Питання Європи
Відтоді як Франція та Нідерланди відкинули проект конституційного договору Європейського Союзу, лідери ЄС займаються пошуком винних і звинувачують громадян Франції і Нідерландів у неправильному розумінні поставленого питання. Але жоден пан’європейський політик не взяв на себе керівної ролі, і жодна велика європейська установа не набралася сміливості надати власний аналіз сьогоднішньої ситуації, не кажучи вже про те, щоб запропонувати стратегічний сценарій на майбутнє.
Потрібно зазначити, що французи та голландці не відповіли на запитання, на яке мали відповісти. Їх вибір є протестом проти глобалізації, відкиданням сучасного світу з його віддаленими і незрозумілими механізмами правління. Подібно до руху проти глобалізації, новий антиєвропеїзм можна вважати вимогою нової європейської моделі.
Питання, отже, полягає не в тому, що Тоні Блер у своєму інавгураційному зверненні до Європейського парламенту назвав кризою керівництва. Жоден політик не взяв на себе керівної ролі, бо сьогоднішня криза носить більш глибокий характер.
Дві світові війни та «холодна війна» сформували європейську інтеграцію як проект миру, захисту фундаментальних цінностей Заходу і загального економічного процвітання. Ця стадія завершилася падінням комунізму 1989 року, але можливість подолати історичні розбіжності між країнами континенту потребувала перевизначення європейського проекту. Маастріхтська (1992) та Амстердамська (1997) угоди створили нову організаційну структуру ЄС і заклали підвалини політичних інститутів, адекватних економічній могутності Європи.
Обговорюючи майбутнє ЄС, політики говорили про кінцеву формулу європейської інтеграції, відповідно до визначення, даного їй міністром закордонних справ Німеччини Йошкою Фішером у своїй знаменитій лекції 2000 року. Супутні інтелектуальні дебати, початок яким поклали філософи Юрген Габермас і Жак Дерріда, визначили природу європейської самосвідомості, передусім за контрастом зі Сполученими Штатами, а також із погляду завдань, поставлених глобалізацією.
Ці дебати мають тривати, навіть якщо здається, що референдуми у Франції та Німеччині означають кінець конституційного договору. ЄС справлятиметься відповідно до положень договору, прийнятого в Ніцці 2000 року, однак він не залишає місця для подальшої політичної інтеграції (чи розширення) і не забезпечує ефективного функціонування інститутів Союзу. Для створення проекту нового конституційного договору, ймовірно, потрібно буде ще більше часу, аніж пішло на вироблення нинішньої угоди, і немає гарантій того, що необхідні зміни можна буде внести за допомогою міжурядової конференції.
Таким чином, єдиним реальним виходом зі становища буде використовувати сьогоднішню «перерву на роздуми» для воскресіння існуючої конституційної угоди. Для цього потрібно буде подовжити кінцевий термін її ратифікації до 2008 року, а також призначити спільну дату ратифікації (за допомогою рівнобіжного проведення референдумів чи голосування в парламентах) для всіх країн, які поки що не ратифікували договір, включаючи Францію та Нідерланди.
Іншими словами, сьогоднішня «перерва на роздуми» — це не час для зміни тексту договору (хоча міжурядова конференція могла б перенести його третю частину, яка гармонізує попередні угоди, в додаток) Скоріше, основним завданням має стати зміна політичного та соціально- психологічного контексту процесу ратифікації шляхом розв’язання головних питань.
По-перше, як повинні визначатися відносини між національними та загальноєвропейськими інтересами? Сюди належить не лише розподіл правомочності, але й більш фундаментальне питання про те, коли можна покладатися на міжурядові інститути, а коли потрібно звертатися до населення Європи загалом.
Європейській раді, яка репрезентує країни-члени у структурах Союзу, можна надати більш відкритого характеру. У двопалатній системі вона може бути чимось на зразок «палати націй» у структурі, названій Жаком Делором «федерацією національних держав».
Друге питання стосується розмірів ЄС. Європа являє собою специфічну комбінацію географічного розташування та історії, але кордони ЄС — і, таким чином, перспективи майбутнього розширення — визначаються його поглинаючою здатністю і спроможністю до адаптації країн-кандидатів. Але чи є розширення єдиною ефективною політикою стабілізації і миру? Чи «політика сусідства» може стати інструментом для підтримки розвитку і стабілізації, яким колись був План Маршала для Західної Європи?
По-третє, замість марного протистояння між «ліберальною» і «соціальною» моделями економічного розвитку нам необхідне порівняння досвіду Великої Британії і Швеції з одного боку, та Німеччини і Франції з іншого. Чи є він взаємовиключним, чи можна знайти точки дотичності? Яка політика краще сприяє зниженню рівня безробіття? Які заходи можуть забезпечити конкурентоспроможність Європи на світовому ринку? Як можна скоротити існуючі відмінності в рівні розвитку та матеріального добробуту в Європі?
По-четверте, необхідно зайнятися прагненнями ЄС до спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Загрози, що стоять сьогодні перед країнами світу, носять наднаціональний характер, так що протистояння їм також має координуватися на наднаціональному рівні. Але це неможливо без європейської самосвідомості, яка сформувалася, а отже, спільних інтересів, які потрібно стверджувати та захищати.
Після референдумів у Франції та Голландії Європейська комісія та Європейський парламент накидали плани проведення загальноєвропейських дебатів із цих питань. Але такі дебати потребують організаційної структури, щоб забезпечити участь європейського громадянського суспільства, національних парламентів і пан’європейських засобів масової інформації.
Демократія пов’язана з певними витратами, але вони завжди нижчі, аніж ціна відсутності участі громадськості. Лише нові європейські дебати, які втілюють спільні дії громадян Європи та європейських інститутів, можуть ефективно боротися з вимогами нової європейської моделі. Можливо, ще не настав час для справжньої європейської конституції, але обговорення, а не ухилення від фундаментальних питань, що стоять перед ЄС, може створити контекст, необхідний для відродження конституційного договору та підготовки Союзу до випробувань нашого часу.
Броніслав ГЕРЕМЕК — колишній міністр закордонних справ Польщі, член Європейського парламенту.
