Френсіс ФУКУЯМА: «У сучасному світі життєздатними є лише ліберальні суспільства»
Френсіса ФУКУЯМУ, професора міжнародної політичної економіки в Університеті Джона Гопкінса, вважають одним із найяскравіших аналітиків США. У 1980-ті роки працював у відділі політичного планування Держдепартаменту США, де спеціалізувався на проблемах Близького Сходу. Автор багатьох книг. Широку популярність отримав у 1992 році після того, як опублікували його працю «Кінець історії», в якій Фукуяма доводив, що після краху СРСР в ідеології лібералізму не залишилося суперників. Його остання книга — «Розбудова держави», в якій Фукуяма проаналізував світовий досвід реформ, спрямованих на створення держав.
— На початку 1990-х ви стверджували, що капіталістична ліберальна демократія є кінцевим пунктом розвитку людської цивілізації. Вважається, що після терактів 11 вересня 2001 року світ кардинально змінився. Чи означає це, що ліберальна демократія отримала нового суперника — радикальний іслам?
— Нині ми переживаємо важкий період. Поширення демократії та ліберальних ідей досягло свого піку в 1990 роки, і тепер ці цінності перебувають під ударом, причому удари завдаються з різних напрямків. Радикальний іслам — лише одна із загроз. У Латинській Америці й Росії ми спостерігаємо процес «відкату» — демократичний імпульс втратив свою силу за останнє десятиріччя.
Проте я вважаю, що моя базова теза, попри всі існуючі нині проблеми, у основі своїй є абсолютно справедливою. Річ у тому, що в сучасному суспільстві не існує інших альтернатив, крім ринкової економіки й демократичної політичної системи.
Радикальний іслам не репрезентує високоповажну та привабливу цивілізацію, в рамках якої хотіли б жити люди, які звикли до сучасних розвинених суспільств. Ніхто не хоче жити в Афганістані під управлінням талібів, або в Саудівській Аравії... Радикальні ісламісти — не росіяни, не американці й не японці, культура і спосіб життя яких постійно приваблювали і приваблюють іноземців. Радикальні ісламісти є потенційно могутніми з двох головних причин. Перша з них — зброя масового знищення. Існує небезпека, що маргінальна політична група зможе отримати контроль над нею та завдати колосальної шкоди країнам і народам. Друга причина, яка є найважливішою для Європи й Росії, а також і для США, — наявність мусульманських меншин, які значно важче асимілюються порівняно з іншими етнічними меншинами.
Ці виклики є досить серйозними, але, зазначу, що в сучасному світі життєздатними є лише ліберальні суспільства. Нині ми всі живемо в мультикультурних суспільствах, процес глобалізації просто збільшує рівень мультикультуралізму. Тому, на мою думку, у подібних радикальних груп немає іншого виходу, крім як жити у мирі зі своїм оточенням і намагатися створити певні форми ліберальних і толерантних суспільств.
— Популярною є теорія про те, що ліберальна демократія не є гуманним суспільним устроєм, бо при ній процвітають СНІД, гомосексуалізм, наркоманія, знижується рівень народжуваності тощо. При цьому в мусульманських державах рівень народжуваності дуже високий. Отже, через 200—300 років ліберальні демократії просто «вимруть». Ваш коментар?
— Ця теорія — спроба оцінити успіх або неуспіх суспільства на основі лише одного критерію. Арабський світ справді може народжувати багато дітей. Але якщо ми оцінимо його економічні досягнення, то валовий внутрішній продукт усіх арабських країн, за винятком «нафтових ельдорадо», дорівнює ВВП однієї Іспанії. Ці держави не змогли забезпечити щасливе життя в політичному плані для своїх народів, у них відсутні можливості представництва, це авторитарні режими. Їхні суспільства не можуть вільно розвиватися.
Завжди варто аналізувати й інші критерії — рівень креативності, технологічний рівень, продуктивність праці... Якщо ці чинники не враховувати, то тоді доведеться визнати, що ця теорія є справедливою, і кількість народжених дітей можна вважати головним показником успіху.
Але, як мені здається, більшість людей не погодяться з цим, бо вони використовують інші критерії успіху. І є один показник, що доводить це, — «голосування ногами». Існує величезна імміграція мусульман до США, Західної Європи та інших розвинених суспільств, але практично немає руху людей у зворотному напрямку. Це свідчить про те, що люди, які мають свободу вибору, вважають за краще жити в західних суспільствах з їхнім низьким рівнем народжуваності, а не в мусульманських країнах з їхнім високим репродуктивним рівнем.
— Чи сталися за останні кілька років події, які приголомшили вас як вченого та філософа?
— Вважаю, що теракти 11 вересня стали шоком для мене і для більшості людей. Я пам’ятаю, як увійшов до свого кабінету тут, у Вашингтоні, подивився у вікно і побачив клуби диму над Пентагоном. Мені здається, ніхто не очікував подібного, і ця подія справді багато змінила у світовій політиці. Інша річ, яка мене вразила — це безодня, що виникла між США й Західною Європою через війну в Іраку. Я не очікував рівня серйозності цього розколу. І мені здається, що цю проблему не вирішать швидко.
— У чому причини розмежування американців та європейців?
— На мою думку, Європа й Америка сповідують різні цінності. Європейці вважають пріоритетними рівність і соціальну солідарність, а не свободу, як американці. Серед європейців й американців популярні різні ідеї щодо функцій влади. Є серйозні розходження в таких питаннях, як смертна кара. Мабуть, одна з найсерйозніших відмінностей стосується питання про можливості застосування військової сили: американці здебільшого вважають виправданим застосування військової сили з моральних причин, європейці виступають проти цього.
Більшість цих спірних питань існувала і в епоху «холодної війни», але вони не виходили на перший план через особливості тодішніх політичних структур. Нині ситуація змінилася, що веде до триваючого розділення Європи та США.
— Як ви оцінюєте державні реформи Володимира Путіна?
— На мій погляд, дії Путіна є реакцією на ослаблення російської держави в період правління Бориса Єльцина. Однозначно, що тоді в Росії в багатьох аспектах тривали процеси дезінтеграцї — держава не могла збирати податки, підтримувати мінімальний порядок на своїй території та забезпечувати виконання законів. Символічно, що алкогольні проблеми Єльцина стали символом екстраординарного хаосу у верхах російської влади.
На мою думку, Путін отримав таку значну підтримку населення країни тому, що жителі Росії підтримали його ідею , що російська держава життєво потребує перебудови й консолідації. Донині Росія залишається державою, яка потерпає від власної слабкості. Однак, як на мене, «пік падіння» вже пройдено і триває процес консолідації. На нещастя, несхоже, що цей процес можна вважати справді демократичним. Тут існує багато серйозних проблем. Однак ясно, що серед росіян дуже сильним є бажання бачити у країні сильну централізовану владу. Путін втілює в життя саме ці погляди.
Мені здається, в Росії зараз багато лякаючих сигналів про відродження такого собі популістського авторитаризму — утиски преси, юристів... Історія з націоналізацією ЮКОСу також не демонструє, що в Росії застосовують принцип «верховенства закону» у сфері приватного підприємництва. Призначення губернаторів — це удар по системі децентралізації влади, що існувала раніше, яка, як мені здається, реально необхідна для такої великої країни, як Росія. Все це свідчить про існування тенденції суперцентралізації, яка існувала з часів царів. Ми ще маємо побачити, наскільки далеко зайде цей процес.
— Під час катастроф, подібних 11 вересня або цунамі, держави й люди всього світу, незважаючи на відмінності в поглядах, об’єднуються. Коли все добре, вони вважають за краще жити своїм життям. Чим це пояснюється?
— Політика не змінилася. Люди вважають за краще виявляти лояльність передусім до своїх суспільств, до людей, подібних їм самим. Ми залишаємося розділеними на нації, держави, етнічні групи, культури тощо. Вважаю, що сучасний світ створив механізми, які дозволяють подолати або хоча б пом’якшити деякі розбіжності й конфлікти.
З іншого боку, ситуація з цунамі продемонструвала силу світових засобів масової інформації. Якщо ви не бачите по ТБ детальної розповіді про те, що сталося, і не бачите жертв, то вам складно морально або матеріально відгукнутися на це. Це один з аспектів глобалізації, але він досить важливий — світ відгукується на природні катастрофи інакше, ніж століття тому. Це створює певний базис для проведення спільних дій і подолання деяких політичних бар’єрів.
— У своїй книжці ви відокремлюєте «розбудову держави» від «розбудови нації». У чому відмінність між цими поняттями?
— «Розбудова держави» — це створення формальних інститутів влади, поліції, армії, а також юридичної системи, судів, різних агентств, необхідних для втілення в життя речей, якими займаються уряди. Нації — це суспільства, об’єднані спільними цінностями і традиціями, які відчувають себе єдиним політичним цілим або єдиним простором.
Є досить багато держав, які об’єднують різні етноси й культури. Ірак — хороший сучасний приклад подібної конструкції. Попри те, що досі неясно, як різні частини подібних держав співіснують одна з одною, однак різні етнічні й релігійні групи відчувають себе частиною єдиної нації.
Головна причина, чому я роблю подібний поділ, полягає в тому, що американці зазвичай кажуть про «розбудову націй», хоча багато критиків стверджують, що США займаються не більш ніж «розбудовою держав». Створення нації — це незрівнянно складніше завдання. Бо коли будується нова держава, можна досить легко «скопіювати» владні інститути з іноземних зразків, звісно, з деякими винятками. А нації завжди унікальні...
