«Чавесизація»,

СОЦІАЛІЗАЦІЯ ЧИ НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ?

Ті, хто переконаний, що з вестернізацією Китаю та виходом на пенсію Фіделя Кастро у світі більше не залишилося продовжувачів справи Леніна та Сталіна — глибоко помиляються. Для цього просто варто повернути голову в бік Латинської Америки — туди, де розташована Венесуела. Ситуація в цій латиноамериканській країні продовжує розвиватися по класичній сюжетній лінії — прихід до влади амбіційного авторитарного лідера та встановлення ним повного контролю над армією, економікою та ЗМІ. Можна сказати, що з того часу, як 2007 року Уго Чавес був переобраний на президентську посаду, він щодня працює задля однієї єдиної мети — перетворення Венесуели на «соціалістичний рай».

Так, 1 травня цього року набрав чинності президентський указ про націоналізацію нафтових компаній. Націоналізація нафтової промисловості, п’ятої у світі за своїми потужностями, відбулася під класичним соціалистично-комуністичним гаслом «Батьківщина, соціалізм або смерть». Щоправда, при цьому її попередні власники, серед яких були такі світові нафтові монстри, як ConocoPhillips, Chevron, Exxon Mobil, BP, Statoil і Total, все-таки отримали певну грошову компенсацію. Її розміри не були оприлюднені, але місцеві ЗМІ писали, що йшлося про копійки в порівнянні з реальною ціною націоналізованого. Хоча, зрештою, хіба могла людина, яка ще у 1999 році виступила із критичними заявами на адресу іноземних «олігархів-хижаків» із нафтової галузі, віддати їм належну компенсацію?

Після енергетики прийшла черга ЗМІ. Товариш Уго привселюдно повідомив, що «оголошує війну» тим мас-медіа, які перебувають «під контролем олігархів» і намагаються очорнити уряд в очах громадськості. Дотримуючись головних постулатів геніального фахівця по роботі з масами в авторитарних державах і за сумісництвом міністра нацистської Німеччини Гебельса, Чавес закрив найстарший (і опозиційний) телеканал Венесуели та націоналізував найбільшу телекомунікаційну компанію країни. Паралельно під контроль державних структур перейшли фактично всі більш-менш помітні венесуельські ЗМІ та радіо, яке ще досі відіграє досить помітну роль у житті венесуельців. Пізніше один із венесуельських міністрів додасть, що передавання радіостанцій під контроль держави було необхідною мірою для «демократизації ефіру».

А під демократизацією у Венесуелі розуміють не що інше, як необмежений доступ рідного лідера до цих самих ЗМІ. Уго Чавес відрізняється особливою пристрастю до телебачення — з 1999 року в телеефір регулярно виходить програма «Алло, президенте», в якій він ведучий. У ефірі Чавес задає запитання своїм міністрам, спілкується з місцевими жителями, веде телемости з іншими регіонами, поясняє урядову політику, робить історичні екскурси, посилає повітряні поцілунки, жартує — одним словом «доносить правду про те, що відбувається в країні й навколо неї до кожного венесуельця». Варто зазначити, що з 2007 р. президент Венесуели спілкується зі своїм народом п’ять днів на тиждень. І час від часу полюбляє ставити національні рекорди з присутності у телеефірі. Так, у серпні цього року Чавес встановив національний рекорд, спілкуючись із венесуельським народом 8 годин 06 хв. Феноменально, але він зробив це не перериваючись жодного разу, і це за тридцятиградусної спеки!

Варто додати, що логічним продовженням кампанії із встановлення контролю над думками і душами суспільства стала націоналізація найбільшої телекомунікаційної компанії країни — CANTV. Цього разу Уго Чавесу знову довелося труснути держскарбницю — так просто компанію в попередніх власників-американців відібрати не вдалося б. У результаті, після закінчення процесу, що коштував 1,9 млрд. дол., венесуельському уряду тепер належить найбільший у країні оператор зв’язку. Як-то кажуть — відповідні служби зможуть слухати досхочу.

СТАЛЬ ТА БАНКИ — ВСЕ ПІД ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ

Після такого різкого розширення власного впливу класичні посібники із всесвітньої революції радять трішки перепочити — для того, щоб відновити подих і подивитися — що ж іще залишилося поза увагою? Ага, а залишилося ще чимало — і прийшла черга сталеливарної промисловості, а також банківської сфери.

Так, для початку Чавес пригрозив, а потім і націоналізував найбільшу в країні сталеливарну компанію Sidor. У грізному телезверненні президент звинуватив Sidor, яка є четвертою за розміром металургійною компанією в Латинській Америці, у монополістській змові — мовляв, вона укладає угоди з вузьким колом своїх закордонних партнерів, внаслідок чого Венесуелі доводиться імпортувати труби з Китаю. І вже за декілька місяців компанія була націоналізована за дуже серйозну провину — відмову підвищувати своїм робітникам зарплати.

На цьому хвиля передачі приватної власності у руки народу не закінчилася — одіозний лідер пройшовся по банківській сфері. Він повідомив про намір прийняти закон, що змусить приватні банки в пріоритетному порядку фінансувати вітчизняні компанії-виробники. У випадку злісної непокори їм, як ви вже зрозуміли, загрожувала націоналізація. Нею, зрозуміло, все й закінчилося. 20 листопада поточного року під контроль держави перейшли чотири великі венесуельські банки. Щоправда, перед цим, у липні, уряд придбав у іспанської фінансової групи Santander ще й третій за розміром банк країни — Banco de Venezuela — за 1,05 млрд. дол. Нині під контролем влади знаходиться 21% банківського сектора країни, а це означає, що невдовзі нас очікує остання хвиля банківської націоналізації «за Чавесом».

ПРОДОВЖУВАЧ СЛАВИ ЛЕНІНА I ТРОЦЬКОГО

Але одним поверненням «заводів — робочим» людей не нагодуєш. Далі, за комуністично-соціалістичною логікою, все населення країни має отримати рівні права на освіту й роботу, а також її рівно-достойну оплату. Чавес зробив майже те ж саме — 2007 року він скасував вступні іспити в усі виші країни. «Вступні іспити у ВНЗ країни є застарілим методом, що виключає можливість одержання вищої освіти для молодих хлопців із народних мас... Саме тому вони відміняються», — проголосив товариш Уго. Слідом за доступною освітою справа дійшла й до фінансового робітничого класу: у травні 2008 року у Венесуелі був встановлений «найвищий», за словами Чавеса, рівень мінімальної заробітної плати в Латинській Америці — 372 дол..

Зрештою, а чи могло б бути інакше у країні, де міністром праці є троцькіст, а сам Чавес привселюдно заявив: «Я теж троцькіст! Я виступаю за лінію Троцького, за перманентну революцію»? Але, незважаючи на таку ідеологічну платформу, він визнає, що соціалізм XXI століття не буде схожий на ту систему, яка існувала в СРСР. Саме йому належить фраза «У СССР не було соціалізму, тому що там були перекручені ідеї, закладені Леніним і Троцьким, особливо після піднесення Сталіна».

Проте, хоч щоб б там казав венесуельський лідер про відомих політичних діячів початку ХХ століття і хоч як би засуджував Сталіна, він сам активно використовує деякі його «державні» напрацювання. Країна активно рухається до однопартійної політичної системи — за задумом Чавеса, при одній партії країні буде легше будувати «соціалізм XXI століття». «Нам потрібна одна партія, а не набір абетки... Ми не можемо прийти до соціалізму просто по замаху чарівної палички. Соціалізм — це процес щоденного творення», — переконаний політик.

НА ШЛЯХУ ДО СОЦІАЛІСТИЧНОЇ МРІЇ ХХІ СТОЛІТТЯ?

Отже, що ми маємо? За два роки, що пройшли з переобрання Уго Чавеса на посаду президента Венесуели, він вже перевів під державний контроль усі нафтові та телекомунікаційні компанії країни, а також значну частину інших галузей економіки. Можна не сумніватися, що незабаром така ж доля очікує й решту бізнесу. Інакше кажучи, на наших очах народжується ще одна авторитарно-тоталітарна держава, щоправда, з латиноамериканським присмаком.

Звичайно, як і в будь-якого державного утворення та політичного режиму, у соціалістичній республіці Уго Чавеса має бути декілька життєвих етапів: зародження, пік розвитку та занепад, тривалість яких у абсолютній більшості випадків залежить від тривалості життя лідера. Судячи із хронології дій венесуельського президента, його дітище нині пройшло перший етап і активно рухається до другого. Виходячи з того, що Чавесу нині 55, а соціалістичні вожді зазвичай живуть до 80-ти, можна припустити, що дітище очікує 20—25 років, протягом яких «соціалістична мрія ХХІ століття» спочатку буде «яскравою реальністю», але згодом — посяде своє місце на скрижалях латиноамериканської історії авторитаризму, поруч із головним марксистом континенту Фіделем Кастро.