Iніціатива Мушаррафа
Пропозиція президента Пакистану Первеза Мушаррафа щодо введення до Іраку миротворчих збройних сил ісламських держав, є, з одного боку, неочікуваною, а, з іншого боку, має, безперечно, логіку. Адже вже певний час і з боку політичних кіл США, Європи та інших країн лунають іноді заклики, інколи просто міркування з приводу того, що добре було, аби самі країни, культура котрих витікає з ісламської, в цивілізованих рамках врегульовували свої внутрішні конфлікти.
При цьому західні країни бачать це таким чином, що подібне врегулювання буде в рамках їхньої цивілізаційної парадигми, або під їх патронатом, про що прямо не оголошується, але мається на увазі. Останнім часом подібні заклики почали лунати з боку різноманітних політичних сил ісламського світу і вони різні за спектром. Оскільки надходять не лише від тих мусульманських урядів, котрі стоять на прозахідних позиціях, але й крайнє радикальних ісламістських. Кожен з них має абсолютно протилежне бачення для чого це потрібно. І в цьому, мабуть, є найбільші небезпеки і складнощі використання й запровадження подібних заходів.
Якщо розглядати розбіжності інтересів досить лінійно, то, перш за все, кожна країна хотіла б мати домінуючу роль у мусульманському світі. Це є досить природно і проглядається досить просто. Але не потрібно забувати, що серед політичних і військових лідерів ісламського світу є люди, котрі, тією чи іншою мірою, хотіли б не тільки об'єднати зусилля цих країн, а й і створити певну систему гарантій безпеки і взагалі співжиття. Адже вже усім зрозуміло, що найближчим часом без запровадження якихось системних заходів ісламських світ буде надзвичайно бурхливим і небезпечним як для проживання, так і для ведення бізнесу, а відтак й великих перспектив економічного і політичного розвитку не буде. Принаймні у тих країн, котрі на сьогоднішній день не досягли розвитку й інтеграції у всесвітню економічну і політичну систему.
Мушаррафу закидають з боку проісламськи налаштованих політиків і аналітиків, що він таким чином хоче відволікти політикум і соціум власної країни від внутрішніх проблем. Як вважає пакистанський політолог Заррар Кхухро, «єдина причина, з якої Мушарраф запустив в хід ідею послати мусульманські сили з підтримки миру до Іраку, полягає у тому, щоб «підлизатись» до США і відволікти увагу від внутрішніх неприємностей, котрі наростають. На даний час Ірак знаходиться у стані громадянської війни, і чи визнаємо ми це чи ні, але надсилання будь- яких військ узагалі, лише призведе до того, що ці війська опиняться серед хаосу і вбивств. Увесь світ знає, що США відчайдушно шукають вихід з Іраку, і пропозиція Мушаррафа призначена для того, аби допомогти їм зробити це, не втративши остаточно свою гідність».
Можливо, частково, це і є так. Можливо, також таким чином він хоче заслужити більшу довіру США, як партнера, котрий взяв на себе великий тягар у вирішенні іракської проблеми. Але тут треба вбачати й інші його внутрішні спонукальні чинники. Справа в тім, що на сьогодні Ірак є тим небезпечним гнійником на тілі всього мусульманського світу, прорив якого загрожує не лише владі, а і політичній системі та країнам, котрі на сьогодні вже загалом склалися. Тобто існує перспектива перетворення знову ісламського світу на аморфну, неструктуровану масу. І те, що буде після цього, можливо, влаштовує лише найбільш радикальних ісламістів, котрі вбачають це кроком до єдиного, якщо не всесвітнього, то панісламського халіфату, який у подальшому міг би проводити експансію по всьому світі.
Для тверезо мислячих політиків — це крок до дуже довготривалого, кривавого анархічного і деградуючого стану. При якому ні про яку політику в сьогоднішньому вимірі, економіку й інші цивілізаційні схеми життя і праці просто не може бути й мови. Але цікавим є те, що реакція США, принаймні сьогоднішня, на цю ініціативу Мушаррафа є негативною і також є негативною реакція на цю ініціативу з боку іракських правлячих кіл. Логіка, на мій погляд, такої негативної реакції у них є дещо відмінною. США, перш за все, не влаштовує те, що це дуже слабка пропозиція. Яка більше є демонстрацією прихильності, а не пропозицією, котра може вирішити проблему. Й не пропозиція, яка приведе до здійснення цілей, поставлених загалом перед операцією введення американських і міжнародних сил до Іраку.
Проте негативна реакція іракських військових має дещо іншу логіку. Адже вони вбачають, зі своєї точки зору, стабільність в Іраку на взірець тої стабільності, котра є в тому числі, до речі, і в Пакистані, в першу чергу, і певною мірою, також і у Туреччині. Тобто в тих країнах, де військові мають домінуючу роль у політичній системі, а не лише у військовій, і на котрих лежить відповідальність водночас і гаранта, і найбільшої дієвої сили в політиці та інших внутрішніх процесах в державі. При цьому ділитися впливом та піддавати такий вплив небезпеці з боку інших сьогодні діючих політичних лідерів, безумовно, іракські військові не бажають. Бо, з їхньої точки зору й точки зору розвитку їхньої системи, це дійсно є загрозою. Оскільки це може призвести до послаблення їхніх позицій.
Можна сказати, що в майбутньому США могли б погодитися на подібні ініціативи, якби, по-перше, це було б ініціативою під егідою ООН, та ініціативою, структурованою і добре підготовленою. Можливо, негативна реакція США є сигналом для того, щоб продовжувати роботу, а не для того, щоб її зупинити. В цьому ключі, можливо, ця ініціатива буде мати своє продовження, і не обов'язково лише від президента Мушаррафа. Якщо ж говорити більш глобально, чи може в найближчому майбутньому ісламський світ відігравати роль у врегулюванні іракського конфлікту та подібних конфліктів у подальшому, то тут треба сказати, що перспектива, безперечно, є. В першу чергу, у тому разі, якщо ці ініціативи будуть мати не спонтанний демонстративний лінійний характер, а системний пророблений підхід і більш глобальний по своїм операційним і стратегічним можливостям.
Тобто, якби нині, в рамках якоїсь з програм ООН, було створено щось на зразок комітету начальників штабів чи головнокомандуючих збройних сил (а може, і те, і інше) ісламських країн, причому тих країн, які зарекомендували себе, як країни, котрі вписуються на сьогодні у контекст політичний і економічний, то можна було б ввести достатні сили, щоб підтримувати реальний порядок. А не просто для того, щоб відволікати американські збройні сили від виконання операцій. Й залишити США роль якоюсь мірою, арбітра, спостерігача і виконавця певних специфічних функцій, наприклад, повітряних сил, аерокосмічних досліджень й, можливо, певних спецоперацій. Це б влаштувало усі сторони. Але тільки у тому разі, якщо ці ініціативи узгоджені і, великою мірою, будуть реалізовуватись під орудою іракської влади. Тоді це буде виглядати, як дійсно допомога, а не патронаж, нав'язування і послаблення іракського режиму.
Власне, в цьому зацікавлені, мабуть, як самі здравомислячі іракські діячі, так і американські та європейські політики. Оскільки це є ключем до стабілізації, а потім і можливості вписування Іраку принаймні у ті рамки, в яких на сьогодні знаходиться Пакистан або Туреччина, котра є ближчою до Іраку географічно. В такому разі Ірак міг би стати суттєвою противагою не лише у ісламському світі, а й серед шиїтської спільноти, серед якої нині немає лідера, що мав би прозахідну орієнтацію і був би представником сильної у військовому плані держави. Й у такому разі міг би конкурувати в цьому сенсі з іранським режимом, котрий не є дружнім до західного світу.
Врешті, ініціатива Мушаррафа є не лише піар-ходом, а стала, мабуть, в більшій мірі, пробною кулею, котра покликана прозондувати реакцію Заходу, мусульманського світу, іракського уряду та арабських країн, котрі зацікавлені у вирішенні цього конфлікту. Й може пробудити пошук того, як це зробити реально. Ймовірно, що робота буде вестись саме у цьому ключі по систематизації і міжнародній інтеграції та вироблення довгострокових і реалістичних планів, а не просто заяв, які майже за собою нічого не несуть. Тоді ініціатива Мушаррафа буде зарахована^ і він зреалізує свої певні цілі — збільшення свого авторитету в очах США.
