Проблема не в суперечках, а в тому, як вони точаться і вирішуються
Погляд збоку має досить певні переваги, але й зсередини багато що видно. Аргументи професора Михайленка заслуговують на пильний аналіз. Можна цілком погодитися з тим, що економічні об’єднання держав дають їхнім учасникам торговельні, фінансові та інші переваги, інакше б ніхто в подібні союзи не входив. Протиріччя між державами-учасницями також мають об’єктивний характер, тому багато прикладів можна знайти в діяльності Європейського Союзу, угоді NAFTA та ін. Погодимося, що вирішуються вони шляхом взаємних компромісів. Проте ряд положень, висловлених професором Михайленком, потребують уточнення, а з іншими не можна погодитися.
По-перше, остання нафтова суперечка між Росією та Білоруссю своєю гостротою справді нагадувала бойові дії. В першу чергу, це стосується інформаційного фону, який її супроводжував. Особливо це стосується не лише коментарів білоруських ЗМІ, що відображають точку зору влади, а також висловів високопосадовців. Такі були й на російському боці. Важко собі уявити, що при вирішенні таких складних проблем у ЄС так могли висловлюватися в зацікавлених столицях. При цьому гострота тамошніх проблем була аж ніяк не меншою, а в деяких випадках — набагато більшою. Термін «торговельні війни» прийшов не з лексикону газетярів, а з абсолютно інших кіл. Достатньо уважно простежити за виступами Олександра Лукашенка і за його риторикою, аби зрозуміти обґрунтованість таких порівнянь. І це не вперше. 2007 року подібний конфлікт вже був, і відбувався він із застосуванням таких виразів.
Ніхто не заперечує, що в певні роки Україна, як і Білорусь, отримувала від Росії преференції в цінах на газ. Нам уявляється, що для нашої країни вони мали вельми негативні наслідки. Причини такої «філантропії» з боку Росії були чисто політичними, і якщо російське керівництво на це йшло, то це проблема іншого рівня. Розрахунок не перешкоджає дружбі, за товар потрібно платити його ціну. Газ суттєво виріс у ціні, але це чинник об’єктивний, і з цього потрібно виходити, а не випрошувати у сусіда подачки. Однак не дуже зрозуміло, чому для Білорусі та України ціна блакитного палива так сильно відрізняється. Відмінність може бути лише через довжину плеча транспортування. А це вже не економіка, а політика в чистому вигляді. Російська сторона категорично не згодна з вирівнюванням цін на газ та нафту на внутрішньому та зовнішньому (між членами союзу) ринках. Її право, але який же це союз?
По-друге. Не можна погодитися із зауваженням, що Україна вилучала експортний газ, а Білорусь не робила цього з нафтою. Робила у 2007 р., але про це в Москві вважають за краще не згадувати. До речі, якби конфлікт затягнувся, історія 2007 року, поза сумнівом, повторилася б. Інакше навіщо будується досить сумнівний, з комерційної точки зору, трубопровід БТС-2? У січні 2009 р. Росія просто припинила постачати газ до Європи, вилучати було нічого. Такі факти були в 90-х роках, але ще варто розібратися, хто був ініціатором таких дій і хто більше отримував від цього. Неодноразово писали — що це деякі московські чиновники, хоча дещо перепадало також їхнім українським подільникам. Інакше як пояснити, що «Газпрому» обов’язково потрібні посередники при продажу газу. І не лише в Україні, а й у Болгарії та інших країнах. І відмовляються від них у Москві вкрай неохоче. Напевно, щось втрачають.
По-третє. Якщо білоруські НПЗ, окрім поставок на внутрішній ринок, працюватимуть на давальницькій нафті й постачатимуть свою продукцію лише до Росії, то вони дійсно стануть придатком. Потребує цього велика союзна країна — це інша проблема. Не дуже зрозуміло, чому Європа — нафтовий придаток Росії. Навіть якщо вона споживає значну частину російського нафтового, як і газового, експорту. Відносно нафти цього сказати просто не можна, оскільки велику частину цього продукту там отримують з інших джерел. Із газом приблизно також. Найбільший споживач російського блакитного палива — Німеччина, але і там він у балансі складає від 35 до 43%, в інших великих країнах цей показник істотно нижчий. І він поступово зменшується, оскільки зростає постачання спотового газу, а він приблизно на 30% дешевший і не прив’язаний до нафти, а також вводяться нові свої родовища.
По-четверте. Значну політичну складову у формуванні ТС у Росії ніхто не заперечує — послухаєш Маркова, Леонтьєва та інших, зайвий раз у цьому переконаєшся. Виникає враження, що в Москві ТС розуміють як крок до державного об’єднання. Власне, про це сказав Володимир Путін, коли запропонував Білорусі приєднатися до Росії. Подальші дії Росії відносно сусідів лише підтвердили слова тодішнього президента. І це прекрасно зрозуміли не тільки в Мінську, а також у Києві, Кишиневі та інших столицях СНД. Ось коли політики в економічних об’єднаннях стане менше, а рівноправ’я у відносинах — більше, тоді й бажаючих вступити в них побільшає. Адже очевидні вигоди є.
Вирішення білорусько-російської нафтової суперечки не показало, що було досягнуто взаємоприйнятного компромісу, швидше викрутили руки слабкішому партнерові. Отже, фронтова термінологія, на жаль, поки є досить вживаною.
