На Афганістан чекають нові випробування
Утікач від правосуддя, лідер терористичної організації Талібан Мулла Омар, відхилив останню пропозицію президента Афганістану Хаміда Карзая щодо мирних переговорів. «Не може бути жодних переговорів з афганським маріонетковим урядом, наголосив він, — під час присутності окупаційних іноземних сил. Карзай і його колеги повинні спочатку звільнити себе від рабства іноземних невірних, а вже потім запрошувати нас на переговори».
Мулла Омар, за голову якого обіцяно $10 млн., попередив про посилення жорстокої боротьби. Він також повторив свою погрозу, що президент Афганістану постане перед ісламським правосуддям за те, що співробітничав зі США. Омар сказав, що боротьба вестиметься на всіх рівнях, аби витиснути іноземні сили. Він намагався переконати НАТО вивести свої війська з країни.
За останній тиждень під час збройних зіткнень між військами НАТО і бойовиками руху Талібан в Афганістані загинули близько 60 чоловік. За словами прес-секретаря міністерства внутрішніх справ Афганістану Земараї. Башарі, трохи більше половини від їхнього числа становлять таліби, решта — мирні афганські жителі. Зі свого боку, президент Афганістану заявив, що, за наявними у його розпорядженні даними, загинуло 60 мирних афганців, і призначив спеціальну комісію для проведення розслідування.
Нещодавно здавалося, що стабілізація ситуації в Афганістані просувається набагато краще, аніж у Іраку, незважаючи на значно меншу кількість американської допомоги цій країні. Але минулого року хвиля терористичної діяльності Талібану наразила на велику небезпеку напрацювання, яких вдалося досягнути у попередні 2001— 2004 роки, коли різко збільшилася кількість вибухів закладених на шляхах мін і нападів самогубців-смертників. На сьогодні частина сільської місцевості перебуває під владою Талібану, а виробництво опію вражає своїм рекордним рівнем.
Але у той час, коли США перенесли свою головну увагу на Ірак, вони не врахували одного дуже важливого фактора: в Афганістані не було побудовано життєдіяльної економічної інфраструктури, а уряд Карзая мав небагато влади поза межами столиці. Сам же Кабул символізував для багатьох сільських жителів країни не що інше, як буржуазний цент владної еліти. І якщо у перші один чи два роки очікувань міжнародне співтовариство могло б загальними зусиллями переломити ситуацію, то тепер це ускладнюється пожвавленням терористичного заколоту і поверненням впливів Талібану. Пересічні афганці побачили, що міжнародне співтовариство обіцяє дуже багато, але в остаточному підсумку ці обіцянки мало виконуються.
Талібан, який, здавалося, вже було розгромлено, знову набирає силу, опираючись на підтримку з Пакистану. Саме на пакистанців лягає більша провина за ситуацію, що склалася. Після деяких успіхів з приборкання діяльності Талібану президент Пакистану Первез Мушарраф дав задній хід. Він погодився вивести війська з прикордонної з Афганістаном області, передаючи її під контроль прихильникам талібів. Мушарраф також звільнив із в'язниць приблизно 2,5 тис. ісламських терористів, котрі пов'язані з Талібаном і «Аль-Каїдою». З цього часу, за повідомленням американських джерел, напади Талібану в східних областях Афганістану потроїлися. Схоже, що президент Мушарраф закриває очі на те, що відбувається перед його носом. Цілком імовірно, що він зробив цинічний висновок, що для його власних інтересів — утримання влади — куди краще може служити перемир'я або навіть можливий таємний союз з екстремістами.
Первез Мушарраф, котрий за будь-яку ціну прагне утримати владу у своїх руках, міг порахувати для себе, що подальше підігравання «доктрині Буша», що завжди було дуже небезпечною грою за пакистанських реалій, приносить йому небагато політичних дивідендів, а через це стійкість його режиму різко зменшилася. Схоже, що він нарешті наважився на «професійну гру» пакистанських лідерів — гру на обидва боки. Небезпечне загравання з войовничими ісламістськими рухами, з одного боку (використовуючи на свою користь перманентний конфлікт Пакистану з Індією як спосіб відновити контроль над Афганістаном) і американську військову потужність — на іншому.
Закономірно постає питання, що ж мала б робити Америка в Афганістані? Введення більшої кількості військ зараз не стоїть на порядку денному. Присутність загонів коаліції — 20 тис. американських військ і 20 тис. солдатів НАТО і так є небувало високою, і навряд чи існують якісь резерви для збільшення їхньої чисельності. Можливо, замість збільшення чисельності військових необхідно посилати більше доларів? Оскільки американська фінансова допомога Афганістану ніколи не була адекватною. І якщо допомога США 2005 бюджетного року різко злетіла до $4,3 млрд., спала 2006-го до $3 млрд., то 2007-го вона планується лише у розмірі $1,1 млрд. (хоча, безсумнівно, буде надане додаткове асигнування).
Очевидно, що єдиний спосіб покінчити з Талібаном — це придушити його силою. Однак у довгостроковій перспективі кращою альтернативою режиму талібів є удосконалення державного керування в Афганістані, забезпечення населення життєво важливими товарами й послугами, організація водопостачання і будівництво доріг. Таліби не хочуть прогресу в Афганістані. Вони нападають не тільки на військових, але й на тих, хто будує дороги і прокладає водопроводи.
Президент Афганістану нині гарячково намагається знайти вихід із ситуації, котра склалася. Так, він збирається скликати джиргу, або з'їзд пуштунських племен, які проживають по обидва боки пакистано-афганського кордону, щоб покласти край насильству з боку Талібану і зупинити поширення ісламського екстремізму. Ця ініціатива породила похмурі передчуття в Афганістані: багато експертів вважають, що з'їзд лише прискорить темпи «талібанізації» країни.
На думку Карзая, зустріч повинна відбутися до кінця року. Він вважає, що за допомогою ООН треба створити Спільну афгано-пакистанську комісію, яка запропонувала б критерії участі в джиргі, порядок денний та інші деталі. У роботі з'їзду передбачається участь президентів Афганістану та Пакистану.
Афганське керівництво, включаючи Карзая, обвинувачує пакистанські спецслужби у свідомій «талібанізації» прикордонного населення. Недавня мирна угода, укладена між пакистанською армією і Талібаном у Північному Вазиристані, свідчить про те, що талібів вирішили не чіпати. Карзай сподівається, що якщо Пакистан займе доброзичливу позицію стосовно джиргі, то це відкриє нову еру мирних відносин між двома країнами. За словами афганського президента, з'їзд досягне мети, тільки якщо на ньому буде дійсно представлено широкий спектр політичних, соціальних і релігійних поглядів, що існують серед пуштунських племен. Однак, як вважають афганські експерти, не виключена ймовірність, що цей з'їзд дозволить Пакистану з легкістю розпалити радикальні ісламські ідеї серед пуштунів у Афганістані і що Ісламабад спробує використовувати джиргу у власних політичних цілях. Бо дійсно, що буде, якщо делегати джиргі від Пакистану оголосять джихад проти Карзая і американців?
Коли Карзая запитали, чи буде він вести переговори з Омаром, він відповів, що його уряд готовий вести переговори з будь-ким в інтересах миру і безпеки в Афганістані. «Якщо будь-хто, включаючи і Муллу Омара, хоче вести переговори з нами, ми готові до цього. Але вони не мусять перебувати під впливом іноземців», — сказав Карзай, явно натякаючи на сусідній Пакистан. Схоже, що в Афганістані знову настають важкі часи. І хоча Карзай щиро прагне до становлення миру в країні, Талібан і зовнішні сили цілком здатні стати на перешкоді його намірам.
