Щоб винести невиносного Леніна

Останні три роки на телебачення мене не запрошували, напевно, якихось дурниць наговорив, і от раптом посипалося, «мов за командою», — і ТВЦ, і «5 канал», а днями телефонували з НТВ — приїжджайте, буде гаряча дискусія, тема ваша — чи треба поховати Леніна, подумайте, ми чекаємо.

ЛЕНІН ЧИ МІФ ПРО ЛЕНІНА. ПРО ПОЛІТИЧНЕ ІДОЛОПОКЛОНСТВО

Задуматися, дійсно, є над чим, перш за все дивує, що 40% росіян переконані — мавзолей треба залишити, й забальзамований труп зберігати якомога довше. Скільки таких в Україні, я не знаю, але саме з ними я й хочу посперечатися.

Леніністи викликають у мене суперечливі відчуття. З одного боку, розуміння, тому що для них «вождь» — це набір найпозитивніших рис. Але насправді такі уявлення не мають нічого спільного з реальністю. Традиційно Леніну дякують за соціалізм. Я цілком згоден, ідеї соціалізму й комунізму входять до числа найпривабливіших з усіх, сформульованих людством. Проте давно час усвідомити — в Радянському Союзі жодного соціалізму — ні розвиненого, ні недорозвиненого не було. У соціалістичній державі реалізовано принцип соціальної справедливості, тут немає експлуатації, інакше кажучи, тут ніхто не привласнює продукти чужої праці. А в СРСР експлуатація існувала, хоча це, певна річ, приховували, причому її рівень був значно вищим, ніж у країнах Заходу. Існував і особливий клас, який здійснював привласнення, це партдержапарат, інакше його називають номенклатурою.

А от серйозні претензії до прибічників ленінщини в мене тому, що вони тягнуть громадську думку назад. Вони не розібралися в тому, в чому зобов’язані були розібратися, вони ледачі й не виявляють цікавості до власної історії, позбавлені громадської активності, не прочитали нові статті й книжки, які зобов’язані були прочитати. У релігії поклоніння лжебожеству називається ідолопоклонством, а у нас досі зберігається політичне ідолопоклонство.

ЯК ПОЧИНАЛАСЯ І ЯК ТРИВАЛА СУПЕРЕЧКА

...Нагадаю опонентам, що суперечка з Леніним розпочалася не вчора на НТВ, вона розпочалася в день, коли більшовики захопили владу. Ленін від самого початку розумів, що перемогти на чесних виборах у Росії не може, тому вирішив йти до своєї мети через збройний переворот. Недивно, що за лічені тижні після перевороту, коли суспільство усвідомило, що сталося, розпочалася Громадянська війна й стався розпад держави. Давня мрія Ілліча «про перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську» збулася. У бійні загинуло 15 мільйонів росіян, червоні перемогли. Здавалося б, суперечка про Леніна успішно закінчилася, тих, хто відокремився, силоміць змусили вступити до СРСР, але насправді все лише починалося.

Аби позбавитися опонентів, більшовики посадили сотні провідних вітчизняних мислителів на пароплав і вислали їх за кордон. Для всіх, хто залишився, свобода слова й думки була заборонена. Вірний учень і продовжувач Сталін, разом із учителем, а потім і без нього знищував незгодних під час червоного терору, розкозачування, розкуркулення, Голодомору, розстрілів у Катині, Сєвєрному Бутово, в Коммунарці й сотнях інших місць, цілі народи засилали й депортували, знищувалася православна церква (її позбавили більше ніж 90% храмів) та інші традиційні російські конфесії. Напередодні війни була репресована більша частина офіцерського корпусу Червоної Армії. Мільйони незгодних потрапили до небаченого дорадянською Росією, створеного Леніним ГУЛАГу.

Спливали роки, десятиліття й на початку 1960-х здавалося, що суперечка, нарешті, закінчена. Лише нечисленні дисиденти продовжували відкриту полеміку в самвидаві, але влада, що, як і раніше, не любила дискусії, відправляла їх до психлікарень, зрідка за кордон, а найчастіше до в’язниць і таборів. Коли ж і ці голоси майже замовкли й багато хто подумав, що ленінізм переміг назавжди, створена Іллічем держава зруйнувалася й припинила своє існування. А разом із нею — й соцтабір, і світовий комуністичний рух. Підсумок підбив Солженіцин — «ХХ століття Росія програла».

20 РОКІВ. БІГ НА МІСЦІ

1991-го здавалося, що Росія прокинулася й ожила, «безпробудна єдність радянського народу» закінчилася, все й усім стало зрозуміло. Та не так сталося, як гадалося. У 1990-х розпочався лише новий етап з’ясування стосунків із самозваним вождем. За ці роки продовжувало змінюватися не лише далеке, а й близьке зарубіжжя. У Польщі до влади прийшла «Солідарність», країни Балтії вступили до Євросоюзу, в Україні відбулася помаранчева революція. А у нас триває суперечка — виносити чи не виносити... За ці двадцять років рахунок до Леніна та ленінців став більшим за безмірний. Документально доведено, що більшовики здійснили переворот за німецькі кошти, з 1915 до 1917 року вони отримали 60 мільйонів дойчемарок від влади країни, яка нас понад усе ненавиділа, з якою Росія вела війну (за теперішніх часів це приблизно 500 мільйонів американських доларів). Вони розстріляли прирівняного до лику святих і визнаного тепер невинним російського імператора та його родину. Ленін створив найстрашнішу організацію у 12-столітній історії країни — ВНК, яка оголосила ворогом народу сам народ. Але, як писав Ч. Айтматов, час у нас зупинився, понад століття триває один і той самий день, і новий день не настає. Безглузду суперечку наказано продовжувати.

ЩО ДАЛІ? ДВА СЦЕНАРІЇ

Що може бути далі, допомагає зрозуміти недавно показаний, із запізненням на роки, фільм А.Вайди «Катинь». Той, хто дивився стрічку, пережив емоційний шок, дехто запитував, невже це правда. Хто віддавав наказ? Чому так довго від нас усе приховували?.. Запитань було багато, от тільки ніхто не запитав, чому 22 тисячі професійних польських офіцерів були розстріляні без опору, й жоден енкавеесник не постраждав, жодних бунтів і протестів не було. Якраз із цією, майже безглуздою для неутаємничених, фантасмагорією все було зрозуміло. Машина придушення працює поетапно, без зайвого шуму, впоратися з нею окрема людина не могла.

Але хіба не відбувається на наших очах під безглуздо спізнілі суперечки про Леніна тихе згасання Росії? Чи не перетворена вся наша Батьківщина на одну велику Катинь?! На тлі пострадянського пейзажу, що складається з демографічної катастрофи й спаювання населення, сировинної економіки, деградуючої освіти та культури, мільйонів бомжів, офіційної брехні й цензурованих ЗМІ, на тлі гіперкорупції, аварій і терактів знаходяться люди, котрі вивішують «вусаті білборди» й вихваляють саму основу цієї антисистеми — Володимира Ульянова.

Вихід? Вихід поки що є.

Спочатку запам’ятаємо й погодимося: сім радянських десятиліть ні в якому разі, за жодних обставин не можна забувати й викреслювати. Антинародною є поведінка тих, хто під вигуки: «Не забудемо історію!», фактично намагається стерти з неї все, окрім параду Перемоги. Так, парад був, але це чи не єдина значима й позитивна подія в контексті сімдесяти років російської національної катастрофи. Треба знати й пам’ятати всі сім десятиліть, необхідно дати їм адекватну оцінку. Хай і з запізненням, але слід офіційно назвати кількість жертв сталінізму в Росії. Незалежні дослідники вважають, що від власної влади загинуло не менш як 40 мільйонів співвітчизників, а от у історичній Росії із 1825 до 1905 року з політичних мотивів за вироками суду було страчено 17 (сімнадцять) людей. Час Леніна — Сталіна — це час зриву, час Катастрофи, історичного провалу російської цивілізації. СРСР — це не Росія, як Третій Рейх — це не ФРН. Врахуємо, що таке траплялося й із деякими іншими народами.

Завдання тепер полягає в тому, щоб, усвідомивши те, що сталося, якнайскоріше вирватися з безвиході. А це означає — повернутися із СРСР до Росії. Нам слід зберегти й продовжити те російське, що ще може бути продовжене, але з урахуванням того, що відбувалося в країні й за кордоном упродовж 70 років. Не забудемо, що на початку минулого століття Росія була країною першого в Євразії економічного дива, а про Срібне, точніше діамантове, століття російської духовності й сьогодні пам’ятає весь світ. Як співає Гребенщиков, «если мы хотим вернуться, время вернуться домой».

Нам потрібна російська топонімія, повернемо російські назви нашим вулицям, містам, областям, островам. Не треба смішити іноземців й дискредитувати країну іменами катів, пам’ятники яким досі «прикрашають» міста й села.

Нам треба зрозуміти себе, а отже, потрібна соціальна наука, яка сьогодні абсолютно безплідна. Працює лише десятки зо два незалежних, несистемних гуманітарних дослідників. Перш за все слід відновити й продовжити розроблену ще Д. Мендєлєєвим науку про Росію — росієзнавство.

Нам потрібна російська, а не пострадянська система освіти з комплексом дисциплін, що формують патріотизм і громадянськість. Досить брехати самим собі про «ефективного менеджера».

У ЗМІ слід зупинити безконечний патологічний телерегіт і потік вульгарної еротики, покликаний зомбувати людей і не допустити вільної громадянської дискусії про виведення країни з кризи, якої гостро потребує суспільство.

Паралельно з новою наукою, освітою, ЗМІ нам слід продумано, але невідкладно розпочати міняти всю систему управління державою, бо нинішня система обслуговує лише саму себе, вона постійно породжує безповоротні негативні наслідки для Росії й росіян!

Якщо ми хочемо зберегти країну й уникнути важких потрясінь, іншого шляху я не бачу.

Росія не прийде до норми, вона небезпечна для ближніх і далеких сусідів, поки в центрі столиці перебуває непохований труп. Винесемо невиносного Леніна.