НАТО має здобути перемогу

Недавній прогноз міністра оборони США Роберта Гейтса стосовно майбутнього НАТО як «туманного» і «похмурого» став причиною безлічі суперечок, але він може виявитися цілком оптимістичним. Червень нинішнього року, як виявилося, став ще одним наріжним каменем на шляху альянсу до стану невизначеності. Його військова операція в Лівії вже перевищила за тривалістю операцію в Косові, яка проводилася 12 років тому. 1999 року, через 78 днів, Слободан Мілошевич у Сербії здався, тоді як лівійський полковник Муаммар аль-Каддафі все ще не зробив відповідних висновків і може зробити абсолютно неправильні.

Для тих з нас, хто брав участь у врегулюванні кризи в Косові, місія в Лівії є чимось на кшталт дежа вю. У небі Сербії та Косова військові літаки НАТО завдавали ударів один за одним, не для підтримки операцій зі звільнення території, і не виконуючи стратегічний план бомбардувань, а швидше, щоб змусити Мілошевича передумати. Якщо бути точним, то перекривання Мілошевичу підходів до засобів для проведення «етнічних чищень» було додане як виправдання через декілька днів після початку місії. Проте її реальною метою було переконати його в тому, що він повинен допустити збройні сили НАТО в Косово. Це був класичний приклад невідповідності стратегії та політики.

Жодна війна не обходиться без цілого списку помилкових початкових припущень, і косовська кампанія нічим від них не відрізняється. Найбільш важливим було пам’ятне, проте помилкове припущення, що Мілошевич піде на поступки вже через декілька днів бомбардувань, але замість цього, як і безліч інших керівників у таких ситуаціях, він спустився в бункер, як фігурально, так і буквально, і залишався там, ні з ким не виходячи на зв’язок, тоді як штабні офіцери НАТО відчайдушно намагалися знайти цілі, які або позбавили б його можливості проводити етнічні чищення, або (що було частіше) змусили б його змінити свою позицію.

У тієї місії були свої провали. Мабуть, найгіршим з них було бомбардування китайського посольства, яке помилково прийняли за будівлю зі службами безпеки Сербії — інструмент репресій у Косові. Також були моменти, коли виникала занепокоєність, чи побажають союзники продовжувати місію по мірі того, як спливали дні, тижні і місяці, а їй не було кінця-краю. Поза всякими сумнівами, учасники місії в Лівії відчувають такий самий тиск.

Якщо повернутися в березень 1999 року, то тоді лише небагато лідерів НАТО мали сумніви щодо неправильності рішення про необхідність вигнання Мілошевича з Косова, застосувавши силу. Також лише декотрі сумнівалися в тому, що керівники країн Європи і Сполучених Штатів не докладали зусиль для того, щоб переконати Мілошевича шляхом переговорів і за допомогою мирних засобів. Війна в цьому випадку була останнім засобом.

Насправді, до березня 1999 року рішення відносно участі у війні було єдино правильним, оскільки решту можливостей вже було вичерпано. Часто цитується вислів прусського теоретика військової науки XIX століття Карла фон Клаузевиця про те, що війна є продовження політики іншими засобами, але в даному випадку іншим його більш доречним міркуванням, що спадало на думку в ті дні ухвалення рішення, було наступне: війна — це серйозні засоби для серйозних цілей.

Ніхто з учасників операції в Косові не думав інакше і не підтримував ідею про те, що НАТО має здатися. Ось чому НАТО почало готуватися до наземної операції. Зрештою, введення сухопутних військ виявилося непотрібним, але у разі потреби це було б зроблено.

Ні про яку здачу не йдеться сьогодні. У Лівії також спостерігається невідповідність між стратегією і політикою. Політика полягає в тому, аби усунути Каддафі від влади. Стратегія, тобто мандат на використання засобів, це захист цивільного населення, і останнє не гарантує успіхів першого.

Ця прірва починає змикатися по мірі того, як НАТО починає використовувати такі засоби, як бойові вертольоти з метою переходу до безпосереднього і рішучого усунення Каддафі від влади. Але потрібно зробити набагато більше, аби гарантувати успіх. Скарги відносно безпорадності повстанців тут не допоможуть — лівійська опозиція така, яка вона є.

Гейтс досить доречно загострив увагу на фінансовій стійкості НАТО. Оскільки військове керівництво країн Європи, які безпосередньо приймають участь в операції, публічно обговорюють обмеження своїх бюджетів, то цілком зрозуміло, чому він підняв це питання (зауваження військовому керівництву європейських країн: будь ласка, не давайте сигнал Каддафі про те, що у вас закінчуються бомби.)

Але інше зауваження, зроблене Гейтсом, набагато серйозніше: відсутність політичної волі. Деякі з країн, у яких є відповідні можливості, не вступили в бій, а деякі навіть досі не надали політичної підтримки, тобто застосовується підхід «на вибір», саме так НАТО завжди і працювало. Новою тут є можливість того, що НАТО може не досягти успіху. Країни альянсу, що не беруть участі в операції, повинні враховувати ризик, який виникає, поки вони стоять на узбіччі.

Для НАТО настають важкі дні, як і передбачав Гейтс на схилі свого видатного перебування на посаді. І хоча було ухвалено рішення про військову участь у ситуації з сумнівно вигодою, зараз всі союзники мають розуміти, що вони використовують серйозні засоби для досягнення серйозних цілей. Всі країни, які прийняли рішення брати участь в операції в Лівії, включаючи США, повинні мати відчуття оновленої рішучості і розуміння того, що НАТО, якими б не були його вади і недоліки, зобов’язано отримати перемогу.

Крістофер Р. ХІЛЛ — колишній помічник держсекретаря США зі Східної Азії, був послом США в Іраку, Південній Кореї, Македонії та Польщі, спеціальним посланцем США в Косові, брав участь у переговорах із укладання Дейтонської мирної угоди, був головним представником США на переговорах з Північною Кореєю в 2005—2009 рр. Нині декан Школи з вивчення міжнародних відносин ім. Йозефа Корбеля в Університеті Денвера.