Команданте йде

Не дотягнув Фідель Кастро до історичної дати. Не вдалося йому перебувати при владі 50 років. Здоров’я не дозволяє надалі керувати країною, та й і сподвижники кваплять. Дуже довго вони чекали, й ось тепер багато хто з них починає виявляти нетерпіння. Мабуть, із цих і багатьох інших причин Фідель Кастро, що де-юре залишається головою Ради міністрів, повідомив письмово народу та всьому світу: «...Мій елементарний борг — не чіплятися за пости і тим більше не перегороджувати шлях більш молодим людям, а привносити досвід та ідеї, скромне значення яких витікає з виняткової епохи, в яку мені випало жити». Після чого додав, що прикладом того, як треба бути послідовним до кінця, йому служить бразильський архітектор Оскар Німейєр, що нещодавно відзначив своє 100 річчя, є молодожоном і продовжує активно займатися творчістю. Якщо врахувати, що більше року тому Фідель вже фактично передав усю владу своєму брату Раулю, то можна з великою часткою впевненості говорити, що зміна влади на острові почалася. Питання в тому, хто підбере знамено, що випадає зі слабіючих рук команданте.

КРОНПРИНЦ

Рауль Кастро Рус, що народився 3 червня 1931 року на батьківській плантації в Бірані, був п’ятою дитиною в родині і молодшим із трьох братів. Проте саме він першим із молодого покоління Кастро познайомився з марксизмом-ленінізмом і став його палким прихильником. Молодий Рауль вступив до лав організації «Соціалістична молодь», яка була створена при Соціалістичній народній партії Куби і утримувалася за рахунок коштів Комінтерну, а потім КПРС. 1953 року Рауль здійснив свій перший вояж за залізну завісу. Він відвідав Румунію, Угорщину та Чехословаччину. Тут він познайомився зі співробітником радянської розвідки Миколою Леоновим, з яким пізніше буде товаришувати та працювати в Мексиці та на Кубі.

На відміну від Рауля Фідель не був комуністом (у молодості він вважав себе, швидше, фашистом, із захопленням читаючи відповідну літературу), зате був справжнім революціонером. Ще 1948 року Фідель узяв участь у невдалій спробі скинути правлячий режим у Колумбії. Потім, однак, брати звернули свої погляди до батьківщини.

Після невдалого штурму 26 липня 1953 року казарми Монкада в місті Сантьяго-де-Куба брати тікали з поля бою, але незабаром були знайдені та заарештовані. Незважаючи на тяжкість скоєного (в ході атаки були перебиті всі солдати, що знаходилися на той час у лазареті) покарання Фіделю та Раулю було на диво м’яким. За братів заступився друг батька, архієпископ Сантьяго Енріке Перес Серантес. Рауля, наприклад, засудили до 13 років ув’язнення, однак випустили на волю вже через два роки.

Фідель Кастро за активного сприяння брата створив у Мексиці нову організацію — «Рух 26 липня». «Рауліто був фактично комісаром при ідеологічно невитриманому Фіделі», — писав американський історик Майкл Санчес. Під час війни в горах Сьєрра-Маестра 1957—1958 рр. Рауль очолив другий фронт. Його слова та справи забезпечили йому репутацію людини, яка налаштована набагато більш войовничо та антиамериканськи, ніж старший брат. Разом із своїм другом Че Геварою Рауль організував розстрільні команди, що знищували кожного, кого керівники підозрювали у співпраці з режимом тирана Батисти.

Саме Рауль (разом зі своїм другом Че Геварою) висунув ідею зблизити Кубу та Радянський Союз, налагодив контакт із Микитою Хрущовим і домовився про розташування на Кубі радянських ракет, що призвело до відомої Карибської кризи.

Рауль обіймав усі другі пости в державі. Всі конституційні, військові та зовнішньополітичні питання вирішувалися або за його участю, або ним особисто та лише потім отримували схвалення старшого брата. Так було, наприклад, у випадку з відправкою кубинських «військових радників» (а насправді військового контингенту) в Анголу, де кубинці фактично захищали прокомуністичний режим. Так було і в Гренаді, де лише завдяки кубинським «будівникам» міг існувати режим прем’єр-міністра Моріса Бішопа.

Із розпадом комуністичного блоку Рауль Кастро швидко знайшов заміну радянської моделі розвитку. Революційні збройні сили Куби, якими він керував, опанували нову сферу діяльності — бізнес. У військових частинах і з’єднаннях з’явилися промислові та сільськогосподарські підприємства. Міністерство оборони стало власником готелів, мережі валютних магазинів, відкрило власну будівельну компанію.

Був, зрозуміло, у Рауля Кастро й інший бізнес. У середині 80 хрр. вибухнув міжнародний скандал: Рауліто та його підлеглих- військових звинуватили в торгівлі наркотиками. Однак Рауль зіграв на випередження: на Кубі було заарештовано, передано до суду та розстріляно декілька високопоставлених генералів. У американців не виявилося формальних причин сумніватися в тому, що генерали діяли на свій страх і ризик, а тому формальних обвинувачень проти Рауля Кастро висунуто не було.

ІЗ-ЗА ЛАШТУНКІВ

За всієї сили та фактичної влади Рауля Кастро є один чинник, над яким він не може володарювати — вік. Він усього лише на п’ять років (за іншими даними — на чотири роки) молодший за свого брата Фіделя. І з цієї точки зору не є перспективним наступником, а може розглядатися тільки як перехідна постать на певний період часу. До того ж, влада на Кубі дуже персоніфікована, і практика свідчить про те, що від заміни одного володаря на іншого система починає здавати. І для цього є також, і зовнішні обставини.

По-перше, це чинник нафти. Поблизу берегів Куби знайдено досить значні запаси цього стратегічного енергоресурсу. За даними геологічної служби США, запаси нафти в північнокубинському басейні можуть становити від 4,6 до 9,3 млрд. барелів, а газу — від 200 до 600 млрд. кубометрів. Переговори про розробку та видобуток родовищ із урядом Куби ведуть компанії з Китаю та Канади. Підготовку до розробки родовищ поруч із кордоном США почали іспанська Repsol-YPF у партнерстві з індійською Oil and Natural Gas та норвезькою Norsk Hydro ASA. Поки що мова не йде про експорт нафти, але вже понад 80% своїх потреб країна покриває з власних джерел. Стати експортером нафти не дозволяє інфраструктура: не вистачає портових і переробних потужностей, нафтосховищ, але Гавана поступово наближається до своєї мети. Куба уклала з Венесуелою угоду на 100 млн. доларів про модернізацію нафтового терміналу та НПЗ, що залишилися з часів дружби з СРСР. В умовах високих цін на нафту вона в перспективі може стати могутнім джерелом фінансових надходжень, які не можна порівняти з наркотиками, і за контроль над нафтою в кубинському керівництві розгортається безкомпромісна боротьба.

По-друге, Фідель Кастро вже давно висуває на важливі пости в державі молодих і перспективних технократів. Це вже давно викликало невдоволення «старої гвардії», тих, із ким він разом бився в горах Сьєрра-Маестри. Зараз молоді впевнено набирають силу, але і старі здаватися не збираються. У своїх зверненнях під час хвороби і в колонках на сторінках партійної газети «Гранма» хворий лідер неодноразово називав імена своїх соратників. Насамперед, голови Національної асамблеї (парламенту) Рікардо Аларкона. Проблема в тому, що товаришу Рікардо також 70 років. Швидше за все, це маневр для відволікання. Мова йде про інших.

У цій низці називають імена секретаря виконкому Ради міністрів Карлоса Лахе Давила (56 років) і міністра закордонних справ Куби Феліпе Переса Роке (42 роки). Першому команданте доручив програму розвитку енергетики Куби. Саме він провадить усі переговори з Венесуелою, а тому перебуває у близьких стосунках із президентом Уго Чавесом. Про міру близькості говорить той факт, що Карлос Лахе якось сказав, що його країна має не одного, а двох президентів, маючи на увазі Фіделя та Уго. В опозиційних колах Венесуели подейкують про плани створення єдиної держави під умовною назвою «ВенКуба» або «Кубасуела». Харизматичному та дуже популярному на Кубі товаришу Роке довірено контролювати фінансові потоки разом із Карлосом Лахе та головою кубинського Центрального банку Франсіско Собероном Вальдесом. Таким чином, в найближчому майбутньому саме тандем Лахе- Роке, поміркованих реформаторів, міг би кинути виклик поки що всемогутнім силовикам, близьким до Рікардо Аларкона.

Із цілком зрозумілих причин пожвавилися кубинські емігранти у США. Їхня надія — молоді реформатори, прихильники радикальних змін. Багато хто з емігрантів та їхніх нащадків мріє повернутися на острів. За ними досить значні фінансові ресурси, які вони готові привезти з собою. Натомість вони хотіли б впливати на політику як внутрішню, так і зовнішню. І це головна перешкода на шляху до їхнього повернення. Адже їхній приїзд неминуче порушить проблему реституції — повернення колись націоналізованої власності.

Треба врахувати, що приблизно 65—70% кубинців народилися після приходу Фіделя до влади й аж ніяк не пов’язують себе з емігрантами як першої, так і подальших хвиль. Так і ті, хто має намір проводити реформи, аж ніяк не жадають слідувати в фарватері «хлопчиків з Майамі» навіть при грошах останніх. І вже тим більше ніхто не збирається щось комусь повертати. І не хочуть цього не тільки кубинські керівники, а іспанські, канадські, китайські та інші компанії, що облаштувалися на Кубі і з вигодою для себе експлуатують колись націоналізовану власність. До того ж, ці компанії вклали у підприємства досить великі кошти і не мають наміру віддавати нажите важкою працею. Тому особливих надій на повернення емігрантам плекати не слід. Гроші від них приймати на відомих умовах будуть, але не більше того.

Швидше за все, кубинські лідери після Фіделя підуть китайським шляхом поступових реформ за умови збереження жорсткої вертикалі влади. Це дозволить уникнути різкої ломки у свідомості переважної більшості громадян, які звикли до державного патерналізму.