Розколота Європа

Європейцям довелося постаратися, перш ніж за одним столом переговорів знову опинилися американці, росіяни та представники Косово й Сербії. Але, оскільки з косовського питання вже все було сказано й обговорено, європейські дипломати зрештою лише виграли час. На більше єдина європейська зовнішня та оборонна політика на сьогодні не спроможна.

Саме європейці мають стати творчою силою на Балканах, а замість цього вони безпорадно споглядали, як Росія та США, хвалячись своїм могуттям, викручували одне одному руки. Вісім років тому європейські країни здобули урок із війни на Балканах, який полягав у тому, що лише єдина зовнішня політика може зробити їх по-справжньому сильними для протидії подібним викликам. Але від цього Європа далека. Її зовнішня політика перебуває в плачевному стані: великі старі держави не сприймають її всерйоз.

Росія намагається посварити країни ЄС — то використовуючи енергетичні резерви, то дозволяючи собі неприкрите хамство щодо колишніх сателітів. США, зі свого боку, не враховуючи думки партерів по НАТО чи країн ЄС, намагаються максимально прив’язати до себе у військовому та політичному плані держави Східної та Південної Європи.

Кричати про це на кожному кроці марно, оскільки європейці самі надали Москві та Вашингтонові можливість вести ці небезпечні ігри. Провідним європейським політикам не вдалося домогтися стратегічного партнерства з Росією — і одночасно з цим рівноправних стосунків з американцями. Москва колись висловлювала бажання укласти з європейцями угоду про партнерство — нині від цього бажання не залишилося й сліду, замість цього відчувається зниження інтересу. Тим часом адміністрація у Вашингтоні, яка бореться з нападками з приводу війни в Іраці, після короткої фази зближення з ЄС перейшла до переговорів з окремими представниками Євросоюзу, часто прагнучи налаштувати їх один проти одного.

Це не можна ставити у провину ні Росії, ні Америці, оскільки ЄС із його гігантською економікою в політичному плані нагадує скоріше карлика, який дуже часто спотикається на рівному місці. Хто хоче мати впливового партнера, який рідко приймає правильні ухвали і на тлі актуальних конфліктів випускає з уваги важливі історичні лінії?

Європейська зовнішня політика страждає від потреби приймати одноголосні ухвали, які розв’язують руки всілякого штибу «блокувальникам». Окрім того, вона страждає від відсутності єдиного розуму. Дуже багато країн ЄС зловживають європейською зовнішньою політикою, перетворюючи її на засіб для досягнення своїх національних інтересів. Євросоюз, у якому Польща використовує не такий уже принциповий «м’ясний» конфлікт із Росією для того, щоб заблокувати угоду з нею, не додає потенційним партнерам ні довіри, ні поваги.

ЄС слід би пліч-о-пліч із такими великими державами, як Росія та США, знову спрямувати світовий човен до спокійних вод. Але з цього нічого не вийде, бо всі звикли діяти поодинці. Так, французький міністр закордонних справ Бернар Кушнер зменшує вплив Європи на Близькому Сході, пропагуючи без підтримки іншими країнами ЄС зміну європейської політики щодо Палестинської Автономії. Польща та Чехія, зі свого боку, виставляють на посміховище єдину зовнішню та оборонну політику ЄС, спільно з американцями проводячи за спинами європейських партнерів особливу ракетну політику. Окрім того, більшість країн ЄС виступають з косовського питання на боці США, у зв’язку з чим власний голос європейців за столом переговорів більше не має ніякої ваги.

Неузгоджений наступ Франції на Середземноморський союз призвів як усередині ЄС, так і за його межами лише до одного: до плутанини. Проте найсерйозніший удар по європейській зовнішній політиці було завдано поведінкою Великої Британії. На червневому саміті ЄС, де обговорювалася європейська конституція, Лондону хоча й не вдалося повністю прибрати таке поняття, як єдина зовнішня політика з тексту базового договору ЄС, але вдалося показати впертість із цього питання, що однозначно зрозуміли в усьому світі: вони протидіятимуть вибудовуванню європейської політики, яка хоче осягти всезагальну повагу.

Нещодавно подружжя Саркозі своєю зухвалою витівкою в Лівії продемонструвало, що їх не обходить європейська зовнішня політика. Можна вважати, що німці, італійці чи люксембурзці залишилися одні. Оскільки стало очевидним, що деякі нові східноєвропейські члени ЄС також невисокої думки про зовнішньополітичний союз — вони вважають за краще покладатися на перевірену силу, тобто на США.

Ця розколота, далека від єдиної, Європа нічого не зможе вирішити в Косово і буде вимушена заплатити за це велику ціну. Європейська зовнішня політика й надалі стрімко втрачатиме свою вагу. І європейці зрештою знову повернуться до уламків того, що інші залишать на Балканах.