Iсламські радикали versus ліберальна демократія

Майбутнє арабського світу залежатиме від результатів протистояння між ісламськими радикалами та тими, хто прагне до встановлення ліберальної демократії. До кінця ХХ століття стало зрозуміло, що арабський світ проходить через глибоку й довготривалу кризу. Незважаючи на всі зусилля, котрі розгорнули офіційні та слухняні засоби інформації, щоб показати «досягнення» різних урядів, за всіма ознаками виходить, що відмова розвивати арабські суспільства і вирішувати економічні, соціальні й освітні проблеми є загальним явищем.

Арабська політична система показала свої слабкості після розвалу Радянського Союзу. Це стало схожим на ситуацію, яку спровокував демонтаж Оттоманської імперії наприкінці Першої світової війни. На перший погляд здається, що араби іще раз втрачають можливість відігравати будь-яку важливу роль на міжнародній арені після закінчення холодної війни. А більшість арабських режимів, схоже, не зрозуміли, що великі зміни в світовому політичному порядку передбачали і зміни у близькосхідному регіоні, включаючи нове бачення відкритості, свободи, вільних ринків і прав людини.

Ці режими залишилися законсервованими на тому ж політичному рівні, який був і за обставин холодної війни. Уряди країн продовжували керуватися одноосібно єдиним лідером під прапором єдиної політичної партії, без надання гарантій індивідуумам чи групам людей в тому, що вони можуть стати частиною політичного процесу, а не залишаться статистами при реалізації чужої політичної волі. Ця політична, економічна та соціальна олігархія закінчилася непередбаченими наслідками, котрі вилилися в недоліки непрозорості в методах роботи уряду та установ, включаючи і судову владу.

Схоже, адміністрація президента США Барака Обами намагатиметься найближчим часом запропонувати арабському світу свою концепцію і план реформування арабських політичних, економічних, соціальних і освітніх систем. Спроби ж американського екс-президента Джорджа Буша пов’язати відсутність демократії на Близькому Сході із застоєм в регіоні, можливо, були слушними, але для його ініціативи щодо демократії був вибраний не зовсім вдалий час, бо вона розглядалася арабським лідерами і засобами інформації через призму війни в Іраку і продовження конфлікту навколо Сектора Газа.

Відсутність справжньої демократії й продовження правління авторитарного режиму в Єгипті підриває перспективи демократизації всього арабського світу. Єгипетські методи стримування войовничих ісламістів — через придушення та репресії — копіюються державним апаратом інших арабських країн. І якщо ми сьогодні можемо говорити про реформи у соціо-політичному контексті арабського світу, то ці зміни повинні розпочинатися саме з єгипетського суспільства. З усіх цих причин для того, щоб розуміти сьогодення і майбутнє арабського світу, важливо контролювати пульс Єгипту. Саме тому вже багато років поспіль Сполучені Штати субсидують єгипетську державну машину, щоб домінуюча роль Єгипту в арабському світі залишалася незмінною.

Проте варто зауважити, що і американський план реформ арабського світу може мати ряд істотних недоліків і недоробок. Якби лідери всіх арабських країн одноголосно погодилися на реформування по-американськи, то тут би відразу й виявилося, що реформа не має індивідуального плану дій для кожної окремої арабської країни, не визначено швидкість реформування та методи її реалізації. А отже арабські режими знову постають перед старою дилемою: їхні лідери закономірно побоюються, що чим ближче вони переміщатимуться у бік демократії, тим більшим буде ризик втрати влади і контролю над їхніми народами.

Велика кількість арабських письменників і мислителів заявляють про необхідність серйозних спроб оновлення і модернізації арабського світу. Стратегія цього процесу бачиться ними як проект єдності, демократії, незалежного розвитку та соціальної справедливості, національної незалежності та національного й культурного відродження. Втім, якщо спробувати провести діагностику арабської реальності та причин провалу реформування арабського світу, то вони не мають бути звужені лише до політичних аспектів, а мусять зачіпати економічне та соціальне реформування арабських суспільств. Ціль реформ полягає в тому, щоб поліпшити рівень життя націй, не входячи у протиріччя з їхньою ідентичністю, історією та визначеними потребами. Критично важливо, щоб міжнародне співтовариство розпочало робити кроки щодо підвищення економічного розвитку арабського світу. Економічна реформа допомогла б згладити гострі соціальні проблеми та прокласти шлях до реформ у інших сферах, зокрема, в політичній.

Наразі дуже важливим питанням є наступне: що заважає лібералам взяти верх в арабському світі? З цієї точки зору важливо зрозуміти структуру мислення тих арабських інтелектуалів, котрі закликають до реформування арабського світу. Але якщо не існує консенсусу серед арабів стосовно діагнозу хвороби, від якої страждають в арабських країнах, то дуже важко говорити про можливість дієвого лікування цього захворювання. Сьогодні важко собі уявити, щоб арабський лібералізм, заснований на принципах свободи, відповідальності, плюралізму, терпимості, розділення держави і релігії, має шанс на домінування. Так само, як і проведення вільних і справедливих виборів.

Крім того, ставлення до лібералізму в арабському світі є досить своєрідним. У більшості випадків термін «лібералізм» носить негативний відтінок і прирівнюється до моральної деградації, сексуальних збочень і гріха. А ліберальні підходи вважаються імпортуванням антиарабської політики західними державами у регіоні. Що ж стосується лібералізму в економічній практиці, то варто пригадати, що приватизація і дерегуляція в жодному разі не привели до покращання економічного становища переважної більшості населення арабського світу. Навпаки, прогресуюче зубожіння широких верств стало для арабських мас стимулом до підтримки ісламістів.

Очевидно, що нині можна зарахувати за деякими ознаками до країн умовно демократичних Єгипет, Кувейт чи Саудівську Аравію. Але лише за деякими ознаками. Так, у Єгипті ніби і є ліберальна і демократична преса, проте водночас тиражі її обмежені так само, як і можливість поширення серед населення країни. Так само необхідно зважати на той фактор, що арабські завоювання на Близькому Сході неможливі були б без наявності централізованої і жорсткої влади. Великою мірою ці традиції перенесено і на політичну культуру сучасного арабського світу. І як можна вимагати справжнього змісту демократії за західними зразками та поваги прав людини на усі сто відсотків, коли у підсумку це може призвести лише до перебирання влади релігійними фундаменталістами, як це сталося в Ірані?

Дилема демократії в арабському світі сьогодні полягає в тому, як не поставити віз виборів перед конем демократії і цим лише ускладнити існуючу проблему. Тобто: демократизувати необхідно, але при цьому враховувати арабські історичні, культурні й національні реалії. Адже якщо автоматично перенести західну демократію на арабський грунт, то це лише б призвело до неконтрольованості ситуації. Арабські уряди й арабські династії (королівські або президентські) досить непогано контролюють ситуацію в своїх країнах, але штучне привнесення демократії ззовні здатне лише призвести до вакханалії анархії. І хоч би як парадоксально це звучало, але за арабських умов демократія, тобто здатність людей чи політичних організацій реально впливати на політику свого уряду ненасильницькими засобами, лише гарантовано приведе до влади ісламських екстремістів.