Повернення Балканського питання

«Треба європеїзувати Балкани, щоб уникнути балканізації Європи». Я писав ці слова з французьким політологом Жаком Рупніком 1991 року, у момент, коли розпочалася війна між державами-наступницями Югославії. Після цього бої тривали до кінця десятиліття, забрали тисячі життів і двічі вимагали втручання НАТО (в Боснії 1995 року та у Сербії 1999-го).

Майже чверть століття по тому Балкани як і раніше представляють загрозу для миру в Європі, так само, як це було напередодні Першої світової війни і наприкінці холодної війни, коли вибух Югославії призвів не тільки до першої війни у Європі після 1945 року, а й до повернення геноциду-вбивства. Нещодавня стрілянина в Македонії, в результаті якої загинуло вісім поліцейських і 14 албанських бойовиків, наводить на думку про поновлення насильства. Ще важко зрозуміти, чи це кровопролиття представляє собою гнійник старих, незагоєних ран або чогось нового, реакцію проти уряду, в якому більшість посад займають слов’яни, яких, здається, охоплює етнічний шовінізм.

Очевидним є те, що в реальності ситуація в регіоні залишається вибухонебезпечною і заплутаною. Відтак регіон здатний загрожувати стабільності в Європі, яка вже й так на краю ножа через авантюризм Росії в Україні. Регіон— це гримуча суміш зростаючого націоналізму, глибокого економічного розчарування і розчарування про просування до членства в Європейському Союзі. Потенціал для занурення в хаос зобов’язує нас розглянути ще раз, як краще впоратися з балканським кресалом.

Коли я недавно був у Белграді, то перестрілки в Македонії були притчею во язицех. Деякі з моїх сербських співрозмовників засудили сліпоту Заходу. Зокрема, вони критикували ЄС, НАТО та Організацію з безпеки і співробітництва в Європі, описуючи зростання насильства як низку «окремих інцидентів». З точки зору сербів, напад албанських націоналістів, швидше за все, був початком спроби збільшити свою територію за рахунок своїх сусідів-християн, починаючи зі слабших.

Існує ризик, що саме такі погляди поряд з насильством посилять глибоку невизначеність у ЄС щодо перспективи будь-якого нового розширення. Прецедент Греції навряд чи є прикладом для наслідування європейської інтеграції, видається особливо доречним щодо її північних сусідів, які так само стикаються з високим рівнем корупції та безробіття. А декого в ЄС відлякує певна близькість православної церкви та її прихильників з російським президентом Володимиром Путіним або велике мусульманське населення регіону.

Ці європейські побоювання частково відображають неспроможність лідерів континенту використати часом досить захоплюючі успіхи розширення, найбільш яскравим прикладом чого є Польща. Замість цього гострота внутрішньої політики спонукала багатьох європейських лідерів до акцентування на труднощах і зосередженні уваги на невдачах розширення.

І тому не дивно, що при такому холодному вітрі з боку Заходу захоплення Європою почало поступатися в таких місцях, як Белград, тужливій ностальгії за часами Югославії. «У той час нас поважали. Ми були однією з великих країн Руху неприєднання», сказав мені відставний сербський дипломат.

Подібні настрої проявляються в Боснії і навіть у Хорватії, яка стала членом ЄС 2013 року. В комуністичну епоху Югославія представляла різкий контраст з радянським блоком. Економічно і соціально її громадяни почувалися набагато краще, ніж мешканці Центральної Європи. Сьогодні їхня доля змінилася. Польща перебуває на підйомі в той час, як держави-наступники Югославії (за винятком Словенії) переживають важкі часи. Вони є жертвами незагоєних ран далекого і недавнього минулого, включаючи цинічний атавізм колишнього югославського і сербського президента Слободана Мілошевича у здобутті та утриманні влади.

Уже багато років ЄС виглядає таким віддаленим і відстороненим. Рішення президента Європейської комісії Жан-Клод Юнкера скасувати посаду комісара з питань розширення було розцінено вельми символічно, в результаті чого багато хто почав пошук альтернативної моделі. Незаконна анексія Росією Криму надає привід для радісних розмов ультранаціоналістичним сербам, які оплакують втрату Косова, де проживає албанська більшість. Між іншим, офіс «Газпрому» в центрі Белграда вказує на великий, видимий доказ російської енергетичної присутності Росії в цій країні.

Істина, звісно, полягає в тому, що для Балкан не існує «російської моделі» за винятком застосування грубої сили. Тому ще більш тісні зв’язки з Європою залишаються найкращим способом досягнення прогресу для жителів регіону та ЄС. У часи важкої економічної кризи європейські ідеали залишаються, незважаючи на все, єдиною ефективною протиотрутою небезпечному націоналізму. Для Балкан, як і для решти Європи, ЄС — єдина альтернатива майбутньому, яке може бути ще гіршим зі всього, що було найгіршим у минулому.

Проект Синдикат для «Дня»

Домінік МУАЗІ — старший радник Французького інституту міжнародних відносин (IFRI) та професор в Інституті політичних досліджень у Парижі (Sciences Po). Автор книжки «Геополітика емоцій: як культура, страх, приниження та надія змінюють світ».