На шляху до створення Ізраїлю

Радянська пропаганда створила міф про те, що Ізраїль є породженням американського імперіалізму. Створено цю державу для того, щоб перешкоджати боротьбі пригноблених, насамперед арабських народів за національне визволення. Радянська політика з початку 50-х рр. минулого сторіччя будувалася на беззастережній підтримці арабських держав навіть тоді, коли це заподіювало СРСР цілком відчутну матеріальну та моральну шкоду.

Як завжди, міфи радянської пропаганди вельми далекі від дійсності. Ніякий не імперіалізм, а вождь усіх народів і кращий друг радянських фізкультурників Йосип Сталін зробив усе, щоб було створено державу Ізраїль. Саме радянська дипломатія та спецслужби внесли неоціненний внесок у справу створення єврейської держави в Палестині, що досі з вдячністю згадують в Ізраїлі. Наприкінці листопада виповнилося 60 років сесії Генеральної асамблеї ООН, яка розглядала палестинське питання. Сенсацією на ній стала промова радянського представника і майбутнього міністра закордонних справ Андрія Громика на захист права єврейського народу на власну державу.

СРСР ПІДТРИМУЄ СІОНІСТІВ

Довгий час радянський народ і все прогресивне людство святкували 7 і 8 листопада як головну подію ХХ сторіччя. Проте в тому самому 1917 р. в розпал Першої світової війни вона сприймалася зовсім інакше. Провідні англійські газети вмістили телеграми з Петрограда про те, що там відбувся державний переворот, але зовсім не як про головну новину. Їх зацікавила зовсім інша подія…

На своєму засіданні 31 жовтня 1917 р. британський кабінет міністрів обговорював майбутнє Палестини. Було вирішено, що після війни Палестина стане британським протекторатом і єврейський народ дістане там право почати нове історичне життя. Про що міністр закордонних справ лорд Артур Бальфур повідомив 2 листопада 1917 р. лорду Волтеру Ротшильду, президентові Сіоністської федерації Великої Британії. Цей лист у історичній літературі відомий під назвою «Декларація Бальфура». Повідомлення про це англійські газети вмістили 8 листопада. Найвпливовіша на той час газета «Таймс» вийшла з великим заголовком: «Палестина — для євреїв. Уряд підтримує».

Однак реальних кроків для реалізації цієї ухвали зроблено не було, хоча в жовтні 1943 р. Черчилль сказав Хаїму Вейцману — керівникові Всесвітньої сіоністської організації та майбутньому першому президентові Ізраїлю: «Після того як Гітлера буде розгромлено, євреї повинні створити свою державу там, звідки вони родом. Бальфур заповідав це мені, і я не маю наміру від цього відмовлятися». Але Черчилль програв вибори в липні 1945 р., і на посту прем’єр-міністра його змінив лідер лейбористів Клемент Еттлі. Міністром закордонних справ став Ернест Бевін, колишній профспілковий діяч. Еттлі і Бевін були антикомуністами, і вони побоювалися появи в Палестині держави, яка дружньо ставиться до СРСР. Серед широких єврейських мас авторитет Радянського Союзу після війни був дуже високим. Але комунізмові вони не співчували. Для Бевіна і Еттлі в політиці відтінків червоного кольору не існувало. Навіть плутані соціалістичні ідеї, які блукали серед деяких сіоністських лідерів, вони приймали за прихильність комунізму. Природно, що ні про яку єврейську державу в Палестині Бевін і чути не хотів. Іронія історії полягає в тому, що саме його впертість і сприяла створенню Ізраїлю.

На іншому березі океану також були категорично проти створення єврейської держави. Найвпливовішими противниками сіоністів у Вашингтоні були: державні секретарі Джордж Маршалл і Дін Ачесон, який змінив його, міністр оборони Джеймс Форрестол і директор Центрального розвідувального управління контр-адмірал Роско Гілленкетер. Вони доводили президентові Трумену, що вожді сіоністів прокомуністично налаштовані, тому не можна довіряти майбутнім керівникам Ізраїлю, передусім Давиду Бен-Гуріону, відомому своєю прихильністю до соціалізму. Форрестол постійно доводив, що не можна сваритися з нафтовидобувними країнами, оскільки без нафти Америка існувати не може. А без єврейської держави американці вже як-небудь обійдуться…

Зі свого боку радянська дипломатія діяла в протилежному напрямку. У записці радянського МЗС зазначалося, що СРСР повинен взяти на себе ініціативу у розв’язанні палестинської проблеми через ООН. Радянська делегація внесла на розгляд сесії ООН пропозицію про анулювання британського мандата на Палестину. Тоді ця пропозиція не пройшла через опір як Лондона, так і Вашингтона. Ачесон, як і Бевін, вважав, що не потрібно допускати СРСР до стратегічно важливих для Заходу територій, до яких вони відносили й Палестину. Для них не було таємницею, що Сталін допомагає силам єврейської самооборони Хагана зброєю.

Становище в Палестині тим часом загострювалося. Сіоністи фактично оголосили війну британській адміністрації. 14 лютого 1947 р. міністр закордонних справ Ернест Бевін оголосив про ухвалу англійського уряду передати питання про Палестину в ООН. Тепер доля Палестини залежала від двох держав: СРСР і США. Але американському президентові Трумену було не до єврейської держави. Його політичне майбутнє вимальовувалося в похмурих тонах. За опитуваннями громадської думки, він неминуче програвав майбутні вибори. У цій ситуації вирішальне слово залишалося за Сталіним. На цілковитий подив сіоністів, Радянський Союз прийшов до них на виручку. Не просто висловив симпатію, а зажадав створення в Палестині єврейської держави. Цю місію було доручено Андрієві Громику, якого Сталін звільнив з посади посла у Вашингтоні й затвердив постійним представником у ООН, а для підвищення статусу зробив заступником міністра закордонних справ.

ПРОМОВА ГРОМИКА

Генеральна Асамблея ООН розпочала обговорення питання про Палестину 26 листопада 1947 р. Радянський представник Андрій Громико виголосив свою знамениту промову на захист права євреїв на свою державу. Позицію було вироблено в Москві. Мабуть, ніхто краще за Андрія Андрійовича Громика не захищав право палестинських євреїв на свою державу: «Представники арабських країн вказують на те, начебто поділ Палестини є історичною несправедливістю. Але з цим поглядом не можна погодитися хоча б уже тому, що єврейський народ був пов’язаний з Палестиною протягом тривалого історичного періоду…» Промова Громика вплинула на американців. Президент США Гаррі Трумен прийняв остаточну ухвалу. Раз уже Сталін твердо вирішив дати євреям свою державу, то навіщо Сполученим Штатам чинити опір!..

Англійці доводили Трумену, що не можна дозволяти еміграцію євреїв до Палестини, оскільки це комуністичні змовники, яких туди відправляє Сталін. Американські дипломати поділяли побоювання своїх британських колег. Вони перестали коритися президентові й фактично проводили власну лінію. Американський представник у Раді Безпеки Воррен Остін заявив, що ухвала про поділ Палестини просто нездійсненна. Про його виступ Трумен із подивом довідався наступного дня з газет.

Америка — не сталінський Радянський Союз. Те, що могли собі дозволити американські дипломати, й уві сні не могло привидітися радянським. Бути незгідним зі Сталіним?! Навіть уявити таке страшно. Гаррі Трумен проявив затятість. Він таємно зустрівся з Хаїмом Вейцманом і прямо заговорив про стурбованість американських дипломатів — чи не використає Радянський Союз єврейську державу для проникнення до цього стратегічно важливого регіону. «Цього не станеться. До нас приїжджають люди, які тікають від комунізму. Селяни, які досягають успіху, і кваліфіковані робітники прагнуть до високого рівня життя, неможливого за комунізму. Комунізм може поширюватися лише в неписьменних і знедолених шарах суспільства», — відповів Вейцман.

Трумена це переконало. Він діяв рішуче. Президент зажадав від державного департаменту забезпечити підтримку поділу Палестини латиноамериканськими країнами. Це завдання вирішив Нельсон Рокфеллер — мільярдер, який тоді був заступником державного секретаря з питань Латинської Америки. Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН № 181 — про створення на території британського мандата в Палестині двох незалежних держав — було прийнято в суботу, 29 листопада 1947 р. «За» проголосували тридцять три країни, «проти» — тринадцять. Декілька країн, в тому числі Англія, утрималися.

Арабські країни не прийняли ухвали ООН, вони були страшенно обурені радянською позицією. Але Сталіна їхня реакція не цікавила. Він просто не брав її до уваги. Єгиптом управляв король Фарук, Йорданією — король Абдалла, Іраком — король Фейсал. Усі вони були вірними васалами Великої Британії. На Близькому Сході Сталін міг спиратися лише на силу, ворожу англійцям. На думку радянських дипломатів, Англія хотіла передати всю Палестину йорданському королю, щоб розмістити там свої військові бази. Сталін вимагав не допустити цього.

Найнадійнішим засобом було якомога швидше створити єврейську державу, яка відмовить англійцям у базах. Голда Меєр, яка була першим послом Ізраїлю в Москві, а потім міністром закордонних справ і главою уряду, згадувала: «Тепер я не маю сумніву, що для Рад основним було вигнання Англії з Близького Сходу. Але восени сорок сьомого року, коли відбувалися дебати в Об’єднаних Націях, мені здавалося, що радянський блок підтримує нас ще й тому, що росіяни самі сплатили за свою перемогу страшною ціною і тому, глибоко співчуваючи євреям, які так тяжко потерпіли від нацистів, розуміють, що вони заслужили на свою державу». Досвідчений дипломат, яка народилася в Києві, Голда Меєр мала ілюзії про причини позиції СРСР в палестинському питанні. Але дуже скоро вони розвіялися.

Чи цікавила Сталіна доля євреїв? Звичайно ж, ні. Як не цікавила його й доля інших народів, підданих депортаціям і геноцидові. Радянська політика в палестинському питанні була частиною післявоєнної територіальної та політичної експансії. Сталін хотів отримати контроль над чорноморськими протоками, повернути відданий Леніним Туреччині Карс, намагався створити радянські республіки в північному Ірані та в китайському Синьцзяні, загравав із курдами. Військово-морські бази в Фінляндії та Китаї вже були в його розпорядженні. На щось подібне вождь розраховував і в Палестині. Якщо й не вдасться створити там соціалістичну єврейську республіку, то принаймні потрібно мати надійного союзника й військові бази. Але дійсність виявилася абсолютно іншою. Сердечна дружба дуже скоро перетворилася на тривалу ворожнечу.