Афганістан: черга за ЄС

На те, щоб домогтися успіху в Афганістані, часу залишилося мало. Зустріч НАТО на вищому рівні, яка відбудеться в Ризі 28—29 листопада, може виявитися останнім шансом на те, щоб повернути цю країну з краю прірви.

НАТО взяло на себе відповідальність за забезпечення безпеки в усьому Афганістані в жовтні. Хоча близько 8 тис. із 20 тис. американських військовослужбовців, що перебувають в Афганістані, діють на незалежній основі, інші приєдналися до найбільш амбіційного військового проекту в історії НАТО, Міжнародних сил із забезпечення безпеки (International Security Assistance Force, ISAF).

Кожна з 26 союзних держав, які входять до НАТО, тримає свої війська в Афганістані. Крім них, там перебувають військові контингенти 11 інших держав. Деякі з цих країн, наприклад Македонія та Фінляндія, входять до «Партнерства заради миру». Інші — Австралія, Південна Корея — мають до Альянсу більш віддалене відношення. Солдати з різних країн діють майже як єдиний підрозділ із загальними цілями, схожими методами, спільним обладнанням і взаємодоповнюючими навичками. Півсторіччя співпраці і півтора десятиріччя адаптації до нових загроз і вимог часу приносять свої плоди.

Погано те, що 40 тис. іноземних солдат у Афганістані — це недостатньо. У деяких афганських провінціях, в тому числі розташованих на ділянках кордону з Пакистаном і поруч із розташованими там базами талібів, війська ISAF відсутні або майже відсутні. Немає там і «Бригад із відновлення провінцій».

Надто слабкий розвиток повітряного та наземного транспорту обмежує можливості з переміщення бойових підрозділів у райони, де вони більше за все потрібні. Деякі країни, в тому числі й країни НАТО, ввели «національні поправки», які накладають обмеження на місце дислокації їхніх військ або види завдань, які виконуються ними.

Тому перед будь-якою операцією командири повинні визначити, які війська можуть взяти в ній участь і як хто, що перешкоджає як економічності, так і результативності. Проте НАТО могла б домогтися успіху, якби такі ж зусилля додавалися і ззовні, з боку цивільних структур, якби ресурси, організація та керівництво в Афганістані були б на рівноцінному рівні.

На жаль, цивільні структури не мають ні централізованого управління, ні навіть координації. Хоча неурядові організації працюють ефективно, обов’язки, покладені на різні європейські країни — такі, як допомога афганському урядові в забезпеченні правопорядку і викорінювання макових плантацій — явно недостатні, і навіть те, що було обіцяно — не виконується.

Виробництво маку зростає величезними темпами, експерименти з альтернативними культурами затягуються, недостатньо сил для забезпечення безпеки селян, які бажають спробувати вирощувати інші культури. Тому «Талібан» отримує більш ніж досить коштів від торгівлі героїном — безсумнівно, найбільшого джерела зовнішньоторговельних надходжень для Афганістану. Західні наркомани вкладають до економіки Афганістану більше грошей, ніж західні уряди.

Вади в роботі цивільних структур і небажання або неспроможність афганського уряду як слід керувати країною — головні проблеми Афганістану. В основному ці чинники і пояснюють бурхливе відродження «Талібану» і невпевненість багатьох афганців із приводу того, кого ж їм підтримувати.

Ставкою в Афганістані є доля НАТО. Ніяка «трансформація», «партнерство» чи що-небудь інше не мають значення, якщо НАТО, вперше в історії, потерпить невдачу — нехай навіть і не зі своєї вини.

Частиною розв’язання проблеми повинні стати тверді угоди в Ризі з приводу збільшення військового контингенту та нарощування поставок техніки для ISAF, а також меншої кількості національних «поправок». Але лідери країн-союзниць у своїх діях повинні базуватися також на тому, що в НАТО немає ні вмінь, ні ресурсів, ні досвіду для того, щоб повністю взяти на себе забезпечення Афганістану всім необхідним у розумінні зовнішньої цивільної допомоги. Цим завданням повинен займатися Євросоюз, єдина установа, що володіє в сукупності коштами, уміннями, ресурсами і — потенційно — можливостями для керівництва, що дають змогу звільнити НАТО і ISAF від невластивого їм навантаження.

А проте ЄС не поспішає. Заважають баталії з НАТО, заважає конкуренція між Виконавчою комісією ЄС і заснованою на членстві Радою Європи. Незважаючи на те, що 19 із 26 країн-членів НАТО належать також і до Євросоюзу, керівники та урядовці в більшості цих країн неохоче підтримують війська, які виконують свій обов’язок необхідними економічними ресурсами.

На саміті в Ризі НАТО повинна зажадати від ЄС взяти на себе свою частку відповідальності заради успіху в Афганістані. Для цього ЄС повинен допомогти грошима, людськими ресурсами, а також прислати урядовців, відповідних за рангом командирам ISAF, як рівний партнер НАТО.

За збігом, головування в ЄС за ротацією дісталося зараз Фінляндії. Президенти та прем’єр- міністри країн НАТО могли б просто перетнути Балтійське море з Риги й зібрати спільний з ЄС саміт в Гельсинки тривалістю в півдня. Одна-дві країни ЄС, можливо, заперечать, що це змішування установ до добра не доведе. Але європейцям, які проголошують рівний із НАТО статус у ім’я «Загальних принципів зовнішньої політики та політики безпеки ЄС», час або підтвердити його справою, або припинити марнослів’я.

Навіть якщо лідери не захочуть витратити додаткові півдня зустрічі на розгляд найсерйознішої загрози майбутньому НАТО, на ризькому саміті може бути виставлено вимогу, щоб як 19 країн, що входять і до НАТО, і до ЄС, так і інші країни Євросоюзу погодилися спільно взяти на себе відповідальність за Афганістан.

Присутність НАТО в Афганістані в основному зумовлено загальною стурбованістю на предмет тероризму. Але НАТО діє ще й тому, що деякі європейські країни хочуть показати Вашингтону, що спроможні робити свій внесок у розв’язання завдань безпеки, незважаючи на те, що наполегливо не бажають брати участь у іракській війні.

Усі члени НАТО і Євросоюзу хочуть, щоб США залишалися зацікавлені в майбутньому Європи, щоб вони взяли на себе керівництво забезпеченням потреб безпеки, яка являє загальний інтерес, і зробили Європу своїм стратегічним довіреним партнером. Зараз для цього потрібна активна участь ЄС у розв’язанні проблем Афганістану — як ключовий внесок до відродження та реформи Північноатлантичного блоку.

Роберт Е. ГАНТЕР, амбасадор США в НАТО з 1993-го до 1998 рр., старший радник корпорації RAND — некомерційної науково-дослідної організації.