НАТО і утилізація боєприпасів

Понад десять років НАТО допомагає Україні ліквідовувати застарілі боєприпаси та різні види застарілого озброєння. Для цієї мети країни-члени Північноатлантичного альянсу надають кошти і технології. Днями в Україні побувала делегація на чолі з менеджером програм загальних проектів Агенції НАТО із забезпечення (НСПА) доктором Бюлентом Тюдешом, щоб обговорити реалізацію поточних проектів з утилізації, які фінансуються та реалізуються за допомогою Трастового фонду НАТО. У ексклюзивному інтерв’ю «Дню» пан Тюдеш розповів, що робить НАТО для утилізації боєприпасів в України, та коли можна очікувати, що українці самі справляться з цією проблемою, а також яку роль у цьому процесі мають відігравати мас-медіа.

— Це — не просте запитання, бо знищення боєприпасів є частиною управління життєвим циклом боєприпасів. З одного боку, ви виробляєте нові боєприпаси, а з другого — вам треба знищити старі боєприпаси. Тому що, коли в боєприпасів підходить до кінця термін їхньої служби, вони стають дуже небезпечними, й за несприятливих умов на деяких складах можуть статися вибухи. Отже, ви повинні дуже ефективно управляти своїми запасами боєприпасів. Це стосується не тільки України. Кожна країна стикається з подібною проблемою. Тому, коли закінчується життєвий цикл боєприпасів, їх треба знищити безпечно.

Що стосується України, то їй не дуже пощастило у цьому, адже в Україні зберігається величезна кількість старих боєприпасів не лише в закритих складських приміщеннях, а й у відкритих. Отже, існує ймовірність їхнього вибуху. Тому вам доведеться подбати про вирішення цієї проблеми. У рамках наших проектів Цільового фонду ми не вирішуємо усіх проблем. Майже дванадцять років ми надаємо допомогу Україні, але я вважаю, що ми повинні продовжувати цю роботу ще років десять, щоб ця проблема стала не такою гострою. На мою думку, Україна з кожним роком зменшуватиме кількість застарілих боєприпасів. Але різниця між Україною та іншими країнами полягає в тому, що в неї зберігається набагато більше старих боєприпасів, ніж в інших країнах. І тепер це становить серйозну проблему для громадськості. Тобто утилізацію треба робити ретельно й швидко. А це вимагає необхідного фінансування та доброго планування.

— Пане Тюдеш, протягом дванадцяти років ви регулярно бували в нашій країни, чи помітили ви відчутний прогрес у вирішенні цієї проблеми?

— Так, за дванадцять років досягнуто значний прогрес, знищено багато протипіхотних мін і боєприпасів. Ми могли б зробити більше, але кошти Трастового фонду ПЗМ, а також українське національне фінансування не дозволяють нам зробити більше. Тому я можу сказати, що найбільшою проблемою для нас є брак фінансування, що не дозволяє прискорити процес утилізації.

— А щодо технологій та обладнання з утилізації боєприпасів, їх хіба не бракує?

— Так, бракує певних технологій, але це не основна проблема. Деякі боєприпаси вимагають дорогих процесів і дорогого обладнання. Однак таких боєприпасів небагато. Наприклад, для утилізації боєприпасів на основі білого фосфору потрібне спеціальне обладнання. Тому, гадаю, відсутність технологій не зупинить усю роботу чи уповільнить утилізацію. Головним питанням є безперервне фінансування. Адже, коли ви наймаєте людей і навчаєте їх, то повинні зберегти їх, дати їм роботу й оплатити їхню працю. Якщо перервати процес, то ви можете втратити цих людей. Потім, коли ви отримаєте гроші, щоб знову, вже буває пізно. І ви мусите найняти нових людей і навчати їх. А це призводить до затримок, зокрема щодо реалізації нашого проекту. Таким чином, ми втрачаємо хорошу динаміку. Хочу наголосити, що в Україні ми стикаємося з цією проблемою протягом дванадцяти років.

— Що ви можете сказати про зусилля нинішнього українського уряду для вирішення цієї проблеми?

— Не тільки цей уряд, а й усі уряди протягом цих дванадцяти років приділяли увагу цій проблемі й намагалися забезпечити фінансування, але, ймовірно, в країни є деякі інші пріоритети. На мою думку, коштів, які виділяються для цієї мети, недостатньо. І Трастовий фонд також не може надати значних фінансових ресурсів. Наприклад, друга фаза нашого поточного проекту розрахована на чотири роки й передбачає виділення 25 млн євро. Можливо, це й великі кошти, але за цю суму можна знищити лише 70 тисяч тонн боєприпасів. Вважаю, що утилізації потребує значно більша кількість боєприпасів. Таким чином, потрібно значно більше коштів, ніж 25 млн. євро.

І ще одне: отримані при утилізації нинішніх боєприпасів матеріали не приносять коштів, щоб компенсувати затрати, як це було раніше, коли в результаті переробки боєприпасів отримували цінні матеріали — такі, як латунь чи бронза. Отже, зараз ми повинні вкласти більше коштів на ці зусилля. Але, оскільки в уряду та в країнах-членах НАТО виникають проблеми з отримання значних коштів, то ми не можемо швидко справлятися з цією проблемою.

— Ви були на багатьох підприємствах із утилізації боєприпасів. Що ви скажете про їхні можливості?

— У мене склалося враження, що вони очікують більшого фінансування. Вони готові, вони організовані, в них є люди, вони можуть працювати в три зміни. Але, знову ж таки, через брак фінансування в них виникають великі проблеми, й вони можуть навіть втратити частину робітників.

Ми також не повинні дивитися на цю проблему тільки через призму Трастового фонду. Мають використовуватися й національні ресурси, щоб зберегти робочих для продовження проекту. Це була найбільша скарга від компаній. Зараз ми працюємо з п’ятьма компаніями в різних місцях, і сотні нових людей було найнято, їх було навчено, вони потребують роботи, їм потрібна зарплата — і хто буде давати ці зарплати? Не тільки Трастовий фонд, а й уряд повинен зберегти цю спроможність, тому що проблема не зникне протягом декількох років. Ця проблема існуватиме, можливо, впродовж десятиліть. І що більше зусиль ми продемонструємо в найближчі десять або двадцять років, то менше проблем залишиться. Якщо ми не забезпечимо достатнє фінансування цього проекту, ризики щодо безпеки цих боєприпасів зберігатимуться в Україні упродовж багатьох років.

— Можливо, ЗМІ повинні більше уваги приділяти цій проблемі й підвищувати обізнаність громадськості щодо цієї проблеми?

— Я згоден з вами, що засоби масової інформації не дуже добре усвідомлюють масштаби проблеми. І це — проблема не лише України. Кожного року ми чуємо про вибухи на чотирьох-п’яти складах боєприпасів у світі. Ви можете дізнатися у ЗМІ, що навіть у сусідніх країнах відбуваються вибухи складів боєприпасів. При цьому гинуть люди, виникають екологічні проблеми... А що стосується проблеми України, то вона посідає друге чи третє місце у світі по запасах надлишкових боєприпасів.

— Розкажіть, як справитися з цією проблемою допомагає НАТО, й, зокрема, які проекти планується реалізувати цього року в рамках Трастового фонду?

— У рамках цього проекту за дванадцять років планується знищити 133 тисячі тонн. Це — тільки частина Трастового фонду. Вважаю, що утилізації потребує вдвічі ти тричі більша кількість боєприпасів. А це величезна кількість. Тому проблема полягає в тому, щоб показати цей величезний обсяг всім засобам масової інформації та іншим організаціям, а потім залучити більше учасників до цього проекту, щоб усунути ризик у розумні строки. Гадаю, десять років — це розумний строк, щоб знищити 200 — 300 тисяч тонн боєприпасів в Україні. І тоді у вас будуть нормальні умови, як в інших країнах.

За останні кілька років Місія України в НАТО провела широку маркетингову кампанію щодо цієї проблеми. Але ви повинні розуміти, що цього недостатньо, щоб представити глибину проблеми. Таким чином, потрібно залучати більше засобів масової інформації до діяльності: українські ЗМІ, телебачення, документальні фільми, журнали, статті в найпоширеніших у світі журналах, організовувати семінари, наприклад у Женеві тощо. Ця проблема має бути широко представлена. Засоби масової інформації повинні відігравати тут важливу роль. Вони мають надавати правдиву інформацію для всіх, показуючи масштаби проблеми, й при цьому не викликати паніки серед громадськості. Вважаю, завдяки цьому ми зробимо більший внесок у вирішення цієї проблеми. Ми маємо збільшити наш поточний темп утилізації боєприпасів принаймні в два або три рази.

— Чи достатньо робиться обома сторонами — НАТО й Україною — для того, щоб українці знали про цей внесок Альянсу у вирішення зокрема цієї проблеми, що стосується безпеки кожного українця?

— Я тут ще не давав жодного інтерв’ю, але мушу сказати, що громадськість не дуже обізнана щодо цього питання. Я це зрозумів із новин деяких ЗМІ. Наприклад, ми намагаємося усунути цю проблему — ліквідувати старі боєприпаси, а засоби масової інформації повідомляють: «Прощавай, зброє!». Це повністю суперечить тому, що ми робимо, адже ми намагаємося гарантувати безпеку у вашій країні. Про яку зброю ми говоримо? Йдеться про боєприпаси столітньої чи півстолітньої давності, які ніхто не може використовувати. Це — просто бомба уповільненої дії. Але чому такі неправдиві повідомлення доносять до громадськості? На це питання я не можу відповісти. Таку інформацію потрібно виправляти, й ЗМІ мають давати громадськості більше позитивних повідомлень, що підтримують наші зусилля.

Якщо нас так рекламуватимуть, то громадськість намагатиметься зупинити нашу діяльність. На жаль, засоби масової інформації не дуже обізнані, чим ми займаємось, і я не бачу великої підтримки з боку громад, НУО та інших організацій. Натомість повинна бути масова пропаганда й спільна підтримка з боку всіх організацій, тоді ми можемо прискорити нашу діяльність. В іншому випадку вона буде лише уповільнюватися, й наша мета — утилізувати боєприпаси за десять років — віддалиться до 30 — 40-річної позначки. Тільки уявіть собі, що ця проблема існуватиме стільки років в Україні?!

Підсумовуючи, я хотів би сказати таке: громадськість не дуже багато знає про цю проблему, вона чинить опір утилізації боєприпасів через неправильну інформацію в деяких українських ЗМІ. Утім, я не знаю, як виправити таке сприйняття, це не моя робота. Але мас-медіа мають підтримувати, а не блокувати цей проект.

— Пане Тюдеш, чому ви особисто вирішили присвятити свою кар’єру утилізації боєприпасів?

— У NSPA (Агенції НАТО із забезпечення. — М.С.) я — програмний менеджер із технічних стандартів боєприпасів усіх країн-членів НАТО. 2000 року в штаб-квартирі НАТО ми вирішили розробити політику з надання допомогти країнам у знищенні протипіхотних мін. Ви пам’ятаєте Оттавську конвенцію заборони та знищення протипіхотних мін?

— Так, я чув про неї. Україна підписала її.

— І багато країн-партнерів ПЗМ також підписали цю Конвенцію. Але вони попросили підтримки з боку НАТО щодо вирішення технічних і фінансових проблем. І тоді цю політику була схвалено. Я отримав завдання на розробку й виконання цих проектів, і не тільки в Україні, а й у всіх країнах-партнерах. Таким чином, ми почали з Албанії, Молдови, а потім прийшли в Україну. Ось чому я був залучений до цього. А потім, коли ми побачили реальні проблеми, а це стосувалося не тільки протипіхотних мін, а й багатьох інших питань. Це і утилізація окислювачів ракетного палива, деяких хімічних речовин... Тому ми розширили політику, яка дуже допомогла країнам-партнерам.

За дванадцять років я сім разів відвідував Україну. Я бачу проблему, можливості промисловості. Тому ніколи не здавайтеся. Ми продовжуємо працювати в цьому напрямі. І, знову ж таки, я хотів би сказати насамкінець, що ми очікуємо набагато більшої підтримки з боку мас-медіа.