Лівий «серфінг» у Латинській Америці
Після десятиліть флірту з економічним лібералізмом, Латинська Америка повернула ліворуч. Вибори у Венесуелі, Бразилії, Еквадорі та Нікарагуа виграли ліві популісти. Як багато інших країн, держави Латинської Америки намагаються «серфінгувати» на «прогресивній» хвилі лівого популізму.
На сьогодні в Латиській Америці сім країн мають ліві уряди. Нещодавно Уго Чавес спритно переміг у Венесуелі, бразильці підтвердили наступний чотирьохрічний президентський термін Луїза Інасіу Лули да Сілви, Нікарагуа вибрало революційного сандініста Даніеля Ортегу, а щойно Еквадор надав перевагу другу Уго Чавеса Рафаелю Корреа. Політичні аналітики стверджують, що латиноамериканські виборці ситі по горло ліберальною моделлю економічного розвитку, котра була популярною на континенті у 1980-х і 1990-х роках. Кожна із цих країн пройшла свій шлях «відмови» в процесі реформ. Чилі — після довготривалої диктатури, Аргентина — після правління Карлоса Менема, Бразилія — після Енрiке Кордозо.
При цьому до опозиції капіталізму, який породжує нерівність, і антиглобалізму, замішаному на латиноамериканському варіанті трактування соціалізму, органічно додається антиамериканізм. Ця гримуча суміш має під собою певні підстави, оскільки за деякими оцінками, Латинська Америка має найвищий ступінь нерівності доходів у світі. А разом із карибськими країнами це — більше ніж 120 мільйонів бідних і 97 мільйонів надзвичайно бідних. Власне, полівіння в Латиській Америці й стало наслідком електоральних протестів найбідніших верст населення регіону, котрі проросли на родючому ґрунті економічних і соціальних прорахунків останніх 15 років. Турботи і вимоги бідних стали частиною сцени політики.
Проте не можна говорити про однорідність лівого управління в Латинській Америці. «Шкала лівизни» варіюється від ліберальної демократії до неприкритого популізму. Якщо Чилі й Уругвай є прикладами однієї протилежності, а Венесуела і Болівія іншої, то на даний момент Бразилія та Аргентина перебувають десь між цими двома «полюсами». Антиамериканські почуття, на яких політикам успішно вдавалося спекулювати протягом багатьох десятиліть, відіграють на сьогодні ще більш помітну роль. Це позиціювання проти Сполучених Штатів часто дозволяє виробляти спільну латиноамериканську позицію й неприкрито фрондувати. Однак Чилі та Перу успішно ведуть справи з Вашингтоном по різним напрямкам і лише виграють від цього. Багато хто з освічених латиноамериканців вважають, що антиамериканізм є старомодною ідеєю, яка не має майбутнього.
Однак, задля того, щоб визначити реальні впливи США на Латинську Америку потрібен відсторонений аналіз незалежній від історичного контексту. Оскільки, незважаючи на несприятливу ліву політичну кон’юнктуру, розходження і розбіжності між сторонами більше мають позірний характер. За детального ж розгляду цього питання не можна не помітити того факту, що існує багато площин, в яких за останні роки американські впливи істотно збільшилися. Так, США підписали двосторонні угоди з вільної торгівлі з Перу, Колумбією, Центральною Америкою, Мексикою, Чилі, Уругваєм і більшістю карибських держав.
Важливим є те, що за угодою США не повинні піднімати квоти на імпорт більш ніж на 200 найменувань сільськогосподарських продуктів із Латинської Америки. З іншого боку, Вашингтон одержав вхід до фінансового сектору цих країн, високих технологій, охорони здоров’я та освіти. Ці комерційні двосторонні угоди мають величезну асиметричність і є корисними для латиноамериканських економік, підприємств і виробників.
У цьому контексті, можливо, дещо спрощено було б говорити про «глобальне полівіння» Латинської Америки. Деякі латиноамериканські уряди, будучи вправними гравцями, віртуозно використовують соціальні проблеми задля своїх поточних політичних інтересів, протиставляючи себе своїм опонентам з правого табору. Таким чином, «реєстратори змін» чітко уловлюють ідеологічні електоральні потреби жителів регіону і максимально оперативно реагують на них.
Цілком очевидно, що за своїми природними й економічними ресурсами та людським потенціалом Латинська Америка не є найбіднішою частиною світу, але за розподілом економічних дивідендів і соціальних благ для свого населення — вона є найбільш несправедливою. Власне, ця несправедливість і стала каталізатором появи в регіоні режиму Кастро і його політичного учня і соратника Уго Чавеса. До того ж, Латинська Америка є також частиною світу найбільш нестабільною для її громадян. Це єдиний континент, де постійно відбувалися військові перевороти і вибухали збройні заколоти. Так, збройний заколот триває вже більше 40 років у Колумбії, адже адміністративна система країни, починаючи від губернаторів і до низових ланок адміністративного управління, роз’їдається корупцією. І ще більш нестійка ситуація спостерігається у чорній Африці, яка має більшу кількість країн з некерованою абсолютною бідністю і надзвичайним багатством, що сконцентроване в руках кількох вельможних родин.
Неодноразово латиноамериканці намагалися об’єднати свої зусилля для того, щоб спробувати вирівняти ситуацію на континенті. В цьому напрямку вже було зроблено декілька спроб. Остання із них — це створення представниками 12 країни Південної Америки політичного і соціально-економічного блоку Південноамериканське співтовариство націй (CSN), який, за задумом його ініціаторів, мав би утворити об’єднаний загальний ринок з єдиними правилами, відповідно до яких велася б торгівля з іншим світом. А з часом у громадян нового союзу в майбутньому мали з’являтися єдині паспорти, валюта, парламент і суд.
Блок CSN було створено на основі двох основних торговельних об’єднань регіону — Андського співтовариства, куди входять Болівія, Колумбія, Перу, Еквадор і Венесуела, і Південноамериканського загального ринку (Mercosur), до якого належать Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай. Крім цих країн, до CSN увійшли Чилі, Сурінам і Гайана. Планувалося, що цей блок стане одним з найбільших у світі інтеграційних об’єднань із населенням близько 360 мільйонів і сукупним ВВП більше 973 млрд. доларів. Територія, що охоплює союз, становить 45% від усього американського континенту. Зрозуміло, що при створенні блоку лідери цих країн керувалися досвідом Євросоюзу. Але країнам-засновникам не вдалося досягнути реальної єдності, як свого часу й Андському співтовариству, створеному 37 років тому.
Традиційно «Меккою лівих» в Латинській Америці була Куба. Гавана стала центром лівого паломництва, куди з’їжджалися «на прощу» практично всі лідери революційних рухів континенту. А «Ватиканом лівих» став величезний сірий будинок ЦК Комуністичної партії Куби на площі Революції. Колони з мармуру і величезні портрети Фіделя та Рауля Кастро лише підкреслюють велич споруди, в якій розміщено «святилище» комуністичної ідеології. Довгий час вважалося, що після відходу від влади Фіделя Кастро прапор «лівого бунту» на латиноамериканських теренах передати буде нікому. Проте виявилося, що це не так. В особі венесуельського президента Уго Чавеса Кастро знайшов собі вірного правонаступника, котрий за багатьма показниками вже зараз перевершує старіючого «батька» кубинської революції.
Чавес не лише хоче об’єднати разом сили лівих у Латинській Америці. Його плани йдуть значно далі — до створення «антиглобаційного інтернаціоналу». Тут він здатен об’єднуватися з ким завгодно, навіть з ісламістами, лише якби вони були налаштовані проти Сполучених Штатів. Прикладом такої бурної діяльності Уго Чавеса став приїзд до Венесуели лідера Ірану Ахмедінеджада, який здійснив на минулому тижні турне по декількох латиноамериканських державах. Іранський президент, країну якого США занесли до «вісі зла», намагається вибудувати разом із латиноамериканськими лівими, «антиамериканську вісь», яка б стала дієвим інструментом протистояння США не тільки у регіоні, а й і по всьому світу. Крім того, іранці в тандемі з Чавесом прагнуть утворити новий «антиімперіалістичний» полюс у Латинській Америці.
КОМЕНТАР
Паула ЛУГОНЕС, заступник редактора відділу міжнародних новин найтиражнішої аргентинської газети Clarin:
— Прослідковується запаморочливе накопичення потрясінь, серія яких укорінена свою ґенезою у 90. Підсумком яких став Уго Чавес з його націоналізацією і його соціалізмом ХХI століття. Після повернення до влади екс-революціонера Даніеля Ортеги, те ж саме намічається й у Нікарагуа, й Ево Моралес у захваті від прикладу Чавеса проголошує заклики видужувати Фіделю Кастро. А Рафаель Корреа в Еквадорі, говорячи про реструктуризацію боргів, згадував про модель, подібну до тієї, яку пропонує своїм прикладом Венесуела. Усе це може видаватися радикальними змінами, але, ймовірно, лише на перший погляд, оскільки засоби їх реалізації новими назвати не можна. Вони виглядають гуркітливою пропагандою. Проте наслідування внутрішній моделі, запущеної у себе одними, може нанести глибокі рани всьому континенту.
Пітер БРУКС, провідний науковий консультант американської фундації Heritage («Спадщина»):
— Уявлення, що Латинська Америка просувається вліво є помилковим. У той час, коли нещодавно було вибрано деяких украй лівих лідерів (наприклад, у Венесуелі, Болівії і Нікарагуа), більшість латиноамериканських лідерів, обраних минулого року, є поміркованими центристами, подібно до Чилі, Бразилії і Перу. Фактично, нещодавно обрані лідери Мексики та Колумбії є помірно правими. Демократія є рішучим вибором для більшості країн, але бідність і нерівність усе ще є великою проблемою, яка схиляє багато країн до реалізації соціал-демократичної політики.
