«Iдея, час якої настав, сильніша за армію»

Днями у Києві перебував спічрайтер, колишній радник та близький друг Мартіна Лютера Кінга доктор Кларенс Джоунс, який у рамках Форуму посла США прочитав у Дипломатичній академії МЗС та в Києво-Могилянській академії лекцію на тему «Відзначення 50-ї річниці «Мрії» доктора Кінга. Чому в Сполучених Штатах є місяць афро-американської історії?»

Д-р Джоунс тісно співпрацював із Мартіном Лютером Кінгом та допоміг йому написати відому промову «У мене є мрія», з якою він виступив 28 серпня 1963 року під час мирної акції протесту «Марш на Вашингтон». Упродовж своєї діяльності у боротьбі за громадянські права пан Джоунс кардинально вплинув на зміни у перебігу Американської історії. Наприклад, у квітні 1963 року він склав договір між містом Бірмінгем та Кінгом, в якому йшлося про те, щоб покінчити з демонстраціями і дозволити темношкірому населенню користуватися та відвідувати громадські місця й крамниці на рівні з білим населенням. У вересні 1971 року він знову опинився в центрі історичних подій, коли, за проханням губернатора Нельсона А. Рокфеллера, допоміг у переговорах про припинення історичного повстання в’язнів у тюрмі Аттіки. Кларенс Джоунс також мав успішну кар’єру в інвестиційній банківській компанії і був «першим темношкірим» на Волл-стрит. Він успішно заснував фінансові, корпоративні та медіа-підприємства. Також д-р Джоунс є співавтором книжки «Що скаже Мартін?» 2008 року, «Що криється за мрією — написання промови, яка змінила націю» 2011 року та електронного видання «Повстання: Зрозуміти Аттіку, революція та держава в’язнів». Наразі він є співавтором книжки «Де були Ви?», присвяченої 50-й річниці убивства президента Джона Ф. Кеннеді. Доктор Джоунс регулярно пише статті для газети Huffington Post. Він також пише свою автобіографію «Мемуари солдата в зимову пору».

Попри тісний графік, Кларенс Джоунс дав ексклюзивне інтерв’ю «Дню», за що ми йому дуже вдячні.

— Пане Джоунс, чи вірили ви в ті часи, 50 років тому, що рух за громадянські права темношкірих в Америці буде успішним?

— Так, я вірив. Ви можете запитати, чи базувалась моя віра на впевненості. Ні, абсолютної впевненості у мене не було, проте була велика надія та сподівання.

— І на чому ґрунтувалась ваша віра?

— Моя віра базувалась на двох речах. Однією з них була правильність керівництва д-ра Кінга. Його відданість і ненасильницька громадянська непокора як форма протидії расовій сегрегації. А по-друге, я, як і доктор Кінг, вірив у пророцтво, згідно з яким американському народу, зокрема американським білим людям, властиве почуття порядності і справедливості.

Вивчення руху за громадянські права дуже важливо для людей в Україні, які щиро зацікавлені в соціальних змінах, забезпеченні більших економічних і політичних можливостей для українського народу

Пам’ятайте, ми не змогли б добитися яких-небудь фундаментальних змін у питанні расової сегрегації Америки, якби 88% білого населення не було готове погодитися з тим, що до відносно 12% темношкірих треба ставитися справедливо. Ось такою була комбінація. Моя віра ѓрунтувалася на ефективності та надійності керівництва д-ра Кінга, а потім на вродженій порядності й справедливості пересічного білого американця, який, як і всі інші, живе в одній країні за тими самими засадами Декларації про незалежність та Конституції Сполучених Штатів. І я в це вірив.

— А якби не було д-ра Кінга, чи вдалося б афроамериканцям без нього досягти такого успіху?

— І без нього завжди була можливість появи іншого лідера. Але без такої ж відданості до стратегії і тактики, яку використовував д-р Кінг, навряд чи йому вдалося б досягти успіху. В той час існувало кілька лідерів. Але лише у д-ра Кінга була непохитна, безумовна, беззастережна відданість боротьбі проти расової несправедливості ненасильницькими методами з використанням масових демонстрацій... Були й інші лідери, але він був єдиним, унікальним.

— Пане Джоунс, на лекції в Дипломатичній академії МЗС України ви сказали, що д-р Кінг глибоко вірив в Ісуса Христа та філософію Ганді. Чи не скажете, що підштовхнуло його до знайомства з індійським лідером?

— Я добре не пам’ятаю і не можу розповісти про це. Але я можу розповісти про результат і частину цього процесу. Д-р Кінг був дуже ерудованою, обізнаною людиною. Я не можу точно пригадати і розповісти вам, коли він вперше почав вивчення філософії Ганді. Я можу сказати, що 1959 року він уперше побував в Індії. І це перебування та глибше розуміння філософії Махатми Ганді лише підтвердило його віру в потенціал використання цього методу, відмови від насильства, щоб домогтися фундаментальних змін для ліквідації расової несправедливості в Америці.

— Відповідаючи на запитання, що міг би зараз сказати доктор Кінг про ситуацію в Америці, ви сказали, що він перш за все звернув би увагу на те, що свободи недостатньо, людям потрібен дах над головою та їжа. Але як ви, мабуть, знаєте, у Китаї влада вважає, що в першу чергу людям потрібен дах над головою та їжа, а потім можна говорити про свободу слова тощо. Не могли б ви це прокоментувати?

— Я розумію, про що ви говорите. Я би погодився з цим, як і д-р Кінг. Але я не хочу, щоб ви вважали, що він говорив: свобода — це володіння чимось. Пам’ятайте, маючи на увазі свободу, він, в основному, говорив тоді, що свобода означає те, що всі повинні бути рівні перед законом. Наші скарги тоді полягали в тому, що, згідно з законом, до людей із темною шкірою ставилися по-іншому, ніж до білих людей. Таким чином, він визнавав свободу вільно зупинятися в готелі та ресторані або як відсутність приниження через колір шкіри. Він визнав, що ця свобода не має сенсу без їжі, без економічних засобів. Або, прямо кажучи, немає сенсу мати свободу, щоб піти в будь-який ресторан або зупинитися в будь-якому готелі, якщо у вас немає грошей, щоб заплатити за це. Так-от, я ніяк не хочу применшити її значення, не хочу такого сприйняття, наче ця свобода, рівність можливостей були більш важливішими за будь-що. Ні, це була частина загальної свободи — розуміти, що це значить для повноправного громадянина в Сполучених Штатах.

— Ви читаєте курс лекцій під назвою від «Рабства до Обами» у двох американських університетах. Хотілось почути від вас, чи всі американські студенти знають про спадщину Мартіна Лютера Кінга?

— Багато хто з них не знає про спадщину доктора Кінга. І це сумно. Але більшість чула про його промову «У мене є мрія». Разом із тим, багато хто з них не знає, в результаті якої боротьби вона з’явилася. Цього року ми відзначаємо 50-річчя цієї промови, тому все більше і більше людей, більше і більше студентів будуть витрачати час на вивчення спадщини доктора Кінга. Гадаю, цього року завдяки тому, що приділяється велика увага цій темі, більшість молодих людей, які нічого не знали про неї, усвідомлять значення цієї події.

— Ви вважаєте, що в Америці лекції про спадщину Кінга мають читати в кожній школі, а також про цю спадщину мають знати у всьому світі. Можете пояснити, чому у світі мають знати про це?

— Хочу відзначити, що фактичний зміст і слова промови «У мене є мрія» не були найглибшим документом або заявою доктора Кінга. Я рекомендував би як зразок для майбутніх поколінь для справжнього зрозуміння того, що сталося в Америці під час і після проголошення промови «У мене є мрія» прочитати його «Лист із бірмінгемської в’язниці». Він писав його протягом трьох або чотирьох днів у квітні 1963 року. І саме він є глибоким документом. А промова «У мене є мрія» — це приклад його пророчої віри в добро Америки. Але це не повчальний політичний і соціальний документ. Це — документ величезного соціального тлумачення.

— Чи бачите ви зараз послідовників справи Кінга, зокрема ненасильницької форми протесту в інших частинах світу?

— Гадаю, класичним прикладом є арабська весна, площа Тахрір у Єгипті, Індонезія. Це — класичні приклади застосування принципів Ганді і Мартіна Лютера Кінга до місцевих національних умов чи обставин.

— Як щодо помаранчевої революції?

— Зокрема помаранчева революція. Але, як я вже говорив, багато революцій мають етап розвитку, який вони долають. Тому успіх і довговічність революції залежить великою мірою від того, наскільки широку вона матиме підтримку, включаючи підтримку з боку сил безпеки в країні.

Я вважаю найбільшою загрозою для будь-якого руху синдром «агента провокатора», коли до нього намагається приєднатися третя сила, яка має свій власний порядок денний і використовує рух тільки як засіб для досягнення своєї власної мети, яка є досить суперечливою. І багато що з цієї програми може посилити опозицію проти руху, але більш важливо те, що тим самим зменшуються можливості приєднання до опозиції інших частин населення, тому що на цей рух дивитимуться, як на щось божевільне.

— Пане Джоунс, а чому ви обрали Україну для читання лекцій про спадщину Кінга?

— Коли у мене виникла така можливість і я дізнався, що мене можуть запросити прочитати лекцію у вашій країні, я подумав, що саме через новітню історію України та її політичний розвиток, мені було би корисно прийти туди.

З історичної точки зору, Україна — не нова країна. Але насправді — вона нова, як і нова політична система, яка виникла 1991 року. І раніше Україна існувала, але це був зовсім інший політичний об’єкт. Я також знаю, що однією з причин, яка дозволила народитися новій Україні, була помаранчева революція. Тож я подумав, що немає кращого місця, ніж Київ, де можна було б обговорювати та роз’яснювати спадщину Мартіна Лютера Кінга-молодшого. Я думав, що українці оцінять це. Отже, ось причина, чому я приїхав сюди.

— І що вас найбільше вразило під час лекції?

— Що мене вразило, так це обізнаність про доктора Кінга. Він не був для них чужим. Їхні питання й цікавість базувались на тому, що у них справді був непідробний інтерес щодо отримання додаткової інформації про цю людину. Тож у цьому сенсі я радий, що зміг приїхати сюди. Я беру участь у підвищенні їхнього рівня розуміння і наданні їм більшої інформації про те, хто він такий, ким він був, і що він зробив. Гадаю, вивчення руху за громадянські права дуже важливо для людей в Україні, які щиро зацікавлені в соціальних змінах, забезпеченні більших економічних і політичних можливостей для українського народу.

І тому їм слід більше знати про доктора Кінга. Існують деякі уроки, які є транснаціональними і не обмежуються національними кордонами.

— До речі, як вам вдалося переконати вашого сина, який учора (21 лютого) на прийнятті в американського посла відзначав 50-річчя, приїхати сюди з вами?

— Мені не треба було його переконувати. Це був його день народження. І він був розчарований тим, що я не збираюся провести його день народження разом із ним у США. Йому дуже хотілося провести свій день народження зі мною. І єдиний спосіб це зробити, поїхати зі мною в Україну. Так ось що він і зробив. Я дуже зворушений. Сподіваюсь, він добре проводить час.

— Пане Джоунс, звідки у вас сили й натхнення, щоб зробити те, що ви робите зараз?

— Все, що мені потрібно зробити, це пригадати про спадщину. Згадати про жертви, які приніс доктор Кінг, зокрема й абсолютну жертву — втрату власного життя. Я тоді сказав собі: це найменше, що я можу зробити. Я продовжую повторювати це знову й знову. Мене Бог благословив на довголіття. Я дожив до 82, а він помер у віці 39 років. Так от, я хочу скористатися цією можливістю, яку надано мені, на його честь.