях за Одесу. До того ж Антонеску просто не хотів, щоб євреї залишалися у румунському тилу».

«ХТО ПЕРЕЖИВ ЗИМУ1941 — 1942 РОКУ, ТОМУ ПОЩАСТИЛО ВИЖИТИ»

Переслідування, екстермінація євреїв відбувалися й у південних та південно-західних районах Вінниччини, коли підрозділи айнзатцгрупи D за співучасти румунських військових та жандармських підрозділів розстрілювали місцевих євреїв, а також тих, хто застряг на шляхах евакуації. У липні-серпні 1941 року розстріли єврейського населення відбулися у Могилеві, Яришеві, Жабокричі, Чернівцях, Копайгороді, Ямполі, Шпикові. У серпні того ж року нібито за «саботаж у зборі врожаю» розстріляли євреїв у Моївці, Томашполі, Борівці. Лише в Ямполі за один день знищили 139 осіб єврейської національности, поховавши їх на полях колишнього колгоспу 20-річчя Жовтня.

«Румунська антиєврейська політика мала хаотичний та брутальний характер. Румуни залишали тіла без поховань, що часто не подобалося самим німцям, — продовжує дослідниця. — Масові знищення відбувалися у транзитних таборах та на шляхах депортації. Так, 5 серпня 1941 року до містечка Атаки, що по той бік Дністра від Могилева, доправили 3 тисячі євреїв. У самому Могилеві на той час було 8,5 тисячі бессарабських євреїв та 2,4 тисячі місцевих. Це фактично 80% від усього населення містечка, тобто жити їм не було де, Могилів не міг вмістити таку кількість людей. Німецька адміністрація ганяла їх туди і сюди, допоки люди не падали мертвими. Є свідчення, в яких згадується, як трупи літніх людей, жінок та дітей лежали вздовж дороги. А відповідно до звіту айнзатцгрупи D від 2 вересня 1941 року, у Вінницьку область з Бессарабії та Буковини перегнали 35 тисяч євреїв, повернули з числа депортованих через Могилів та Ямпіль 27 тисяч, решта загинули в етапах — від голоду, побоїв, інфекцій...

Однак варто відзначити, що румуни не завжди виконували накази нацистів. Коли вони побачили, що їхні німецькі союзники зазнають бойових поразок, то зупинили масові розстріли. Невідомо, як могла б змінитися ситуація, а румуни прагнули за будь-яких обставин залишитися «біленькими й пухнастими», — продовжує Фаїна Винокурова. — Фактично, хто пережив зиму 1941 — 1942 року, тому, можна сказати, пощастило отримати шанс вижити, бо з літа 1942-го румуни почали «дбати» про виживання євреїв або, точніше кажучи, не забороняли його. Наприклад, у Могилів-Подільській примарії існував комітет єврейської праці, що забезпечував євреїв, які працювали, харчуванням. В’язням гетто видавали по 2 кілограми на кожного члена сім’ї. Збереглися документи й про інші факти підтримки євреїв: скажімо, їм видавали патенти на кустарне виробництво у Могилів-Подільському та Копайгородському гетто».

«НАЙЧАСТІШЕ «ЩАСТИЛО» ДІТЯМ»

Жорсткіша політика єврейського знищення панувала на тій частині Вінницької области, яка не належала до Трансністрії. З перших днів-місяців окупації масові розстріли здійснювалися в Хмільнику, Терешполі, Могилеві-Подільському. У самій Вінниці у період окупації загинуло орієнтовно 25 тисяч євреїв. Перший масовий розстріл відбувся 19 вересня 1941 року. Євреїв розстріляли у П’ятничанському лісі. За свідченнями місцевих жителів, постріли довго гриміли на всю околицю, а земля ще кілька днів «дихала» після трагедії. Після другої масової акції, яка відбувалася 16 квітня 1942 року, нацисти залишили серед живих лише 700 ремісників-робітників для обслуговування німецького війська.

«Якщо хтось думає, що євреї не чинили опору нацистській системі, то він глибоко помиляється, — переконує Фаїна Винокурова. — Навіть у безвихідних ситуаціях вони знаходили можливість протистояти геноциду. Найчастіше «щастило» дітям. Воля до життя змушувала їх ризикувати, долати відчуття приречености й знаходити порятунок у, здавалося б, безнадійних ситуаціях. У книжці міститься спогад Міри Глiкман: вона уві сні почула голос батьків, які радили їй сховатися. Дівчина встигла розвалити комин печі та заховатися під купою цегли. У такий спосіб вона уникнула смерти під час акції знищення євреїв Калинівки».

Важко зрозуміти, що змушувало євреїв Вінниці, Бара, Браїлова, Іллінців, Калинівки, Липовця, Літина, Немирова, Хмільника інших міст та сіл Вінниччини тисячними колонами йти до місць страти, терпіти приниження та знущання, усвідомлюючи, що їх ведуть на смерть. Беззбройність? Відсутність лідера? Готовність скоритися долі? Кожна з цих відповідей певною мірою має сенс. Дорогами України йшли колони радянських військовополонених: чоловіки — молоді, середнього віку, та мало хто чинив опір або наважувався на втечу. А в колонах приречених євреїв були беззахисні літні люди, жінки, діти, проте вони не втрачали надії на порятунок. Біля могильних ям, коли ставало зрозуміло, що євреїв привели на знищення, чимало відчайдушних утікачів наздоганяли ворожі кулі.

У книжці згадується розповідь про вінничанина Аврума Таксера: він під час єврейського погрому вихопив у гітлерівця зброю, стріляв у ворогів, одного вбив, іншого поранив та кинувся втiкати дахами сараїв. Його поранили та вже тоді зловили. Після страшних знущань нацисти вбили Таксера. Цей приклад, як свідчать спогади, не лише не залякав євреїв, а й додав їм сили та зміцнив переконання, що можна вирватися з нацистського пекла. Автор наводить приклади опору нацистам навіть у такі моменти, коли людей уже фактично позбавили можливости в останні хвилини перед розстрілом.

«Не подумайте, що це були протести лише особистого характеру. Євреї брали участь в антинацистському підпіллі та партизанському русі. Понад 300 євреїв Вінниччини стали підпільниками, більшість з них входили до організацій, які очолювали Іван Бевз, Іван Бялер (Прокопович). Підпільні групи діяли навіть у єврейських гетто, зокрема у Бершаді, Жмеринці та Хмільнику, — відзначає дослідниця. — У складі Другої партизанської бригади імені Сталіна, що діяла на Іллінеччині, функціонувала окрема єврейська рота чисельністю майже 200 осіб. Її командиром був Давид Мудрик — молодий єврей, утікач з німецького табору для радянських військовополонених, за фахом — мінер. Разом з дружиною, її матір’ю та сестрою утримувався у робітничому гетто на Іллінецькій селекційній станції, звідти вони здійснили втечу та приєдналися до партизан».

«ПАМ’ЯТІ ВСІХ 227»

У січні 1942 року нацисти готувалися до приїзду Гітлера у ставку «Вервольф». З’явився наказ служби охорони ставки знищити всіх євреїв Стрижавки. Зібрали 227 жителів — переважно літніх людей, жінок та дітей (чоловіки воювали). Тієї зими, як розповідає Фаїна Винокурова, морози були сильні, земля ніби не хотіла приймати тіла безвинно вбитих — викопати яму було неможливо. Тому вирішили зробити так: у Стрижавці є тюрма (це приміщення й досі збереглося) з довжелезним мурованим парканом. Уздовж нього виставили 227 євреїв і розстріляли, а потім підірвали огорожу, і тіла всіх загиблих опинилися під камінням.

«Коли розвеснилося, рештки тіл собаки тягали по всій Стрижавці... Сьогодні на тому місці встановлено два пам’ятники. Один радянський. На ньому написано: «Жертвам фашизму», бо з позиції меморіальної культури не можна було писати, що тут поховані євреї. (Як тільки тоді не писали: «Мирные советские люди», жители центральных улиц», «граждане СССР»...) А поряд стоїть пам’ятник, який встановив своїм предкам син професора Наума Кветного. Хоч там убили всіх його родичів, він не виокремив їх, а написав: «Пам’яті всіх 227», — переповідає історик. — Одна дівчина, до війни студентка медичного інституту Соня Сойфер, вирвалася з рук німецьких жандармів та поліцаїв й побігла на Буг. Крига була міцною, вона могла б перебігти через річку, та куля її наздогнала. Я розмовляла зі свідками тих подій. Одна жінка так описала загибель дівчини: «Лежала вона, як зранений чорний птах на білому простирадлі». Євреям, які жили довкола Вінниці, а відтак Ставки Гітлера, було найважче залишитися непоміченими. Загалом під час фашистської окупації на Вінниччині загинуло та померло від голоду й тифу понад 170 тисяч євреїв, майже 70 тисяч з них на території Трансністрії, зокрема й депортовані з Буковини, Північної Бессарабії та Румунії».

...У своїй повісті «Все тече» письменник та публіцист, син українця та єврейки єврей Василь Гросман поставив Голодомор українського народу в один ряд з єврейським Голокостом. Він зобразив голодну смерть української дитини «серед степу широкого» та смерть малого єврея у концтаборі. У 1933 році більшовики таємно скидали померлих голодною смертю, а за вісім років фашисти обрали ті самі місця для знищення євреїв. Волею історії взаємозв’язані долі українського та єврейського народів можуть слугувати для людства прикладом взаємоповаги та взаєморозуміння — показувати, як ризикуючи власним життям, можна врятувати чуже.