Далекі перспективи Близького Сходу
Пропозиція прем’єр-міністра Аріеля Шарона щодо одностороннього виходу ізраїльтян із сектора Газа та частини Західного берега Йордану зазнало нищівної і, здається, навіть принизливої поразки на референдумі в його власній партії «Лікуд». Однак, очевидно, це мало вплине або зовсім не вплине на намір Шарона реалізувати цей план.
З першого погляду це має викликати подив, оскільки перед референдумом прем’єр заявив, що діятиме відповідно до його підсумків. Але Шарону 75 років і, ймовірно, через два роки він відійде від справ. Шарон має твердий намір зробити цей план своєю політичною спадщиною. А оскільки прецеденту партійного референдуму досі не існувало, він може стверджувати, що підсумки голосування ні до чого його не зобов’язують.
Більш того, Шарон забезпечив собі підтримку своїх головних політичних суперників, особливо колишнього прем’єр-міністра Біньяміна (Бібі) Нетаньяху. Сьогодні вони не можуть кинути йому виклик як опозиція в самому «Лікуді». Отже, в той час як деякі члени «Лікуда» можуть залишити його лави, Шарон легко збереже контроль над партією. До того ж, багато прихильників прем’єра, стурбовані співвідношенням витрат і результатів плану одностороннього виходу, не прийшли на референдум або навіть проголосували проти самого плану, але все одно хочуть бачити Шарона своїм лідером.
Прем’єр готовий іти ще далі з погляду політичного ризику, аби наполягти на здійсненні запропонованого ним плану. Невеликі праві партії в його коаліції вже заявили, що можуть вийти з уряду. У такому випадку Шарон звернеться до лідера опозиції — колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю вісімдесятирічного Шимона Переса — для формування уряду національної єдності. І Перес, схоже, готовий погодитись на це.
Палкі дебати, які викликав план Шарона, свідчать, наскільки революційною є його пропозиція. Ліквідація ізраїльською армією єврейських поселень — з неминучими сценами опору з боку поселенців та їх насильницького виселення — буде травматичною подією для країни. План також призводить до істотного стратегічного ризику, яким, можливо, навіть більшою мірою, ніж перспективою знищення єврейських поселень, і пояснюється велика частина голосів «проти» з боку членів «Лікуд».
Головну стурбованість викликає прецедент виходу з півдня Лівану 2000 року. Сьогодні велика частина ізраїльтян вважає, що цей крок, хоча й виправданий зі стратегічного погляду в зв’язку з постійними нападами з боку ліванського угруповання «Хезболла», переконав палестинців, що насильство приносить бажані плоди. Таким чином, багато хто побоюється, що вихід із Гази призведе до зростання анархії в цьому районі та збільшення кількості терористичних актів.
Але, будучи переконаним, як і більшість ізраїльтян, що нині палестинська сторона не має лідера, готового вести серйозні переговори та здатного виконати свої обіцянки, прем’єр-міністр бажає підготуватися до тривалого проміжного періоду. Припускаючи, що терористичні удари проти Ізраїлю триватимуть за будь-яких обставин, він прагне поліпшити стратегічну позицію країни для ведення цієї війни.
У поєднанні зі «стіною безпеки» навколо сектора Газа та ще однієї, споруджуваної зараз біля кордону Ізраїлю із Західним берегом, вихід із найуразливіших позицій має скоротити втрати ізраїльської сторони, а також кількість зіткнень із палестинцями. Супутній намір полягає в тому, щоб показати всьому світові, що Ізраїль готовий піти з більшості утримуваних ним територій, окупованих 1967 року, в обмін на справжній мир.
Сполучені Штати та Велика Британія підтримали план виходу, в той час як більшість європейських країн піддали критиці цю пропозицію. Після багаторічних вимог виходу ізраїльтян з окупованих територій палестинське керівництво виступає сьогодні проти плану Шарона, стверджуючи, що його метою є створення постійних кордонів. Проте, якщо план Шарона буде здійснено, під їхнім контролем опиниться близько 99% сектора Газа та близько 50% Західного берега.
Якщо план виходу отримає розвиток і Шарону вдасться зібрати уряд для його здійснення, палестинська сторона постане перед складним завданням. Чи зможе вона сформувати ефективний уряд для управління сектором Газа, або ж ця територія перетвориться на арену кривавих зіткнень між палестинськими угрупованнями і на плацдарм для нападів на Ізраїль, що призведе до повторного вторгнення?
Головною проблемою в цій заплутаній ситуації є розподіл влади між націоналістичною групою ФАТХ та ісламістською організацією «Хамас». Місцевій владі із ФАТХ необхідна підтримка їхнього лідера Ясіра Арафата для встановлення жорсткого контролю над територією. Але Арафат готовий дозволити угрупованням діяти на власний розсуд, очевидно вважаючи, що триваючі заворушення викличуть співчуття міжнародної спільноти та втручання з її боку. І все ж таки самому Арафату через кілька місяців виповниться 75 років, і його кар’єра явно наближається до кінця. Арафат був єдиним лідером, якого знав його рух, очолював ФАТХ впродовж 40 років і був лідером палестинського народу впродовж 35 років. За очевидної відсутності наступника залишення ним сцени стане нищівним та непередбачуваним потрясінням для палестинської політики.
Ізраїльський уряд планує завершити вихід з окупованих територій та спорудження стіни безпеки до кінця 2005 року. У відставку Шарон, імовірно, піде протягом подальших дванадцяти місяців, що має збігтися з обранням нового лідера опозиції. Таким чином, у той час як референдум у «Лікуді», здається, завів ізраїльсько-палестинський диспут у черговий глухий кут, обидві сторони знаходяться на межі серйозних змін.
Баррі РУБІН — директор Центру глобальних досліджень у галузі міжнародних відносин (GLORIA), редактор «Близькосхідного огляду міжнародних відносин» і співавтор книги «Ясір Арафат: політична біографія».
