Повторення 1914 року?

Цього року виповнюється сто років події, що змінила сучасну історію. Перша світова війна вбила близько 20 млн людей і дуже прорідила ціле покоління європейської молоді. Вона також докорінно змінила світопорядок у Європі і за її межами.

Перша світова війна знищила не лише життя людей, але й три імперії в Європі — Німецьку, Австро-Угорську і Російську, а з падінням Османської влади і четверту імперію на своїй околиці. До Першої світової війни глобальний баланс сил був зосереджений у Європі; після неї США і Японія перетворилися на великі держави. Ця війна також спровокувала більшовицький переворот 1917 року, підготувала ґрунт для фашизму, а також активізувала і підсилила ідеологічні битви, що терзали двадцяте століття.

Як може статися така катастрофа? Невдовзі після початку війни, коли канцлера Німеччини Теобальда фон Бетман-Гольвега попросили пояснити, що сталося, він відповів: «О, якби я лише знав!». Можливо, з метою звільнитися від відповідальності він став розглядати війну як неминучість. Подібно до цього міністр закордонних справ Великобританії сер Едвард Грей стверджував, що «почав думати, що жодна людина не змогла б їй запобігти».

Сьогодні перед нами стоїть питання про те, чи не може це повторитися. Маргарет Макміллан, автор цікавої нової книги «Війна, що поклала кінець миру», стверджує, що «принадно (і витверезуюче) порівнювати сьогоднішні стосунки між Китаєм і США зі стосунками між Німеччиною і Великобританією сторіччя тому». Провівши таке ж порівняння, The Economist робить висновок про те, що «найбільш тривожною схожістю між 1914 р. і нашим часом є самозаспокоєність». А деякі політологи, такі як Джон Міршаймер з Чиказького університету, стверджують, що «відверто кажучи, Китай не може піднестися мирним шляхом».

Але хоча історичні аналогії інколи бувають корисними для попередження про небезпеку, вони самі стають небезпечними, коли створюють відчуття історичної неминучості. Перша світова війна не була неминучою. Вона стала більш вірогідною унаслідок зростаючої потужності Німеччини і страху, який це викликало у Великобританії. Але вона також стала більш вірогідною через боязливу реакцію Німеччині на зростаючу потужність Росії, а також через безліч інших чинників, зокрема людські помилки. Але розрив у загальній потужності між США і Китаєм сьогодні більший, ніж між Німеччиною і Великобританією 1914 року.

Аби взяти сучасні уроки з 1914 року, потрібно розвіяти багато міфів, створених про Першу світову війну. Наприклад, твердження про те, що це була навмисна превентивна війна Німеччини, спростовується свідченнями того, що ключові еліти у це не вірили. Не була Перша світова війна і суто випадковою війною, як стверджують інші: Австрія вступила у війну навмисно, аби відбити загрозу зростаючого слов’янського націоналізму. Були допущені прорахунки щодо можливої тривалості і масштабів війни, але це не те ж саме, що випадкова війна.

Говорять також, що ця війна була викликана неконтрольованою гонкою озброєнь у Європі. Але гонка морських озброєнь була закінчена до 1912 року, і перемогла в ній Великобританія. Хоча в Європі були побоювання з приводу зростаючої потужності армій, думка про те, що війна була спровокована безпосередньо гонкою озброєнь, є поверхневою.

Сьогоднішній світ відрізняється від світу 1914 року декількома важливими характеристиками. Одна з них полягає в тому, що ядерна зброя є для політичних лідерів еквівалентом магічної кулі, що показує, як виглядатиме їхній світ після розв’язування війни. Можливо, якби у імператора, кайзера і царя була магічна куля, яка показала б, що до 1918 року їхні імперії будуть зруйновані і вони втратять свої трони, то 1914 року вони були б розсудливішими. Безумовно, ефект магічної кулі зробив сильний вплив на американських і радянських лідерів під час кубинської ракетної кризи. Цей ефект, швидше за все, мав би сьогодні такий же вплив на лідерів США і Китаю.

Інша відмінність полягає в тому, що зараз ідеологія війни є набагато слабшою. У 1914 році війну дійсно вважали неминучою — фаталістична думка, яка підкріплювалася аргументом соціального дарвінізму про те, що війну слід вітати, бо вона «очищає повітря» подібно до сильної літньої грози. Уїнстон Черчилль пише в своїй книзі «Світова криза»:

«У повітрі висіла якась дивна роздратованість. Незадоволені матеріальним благополуччям, народи звернулися до ворожнечі, внутрішньої або зовнішньої. Національні устремління, невиправдано розвинуті при занепаді релігії, горіли під поверхнею майже всіх країн лютим, нехай і прихованим, вогнем. Можна було майже подумати, що світ прагне страждати. Звичайно, скрізь знаходилися люди, готові ризикнути».

Треба відзначити, що в Китаї посилюється націоналізм, а США почали дві війни після терактів 11 вересня 2001 року. Але ні Китай, ні США не є войовничими або такими, що не бачать загрози в обмеженій війні. Китай прагне грати важливішу роль у своєму регіоні, а в США є в цьому регіоні союзники, захист яких вони забезпечують. Прорахунки завжди можливі, але ризик можна звести до мінімуму правильними політичними рішеннями. Взагалі, з багатьох питань (наприклад, енергетика, боротьба зі зміною клімату, фінансова стабільність) у Китаю і США є сильні стимул-реакції для співпраці.

Крім того, тоді як 1914 року Німеччина боляче наступала Великобританії на п’яти (і перевершила її в плані промислової потужності), США як і раніше на десятиліття випереджають Китай в загальних військових, економічних і політичних ресурсах. Дуже зухвала політика може поставити під загрозу досягнення Китаю як у країні, так і за кордоном.

Інакше кажучи, у США є більше часу на те, аби зайнятися взаєминами з новою державою, ніж було у Великобританії сто років тому. Дуже сильний страх може сам по собі призвести до того, чого боїшся. Чи зможуть США і Китай керувати своїми взаєминами — це інше питання. Але це визначатиметься людськими рішеннями, а не якимось непохитним історичним законом.

Один із уроків, які можна взяти з подій 1914 року, полягає в тому, що варто недовірливо ставитися до аналітиків, які нав’язують нам історичні аналогії, особливо якщо від них пахне неминучістю. Війна ніколи не буває неминучою, а ось переконаність у тому, що це так, може стати однією з її причин.

Проект Синдикат для «Дня»

Джозеф НАЙ — колишній помічник міністра оборони США і голова Національної ради розвідки, професор Гарвардського університету. Автор книжки «Президентське лідерство і створення американської ери»