Контрнаступ Європи
Труднощі у відносинах між Україною та Росією через декларацією, підписану в Брюсселі, дещо затемнили загальний дипломатичний фон, на якому це дійство відбувалося. Низка подій, частина з яких пов’язана з черговим газовим конфліктом, та інші, що з ним не мають прямої залежності, відображають зміну загальної політичної обстановки на континенті. Декларація з Україною не є суто транспортним документом. Якби він був таким, реакція Росії була стриманішою і абсолютно не публічною. Там давно навчилися вирішувати суто комерційні справи без залучення широкої громадськості. У Москві не без підстав побачили в цих подіях не «технічний збій», а відображення можливої кардинальної зміни європейської політики. Як всередині ЄС, так і в зовнішньому світі. Саме ця зміна змусила так нервувати кремлівський тандем і закатувати істерику на весь світ. Причому істерику не ретельно продуману з урахуванням можливих наслідків, а рефлекторну, раптову, що нагадує падучу. Зрештою, річ не в мільярдах доларів можливих утрат Газпрому, не в грошах щастя. Втрачали більше й не ридали, і не у втраті гіпотетичного контролю над української ГТС причини московських дій. Із цим можна було якось примиритися, а потім у спокійній обстановці шукати способи виходу зі становища, що склалося. Набагато страшнішим для Кремля виявилося те, що начебто нав’язаний Європі Мюнхен як після подій на Кавказі, так і після січневого конфлікту з Україною насправді з боку Брюсселя був відволікаючим маневром. І лише тепер Європа починає по-справжньому відповідати на те, що відбулося влітку-восени минулого і взимку нинішнього року. Нам уже доводилося зазначати («День», 14 серпня 2008, №144), що довгострокові проблеми, викликані конфліктом на Кавказі, почнуть позначатися навесні поточного року. Ось цей час і настав.
Звичайно, ніхто прямо не вказуватиме Москві на взаємозв’язок її дій на Південному Кавказі з підписанням, наприклад, декларації з Україною. Дії у відповідь відбуватимуться в інших областях і в інших регіонах. Проте загальний напрям європейської політики такий, що відбувається активне обмеження впливу російської політики у вельми чутливих для неї сферах. Якось синхронно з підписанням документів у Брюсселі повним фіаско закінчилася зустріч молдовського президента Володимира Вороніна і лідера Придністров’я Ігоря Смирнова за участю Дмитра Медведєва, що довго підготовлювалася в Москві. Хоч ні про що істотне домовитися не вдалося, проте спільну заяву підписали ворогуючі сторони і два лідери домовилися зустрітися ще раз 25 березня. Однак напередодні Воронін відмовився від участі в рандеву зі Смирновим. Формальною причиною послужило заборона на в’їзд у Придністров’я спецпредставника ЄС у Молдові Кальмана Міжея, посла США в Молдові Асифа Чодрі і посла головуючої в ЄС Чехії Петра Кіпра. Зрозуміло, що вплинуло на рішення молдовського президента не лише негативна реакція всередині країни. Жодного позитивного ефекту напередодні парламентських виборів 5 квітня така зустріч принести не могла, вистачає проблем і після московської. Але набагато важливіше, що негативна реакція надійшла із заходу від Бухареста до Брюсселя. Можна погодитися з думкою екс-голови Верховної ради Придністров’я та нинішнього спецпредставника з міжпарламентських зв’язків Григорія Маракуци, «Схоже, коли Воронін повернувся з Москви, з ним поговорив хтось із західних партнерів і висловив невдоволення підсумками саміту. Оскільки передвиборні позиції президента та лідера Партії комуністів неоднозначні, він вимушений лавірувати».
Додатковим доволі дражливим для Москви чинником було активне втручання Києва у процес розвитку відносин у трикутнику Кишинів — Тирасполь — Москва. Ще у вересні минулого року наше МЗС заявило, що «Україна продовжує грати активну роль у придністровському врегулюванні». Тоді ніхто не захотів дослухатися до цієї заяви. Тому в розпал підготовки до зустрічі трьох у Москві спецпредставник України щодо придністровського врегулювання Віктор Крижановський попередив Тирасполь, що «без України жодних сепаратних підписань бути не може, бо це буде ерозія переговорного процесу». В доступній формі Київ дав зрозуміти, що він категорично не згодний з ігноруванням своєї ролі в урегулюванні й не допустить стягування загальновизнаного переговорного п’ятикутника формату Молдова, Придністров’я, Росія, Україна, ОБСЄ та спостерігачі: ЄС і США у трикутник Молдова — Придністров’я — Росія. Тим самим Київ відмовився від відносно пасивної позиції країни, занепокоєної лише конфліктом у своїх межах, приєднавшись до складної геополітичної гри довкола Молдови і Придністров’я. У Тирасполі змушені були погодитися з таким поворотом подій і поставилися до демаршу українського дипломата «з розумінням». Молдавська опозиція розглядає формат «2+1», за словами депутата парламенту, колишнього посла в Росії та колишнього керівника кишинівської групи щодо придністровського врегулювання Анатолія Церану, як «два проти одного», де два — це Москва й Тирасполь, а один — це Кишинів.
У Москві це пов’язують із нещодавнім брюссельським успіхом українського керівництва та загальним посиленням європейського тиску на Кишинів і Тирасполь. З урахуванням географічного й економічного чинників засобів впливу на обидві сторони у Києва не менше, ніж у Москви. До того ж, слід чекати періоду певної внутрішньої нестабільності у Молдові після парламентських виборів, оскільки вже очевидно, що комуністи повністю не контролюватимуть парламент, і їм доведеться домовлятися з політичними опонентами як щодо питання обрання президента (в Молдові він обирається парламентом), так і щодо формування коаліції та уряду. Зовнішньополітичний курс країни зазнає доволі значних змін, і є підстави вважати, що не в напрямі Першопрестольної. Звісно, радості від цього у Москві, судячи з усього, не відчувають.
Проблеми у Росії з Білоруссю були завжди. Але зараз вони набули якісно іншого характеру. Потепління у відносинах Мінська з Європою змушують Москву не на жарт стривожитися. Доки йшлося про звичайне загравання, союзник здавався доволі надійним. Але гучний дзвінок прозвучав тоді, коли всупереч обіцянкам бацьки Лукашенка до порядку денного білоруського парламенту не було внесене питання про визнання незалежності Південної Осетії й Абхазії. Причина вагома — питання ще не розглянули профільні комісії обох палат білоруського парламенту. Звучить глузливо з урахуванням місцевих політичних реалій. Більше того, візит керівника Абхазії Сергія Багапша до Мінська нічого не прояснив у цьому питанні. Олександр Григорович відбувся загальними словами й нічого конкретного не обіцяв.
Та і як він міг вчинити інакше, якщо очільник МЗС головуючої у ЄС Чехії Карел Шварценберг попередив, що якщо Білорусь визнає незалежність Південної Осетії й Абхазії, «у неї з’являться дуже і дуже серйозні проблеми з участю в «Східному партнерстві». У Москві відреагували у своєму стилі. Попередження Карела Шварценберга міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, виступаючи на форумі у Брюсселі, інтерпретував як шантаж Білорусі, пов’язуючи участь у програмі «Східне партнерство» з визнанням Мінськом Абхазії та Південної Осетії. Зі свого боку офіційні представники Мінська на факт тиску в цьому питанні уваги не звертають. «Тиску з боку Росії немає», — заявив голова комітету з міжнародних справ і національної безпеки Ради республіки Національних зборів Білорусі Ніна Мазай. Що ще більше насторожує Москву.
Європа безсумнівно перейшла в дипломатичний і економічний контрнаступ на сході континенту. Причин кілька. Насамперед, є побоювання, що Південним Кавказом справа не обмежиться. Тому потрібно закріпити створене status quo і позначити чіткі межі дуже великих претензій Москви на особливі права, нею ж привласнені, на простір СНД. У Кремлі забули, що якщо ти поводишся агресивно — розраховуй на таку саму відповідь. По-друге, не дуже зрозуміла політика американської адміністрації: як далеко вона готова зайти, щоб отримати підтримку Москви у вирішенні проблем Ірану та Північної Кореї. У Кремлі ті чи інші домовленості з Вашингтоном можуть сприйняти як певне carte blanche у просторі її інтересів. Краще себе убезпечити від таких несподіванок. А найкращий вид оборони — це наступ. Ось Європа так і діє.
