Далеко не остання імперська війна
Коли в газетах, які заведено трактувати як демократичні і навіть патріотичні, з’являються публікації, що оспівують найкривавіші збройні агресії СРСР, то спочатку переживаєш шок. А потім замислюєшся, навіщо їм це треба, що це означає і про що свідчить. І чого вартий їхній демократизм, більше того — їхній патріотизм, якщо об’єктом їхнього патріотизму вважати таки Україну, а не те «отєчєство», що наказано захищати і святкувати 23 лютого у день найбільшої ганьби і безглуздя совєтської воєнної історії. В даному випадку йдеться про те, як ставитися до вторгнення совєтських військ до Афганістану 1979 року, до тієї десятирічної війни, що суттєво сприяла розпаду СРСР і, як уважає чимало експертів, спровокувала хвилю ісламського радикалізму у світі.
От і зараз: до чергової річниці виведення совєтського військового контингенту з Афганістану ціла низка газет опублікувала матеріали із загальним лейтмотивом: ми, мовляв, не були в Афгані окупантами. Ми просто виконували накази держави, громадянами якої всі ми були.
Це популярне твердження змістовно є неправильним. Ми в СРСР не були громадянами, бо громадяни бувають лише у вільних демократичних країнах, де влада на чесних, прозорих і рівних виборах цікавиться думкою народу і не може діяти (принаймні безкарно) всупереч його волі. У країнах невільних, а СРСР був саме такою, громадян немає, а є лише піддані. А що стосується наказів, то за міжнародним правом виконання вочевидь злочинного наказу не звільняє виконавця від відповідальності. Виконавець відповідає разом із тим, хто такий наказ віддав. Зрештою, солдати вермахту і СС також виконували накази держави, підданими якої вони були, але міжнародна юстиція не брала тих обставин до уваги. Але той стиль, який запропонований у цих наче демократичних та прогресивних виданнях, означає насправді прагнення відмовитися від принципових і чесних оцінок тієї війни, в якій загинуло (за лукавою совєтською статистикою) 3 360 українців, а кілька тисяч стали каліками. Нам пропонують не ставити неприємних запитань: хто і в ім’я чого розпочав ту війну, якими засобами її вели, чим та війна була для України і українців?
Інші спільні тези подібних матеріалів — що введення військ у Демократичну Республіку Афганістан було великою помилкою, але при цьому совєтські солдати не були загарбниками і їх некоректно порівнювати з американцями у В’єтнамі. Тоді постає запитання: навіщо, з якою метою совєтські війська вдерлися на територію Афганістану? В чому полягав високий і шляхетний мотив цієї акції? І якщо воїни Кремля не були в Афганістані окупантами, то ким вони там були?
Тут треба звернутися до історії питання. Після повалення монархії в Афганістані 1973 року СРСР почав розглядати цю країну як свою одноосібну зону впливу. Спроби президента Афганістану генерала Мухамеда Дауда зміцнювати стосунки з Пакистаном, Туреччиною, Саудівською Аравією, Югославією і Китаєм викликали гнівну реакцію Кремля. У свою чергу намагання Москви поводитися з південним сусідом як із якоюсь Болгарією спровокувало різке невдоволення в Кабулі. У квітні 1977 року генерал Дауд, перебуваючи в Москві, висловив Брежнєву все, що він думав про неповагу Радянського Союзу до суверенітету його батьківщини. «Організаційні висновки» Кремля не забарилися. Радянське керівництво почало активно залучати до планів повалення Дауда сотні офіцерів афганської армії, що навчалися у військових училищах СРСР, де їм було прищеплено комуністичний світогляд, а багатьох завербовано КГБ.
27 квітня 1978 року промосковські військові захопили владу. Реальне управління країною взяли у свої руки совєтські радники. Один із афганських керівників пізніше згадував: «Починається засідання Ради Міністрів. Сідаємо за стіл. Кожний міністр прийшов зі своїм радником. Засідання іде, дискусія загострюється, і поступово радники посуваються дедалі ближче до столу, відповідно від столу віддаляються наші, а потім зовсім залишаються самі радники, що сваряться між собою». Намагаючись зміцнити свій режим, марксистський лідер Афганістану Таракі з допомогою КГБ і спецслужби НДР «Штазі» створив своє «ЧК»— АГСА, що розгорнуло терор проти всіх незгодних з політикою комуністичної кліки. За даними «Міжнародної амністії», на вересень 1979 року афганські комуністи розстріляли понад 12 тисяч політичних в’язнів. Совєтських радників (серед інших військових) ставало дедалі більше, рахунок пішов уже на тисячі. Ситуація загострилася, коли Таракі не зміг за вказівкою Кремля усунути від влади генсека Народно-демократичної партії Аміна, а тому вдалося фізично знищити Таракі. Звичайні більшовицькі методи...
У грудні 1979 року совєтські війська вирушили до Афганістану. Кабул було повністю взято під совєтський контроль. Офіційний президент країни Амін не знав, що в совєтському обозі вже привезли на його місце більш відданого Москві лідера Бабрака Кармаля. Совєтські десантники і спецназ 27 грудня 1979 року почали штурм президентського палацу. Вони вбили не тільки главу сусідньої держави, але й сімох його дітей. Якщо це не міжнародний бандитизм, то що? До речі, вбили й совєтського лікаря, що лікував Аміна. А голову Аміна відрізали і відправили в Москву, щоб звітувати про виконану роботу...
Так це були загарбники чи визволителі? Якщо визволителі, то чому поводилися, як окупанти?
У лютому 1980 року в Кабулі стався загальний страйк крамарів і дрібних службовців. Демонстрацію страйкарів розстріляли афганська поліція і совєтські(!) війська. Загинули сотні людей... У березні 1980 року в афганській столиці почалися заворушення студентів і школярів. Совєтські війська відкрили вогонь на знищення. Кілька десятків підлітків було вбито, сотні поранено. А обстріли кишлаків, завдання по них бомбових і артилерійських ударів були звичайною практикою, там трупів ніхто не рахував. Унаслідок перебування совєтських військ в Афганістані «чомусь» загинуло від 1,5 до 2 мільйонів афганців— тих, справжніх, без лапок. Ми жаліємо і співчуваємо нашим хлопцям, які пройшли через афганське пекло, але хіба життя громадян Афганістану нічого не варте? Не кажучи вже про те, що ані ця країна, ані її народ перед Україною нічим не завинили. То що ж і навіщо наші хлопці робили в тій далекій державі? То була чужа війна.
У липні 1980 року на південь від Кабулу совєтські війська знищили понад 60 кишлаків. У червні 1984 року частини 40-ї армії перейшли в наступ поблизу Герата і зруйнували всі населені пункти в 20-тикілометровій зоні на захід від міста. Москва почала застосовувати хімічну зброю і вакуумні бомби, але страшенний світовий скандал змусив СРСР відмовитися від цієї практики...
Війна в Афганістані була однією з типових окупаційно-імперських війн комуністичної диктатури, спрямованих на розширення сфери впливу Кремля шляхом приєднання до так званого соціалістичного табору нових жертв «інтернаціонального обов’язку» КПСС і совєтської влади. Те, що вдалося 1940-го стосовно Естонії, Латвії і Литви, що вдалося в Угорщині 1956-го і в Чехословаччині 1968-го, не вдалося з Фінляндією і Афганістаном. «Світова революція» під проводом Кремля захлинулася. Але заради примари встановлення комуністичного панування в Афганістані найвище керівництво КПСС принесло в жертву 1,5-2 млн афганців і кілька десятків тисяч підданих своєї імперії, серед них жителів України.
Таких агресивних війн в історії Російської імперської держави було багато. Тільки незрозуміло, навіщо таку війну в незалежній Україні героїзувати, ідеалізувати і романтизувати? Хіба що з метою підтримати ідеологію нинішньої путінської Росії (заступник глави адміністрації Медведєва В’ячеслав Сурков закликав нещодавно до російської економічної, політичної, військової та ідеологічної експансії), підготувати психологічно населення України до вступу в Організацію договору колективної безпеки (ОДКБ), де гегемоном є РФ, і до відрядження українських солдатів до нових гарячих точок, на які вкаже Кремль?
Звісно, совєтські генерали, що воювали в Афганістані, можуть оцінювати свою участь у тих подіях, як їм заманеться, залежно від рівня інтелекту, освіченості та сумління. Але навіщо демократичним газетам доводити, що збройна авантюра кремлівських комуністів була не ганебною, а героїчною? Якщо йдеться про захист пільг афганських ветеранів від скорочення чи скасування (такі наміри має нинішня влада), то для цього зовсім не треба поетизувати імперські війни. Захист інтересів ветеранів і оспівування збройних авантюр — абсолютно різні речі. У принципових питаннях політики й близькі до них ЗМІ повинні чітко роботи наголоси, маніфестуючи свою позицію, і не намагатися сидіти одним задом на всіх стільцях. Усім догодити неможливо. Від принципових питань в політиці втекти все одно не можна. На них треба відповідати. Якщо, звісно, йдеться про поважні ЗМІ з фундаментальною ідеологією і довгостроковими планами.
