Потрібні лідери,

Нинішній рік увійде в історію як переломний момент. Добрі, затишні, спокійні часи, що розпочалися з краху радянського комунізму, чиїм символом стало падіння Берлінської стіни 1989 року, йдуть у небуття. Майже 20 років ніхто не намагався заперечити статус США як єдиної наддержави, а ринковий капіталізм слугував економічною моделлю для всього світу, підвищуючи реальні прибутки людей у переважній більшості країн. Ми звикли сприймати безпеку та процвітання як належне.

Сьогодні й те, й інше опинилося під загрозою. Вперше після смерті Йосифа Сталіна півстоліття тому ми маємо справу з великою державою, націленою на агресію. Путінська Росія за деякими параметрами нагадує гітлерівську Німеччину — особливо своїм прагненням повернути втрачені території силою.

Путіна, одначе, не слід вважати новим Гітлером. У цього вихідця з таємної поліції більше спільного з Генріхом Гіммлером — зловісним шефом нацистських СС. Путін не стане втягувати нас усіх у нову світову війну. Росія, чиє населення скорочується, а державні прибутки повністю залежать від нафтових цін, для цього недостатньо сильна. Однак, як засвідчує його вторгнення в Грузію, Путін ломитиметься в будь-які двері, які виявляться незачиненими. Будьте впевнені: він не погребує скористатися будь-якими проблемами, які створить для себе Захід, і намагатиметься посилити їх.

Справжнім шоком стало й усвідомлення вад світової капіталістичної системи, що так раптово, грубо та жахаюче виявила нинішня криза. Її серйозні наслідки відчуватимуться не один рік — у вигляді високого рівня безробіття, падіння виробництва, дефіциту інвестиційного капіталу для здійснення нових ідей і проектів, і це далеко не весь список. Але ще важливішим є психологічний аспект: криза нагадує про те, що ринкова економіка несе нам не лише повсякденний добробут, але й періодичні катастрофи. Нині ми з болем усвідомлюємо — пожадливість, нерідко вкупі з безвідповідальністю та некомпетентністю, обертається найважчими витратами для будь-якої системи, що саморегулюється. Вона породжує істерію та нерозсудливість, і, до того ж, страхітливу спокусу — сприйняття держави як панацеї від усіх бід.

Ця подвійна біда — неприкрита агресивність Росії та найгірша економічна криза за багато десятиріч — виявила жахаючий дефіцит лідерів на Заході. Можна лише тисячу разів пожалкувати, що нинішній час випробувань співпав із президентськими виборами в США. Джорджу Бушу вистачає і сміливості, і повноважень для ухвалення важливих рішень. Але він скоро залишає Білий дім, і це не може не відбитися на готовності діючого президента йти на радикальні кроки. По суті, механізм американського політичного керівництва почне працювати на повну потужність лише в середині січня. В результаті виникає вакуум — і з урахуванням об’єктивно несприятливого моменту, а також зловмисність любителів створювати іншим прикрощі він здатен викликати серйозні наслідки. Ми відчуваємо відсутність «твердої руки» — мудрого та впевненого керівництва.

Мало того, влада в Британії, що часто приходила на допомогу, коли в Вашингтоні наступав період «міжцарювання» або припускалися помилок, уже багато років не була такою слабкою — в нас є прем’єр, що відчайдушно бореться за своє крісло, безнадійно розколота та деморалізована правляча партія і не перевірена на практиці опозиція, чиї лідери не володіють ані досвідом, ані талантами, щоб вселити суспільству упевненість.

СКОРБОТНА ТА ТРИВОЖНА НЕРІШУЧІСТЬ

Реакцію Євросоюзу на російський «набіг» на Грузію та кредитну кризу інакше як жалюгідною не назвеш. Зазнавши перевірки на міцність у зовнішній політиці й економіці, ЄС показав себе аж ніяк не союзом, а безладним скупченням боязких, слабких і нерішучих держав, що дують кожна в свою дуду. Усі вони ставлять на перше місце власні інтереси — які, як правило, невірно трактуються. У результаті ЄС як ціле, виявився куди менше суми його складових.

Важко навіть вирішити, хто виявив себе гірше за всіх у ході цієї подвійної кризи: французький президент Ніколя Саркозі, що показав себе невимушеним і красномовним, але поверхневим політиком, що явно не користується авторитетом у колег по Союзу; німецький канцлер Ангела Меркель, яка миттєво змінює свою позицію з найважливіших питань; або італійський прем’єр Сильвіо Берлусконі, що не вселяє нікому ні довіри, ні поваги. Ця страшна трійця нагадує клоунів — братів Маркс через їхню здатність створювати плутанину, але без властивої їм дотепності.

Що ж до самого ЄС, то результативність його дій у бурхливих і страхітливих обставинах 2008 року викликає питання: а навіщо він взагалі потрібен? У боротьбі з агресією він виявився таким самим некорисним, як Ліга націй, а в питаннях, що вимагають солідарності, таким само розколотим, як ООН. І чим взагалі незчисленні та всемогутні брюссельські чиновники займалися протягом всього цього злощасного року? Зарплату отримували, звичайно. А ви чогось ще від них чекали?

Проте не хочу закінчувати свій огляд 2008 року на песимістичній ноті. Події в Грузії, хоч якими страшними для людей, що потерпіли від жорстокої політики Путіна, вони не були, принаймні, нагадали світові про те, що таке агресія та про необхідність бути готовими до її запобігання в наступний раз, коли вона підніме свою потворну голову.

І ще ми багато в чому усвідомили недосконалість і вади нашої фінансової системи, а також нестачу людей, що нею керують і зловживають. Необхідно потурбуватися про те, щоб ці уроки були належним чином засвоєні. Якщо світ здатен засвоювати уроки на власному досвіді, він не перетвориться на безформену масу. І в цьому сенсі на нас, людей, які працюють у ЗМІ, лягає особлива відповідальність. Ми повинні зробити так, щоб усі чітко зрозуміли суть того, що відбулося 2008 року — які зі скоєних помилок особливо серйозні, і що потрібно зробити, щоб уникати їх надалі.

Але головний урок полягає в наступному: розсудливих, сильних і сміливих лідерів ніщо не може замінити. А їх цивілізованому світу сьогодні не вистачає — і він повинен висунути їх якомога швидше.

Пол Джонсон — визначний британський історик і публіцист.