Новий раунд гри на Близькому Сході

Єгипет — ключова держава арабського світу. Для цього є безліч історичних, економічних, соціальних і ментальних причин. Почнемо з того, що країна сформувалася як незалежна держава на початку XIX століття. Тут відбулося формування нації, тоді як на інших арабських територіях існувало племінне ділення. Не здолане, як наприклад, у Лівії, Ємені чи Мавританії, досі. Не дивно, що події на берегах Нілу мають таке значення в розміщенні сил на Близькому Сході і безпосередньо впливають на те, що відбувається в Сирії.

Нинішній переворот багато в чому визначається ситуацією, що склалася після повалення монархії, в 1952 році. Тоді антимонархічний переворот став можливим через тимчасовий збіг інтересів армійських офіцерів і асоціації «Брати-мусульмани». Остання була організована 1928 року в Ісмаїлії, а 1933 році перенесла свою штаб-квартиру до Каїра. Перший президент Єгипту Нагіб представляв у новій владі «Братів».

Як тільки небезпека відновлення монархії минула, між союзниками виникли гострі протиріччя з питань подальшого розвитку країни. Інтереси військових відображав амбітний Насер — лідер організації «Вільні офіцери». Після невдалого замаху на нього з боку «Братів-мусульман» їхні лідери були кинуті у в’язниці або страчені, а організація формально заборонена.

Одночасно репресії обрушилися на єгипетських комуністів, зокрема почалися арешти членів ХАДЕТУ — комуністичної організації «Демократичний рух за національне звільнення», її армійської секції, представники якої взяли активну участь у поваленні монархії.

Єгипетські «Брати-мусульмани» врахували вплив армії, і президент Морсі поставив на чолі її свою людину, 59-річного генерала Абдель-Фаттаха ас-Сіссі — наймолодшого з членів Вищої ради збройних сил. Здавалося, що справу зроблено. Адже на відміну від повністю світської турецької армії, єгипетська вельми релігійна і дотримання канонів ісламського віровчення є загальноприйнятим.

Однак нові правителі Єгипту не врахували системотворчого чинника. Релігійність є особистою справою кожного, але в армії є значні корпоративні інтереси. Військові контролюють підприємства безпосередньо або через складні схеми, що виробляють до 40% ВВП. Значну частину єгипетської бюрократії теж становлять колишні військові, зокрема вони займають більшість губернаторських постів. За такої ситуації будь-які спроби президента Морсі реформувати економіку зачіпали бізнес військових. А всі політичні зміни, які намагалися провести «Брати-мусульмани», у тому числі реальні місцеві вибори, безпосередньо загрожували б інтересам армійської еліти.

Незважаючи на напружене внутрішньополітичне становище, Морсі вдалося досягти вражаючого успіху на міжнародній арені. Під його тиском ХАМАС погодився припинити обстріл ізраїльської території, а за посередництва Єгипту Тель-Авів вирішив зупинити дії у відповідь.

За цілком зрозумілих причин, як «Брати-мусульмани», так і адміністрація Морсі виступили беззастережно на боці противників сирійського президента Башара Асада. Головним патроном тодішньої єгипетської влади був Катар. Основне протистояння проходило по шиїтській вісі, за якою стояв Іран, і сунітській, яку підтримували монархії Перської затоки. Відповідно до того як сирійська криза не визначала перевагу тієї чи іншої сторони, став намічатися певний розлом серед спонсорів і натхненників сирійської опозиції.

Її різнорідність відображає різні підходи міжнародних противників Асада серед арабських країн. Як у Ер-Ріаді та Абу-Дабі, так і в Досі. Монархії Перської затоки, в принципі, єдині в своєму неприйнятті претензій Ірану на гегемонію навіть регіональну. Але далі їхні інтереси розходяться. Саудіти вже давно з відомими ревнощами стежать за значним зростанням впливу Катара. Стосунки між представниками Перської затоки далекі від ідеальних. І в подіях в Єгипті саудити побачили шанс дещо зменшити вплив Дохи.

Складний економічний стан Каїра, що постійно погіршується, найкращим чином відповідає таким планам. Американська допомога якщо і збережеться, то в будь-якому разі не збільшиться. А нинішнім володарям у Каїрі кошти потрібні для виживання режиму. І в цьому сенсі можливості Ер-Ріада незрівнянно більші, ніж у Катара. Отже, видані єгипетським властям 10 млрд. доларів від Саудівської Аравії та ОАЕ можна вважати авансом. Поза сумнівом, у разі потреби надходження збільшаться. Разом з ними і прив’язка Єгипту до інших спонсорів.

Друга проблема, яку вирішують нині саудити, — це спроба дещо загальмувати розвиток арабської весни. Сирія в цьому сенсі не стала продовженням процесу, розпочатого в Тунісі, Лівії та Єгипті. Можливо, на початку такий потенціал там і був, але він дуже скоро вичерпався через втручання зовнішніх сил. Породжена арабською весною нестійка ситуація загрожує при подальшому розвитку дестабілізувати ситуацію в Йорданії і тим більше в Лівані. В цьому випадку у виграші буде Катар та Іран, що саудитам аж ніяк не на користь. Вони вже програли Ємен і з наявністю в Саудівській Аравії значної шиїтської меншості повинні знайти способи протидії такому тренду. Ось і знайшли в Єгипті.

«Брати-мусульмани», що отримали там владу, ніяк не вписувалися в таку стратегію, оскільки перебували під досить пильним контролем Катара. Відчуження останніх цілком відповідає саудівським планам. На перший погляд дивно, що Ер-Ріад допомагає відновленню світського характеру влади в Єгипті, хоча б способом втручання армії в політику. Але в саудитів не було вибору. Або вони підтримають противників «Братів-мусульман», або ще більше послаблять свій вплив.

І тут починає працювати ще один досить важливий чинник близькосхідного політичного розкладу — це Туреччина. Зміна, зокрема, сирійського сектора єгипетської політики не відповідає турецьким інтересам. Більш стриманим є ставлення нових властей Єгипту до сирійської опозиції, в першу чергу до її радикальної частини, означає втрату для останньої істотної підтримки. Звернемо увагу, що бойові успіхи армії Асада в боротьбі за стратегічно важливі міста за часом збігаються з міжнародними змінами в розміщенні сил між противниками сирійського президента. Антиасадовський фронт ніколи не був єдиним, тепер він диференціюється ще більше. Як наслідок, його політичне і військове ослаблення.

У виграші в першу чергу буде Іран. Раніше Саудівська Аравія об’єднувалася з Туреччиною перед іранською загрозою. Нині ж шиїтський Тегеран отримує нового союзника — «Братів-мусульман» і не лише в Єгипті. Туреччина ж зі свого боку виявляється затиснутою зі сходу Іраном, з півдня сирійськими курдами, що прагнуть автономії і отримують значну допомогу з боку фактично незалежного Іракського Курдистану. Звичайно ж фактично вихід Єгипту з антиасадовської коаліції зовсім не під масть турецьким політичним розкладам. Звідси вкрай вороже ставлення Анкари до нинішніх єгипетських властей і демонстративне визнання Морсі законним президентом.

Політичний ландшафт Близького Сходу, що набуває змін, отримає більш чіткі контури найближчим часом. І на ньому можна буде побачити вельми несподівані картини зміни союзників і ворожнечу з друзями, що були до недавнього часу. Втім, для Близького Сходу це звична ситуація, що неодноразово повторюється.