Доктрина Путіна
Минулого тижня Володимир Путін, президент (хоча точніше було б сказати — «хресний батько») Росії, потрапив у всі газети, виступивши в Мюнхені з промовою, що задала новий стандарт антиамериканізму.
Путін не тільки звинуватив Сполучені Штати в «гіпертрофованому використанні сили», у «зневазі основоположних принципів міжнародного права», a й у тому, що політика США «переступила свої національні границі й в економіці, і в політиці, і в гуманітарній сфері — і нав’язується іншим державам». У список своїх звинувачень він включив навіть поширення зброї масового ураження, з яким Сполучені Штати якраз борються, зустрічаючи мало розуміння від союзників і нічого, крім постійного опору, від Росії. За його словами, це відбувається через те, що «панування» Америки «неминуче підживлює тягу» інших країн до володіння такою зброєю.
Чути критику силової політики від людини, що перетворила Чечню в димлячу розвалину; слова про презирство до міжнародного права від людини, що не дозволяє Скотланд- Ярду допитати бандитів, що наскрізь просочилися полонієм, підозрюваних у вбивстві Олександра Литвиненка — далеко не першого, до речі, супротивника Путіна, відповідальність за передчасну смерть якого так ні на кого й не покладена, — і, нарешті, крики про залякування інших країн від людини, що займається політичним і економічним здирством, припиняючи постачання енергоносіїв в Україну, у Грузію та Білорусь — все це якось кумедно. Однак, якщо вдуматися в глибинний зміст мюнхенської промови Путіна, стає зовсім несмішно.
По суті, його виступ — це сигнал: Росія виходить з тіні. Маючи величезні прибутки від торгівлі нафтою й газом, зібравши у своїх руках справді диктаторську владу й примусивши і російські, і західні компанії капітулювати й змиритися з захопленням їхніх активів, Путін фактично виступив із найгучнішою на даний момент декларацією підготовки Росії до повторного виходу на світову арену. При цьому найважливіший, на мою думку, рядок в його промові практично ніхто не помітив — ймовірно, тому, що з першого погляду він здається абсолютно необразливим.
— Я дуже часто чую заклики до Росії з боку наших партнерів, у тому числі й з боку європейських партнерів, грати більш і більш активну роль у світових справах, — зазначив він. — Навряд чи нас треба підштовхувати й стимулювати до цього.
Колись радянський міністр закордонних справ Андрій Громико гордо заявляв про те, що жоден конфлікт ні в якій точці світу не може бути допущений без урахування думки та інтересів Радянського Союзу. Нікому іншому, мабуть, не вдалося так само ємко змалювати поняття «наддержава», як це свого часу зробив Громико, говорячи про всесвітній вплив радянської держави.
І ми чудово знаємо, як сильно Путін, який назвав розпад Радянського Союзу найбільшою політичною катастрофою XX століття, хоче повернути ті дні, коли його країна була наддержавою. Виступаючи на мюнхенській конференції, він навіть не вважав потрібним приховувати ностальгію за часами холодної війни: він заявив, що «глобальна безпека» забезпечувалася «стратегічними потенціалами двох наддержав».
Більш за все Путіну не подобається те, що сьогодні у світі залишилася усього одна наддержава — чудовисько, що неподільно панує у своєму «однополярному світі». Він знає, що в Москви немає ні економічних, ні військових, ні навіть демографічних засобів, щоб, як у радянські часи, протиставити себе Америці. Сьогодні він уже скромніший — він говорить про «коаліцію незадоволених», яка могла б бути протиставлена потужності Америки й яку могла б очолити Росія.
Саме в цьому криється причина активізації його зовнішньої політики — військове партнерство з Китаєм, ядерне співробітництво з Іраном, поставки зброї в Сірію й Венесуелу, а також — у Судан, що займається геноцидом, але має від Росії ще й дипломатичну підтримку, і пропозиції дружби іншим потенційним партнерам з союзу проти гегемонії (читай: проти Америки).
Що ж це — повернення до холодної війни? Справді, така думка виникає сама собою, коли чуєш, як у промові Путіна прослизають класичні марксистські поняття на кшталт «іноземного капіталу» (звичайно, коли мова заходить про західні нафтові компанії) або взагалі непридатний в подібних контекстах прикметник «вульгарний» (коли мова зайшла про Організацію щодо безпеки й співпраці в Європі, яка розсердила Путіна тим, що наполягла на проведенні «чистих» виборів в Україні). А нині він навіть натякає на те, що має намір забути про одне із безперечних досягнень останніх років холодної війни і, розірвавши угоду 1987 року — так званий нульовий варіант, — відновити групування ядерних ракет середньої дальності, що існувало в радянські часи. І все ж агресивність Путіна — це навряд чи сигнал про повернення до холодної війни. Він занадто розумний, щоб звалювати на себе тягар абсурдної соціалістичної економіки чи марксистської політики. У Путіні добре те, що він не обтяжений ні ідеологією, ні політичною філософією, ні економічною теорією — добре тому, що через це в нього немає принципових, екзистенціальних розходжень із Сполученими Штатами.
У цьому відношенні він скромніший: простий мафіозний дон, що захопив економічні ресурси й політичну владу в країні та утримує її своїми руками й руками своїх наближених, у більшості — вихідців з КДБ. І що тепер ще намагається розповсюдити власне, експансіоністське та агресивне бачення російських національних інтересів за допомогою дипломатії опору пануючої влади, що одночасно працює на посилення його власної.
Він хоче, щоб у нього був такий самий вплив, який свого часу був у Громика — або хоча б деяке визнання міжнародного співтовариства того, що з Москвою необхідно рахуватися, — але не хоче тягнути за собою ідеологічний тягар тих часів. Він не хоче нас ховати, він просто хоче, щоб ми стали якнайменшими. Класична політика XIX століття, на найгрубішому й природному рівні.
Ми не потрібні Путіну як ворог. Але в Мюнхені він заявив світу, що Росія, сидячи за одним столом з Америкою, пересіла з місця партнера на місце противника.
