Світ після Каддафі:

Довга агонія лівійського диктатора, схоже, добігає кінця. Падіння столиці — незалежно від того, де після цього виявиться сам Муаммар Каддафі та його сини, — це кінець режиму, хоча осередки опору і фронда окремих племен можуть ще деякий час тривати.

Захід, приймаючи півроку тому рішення про воєнну операцію проти лівійського диктатора, недооцінив його живучість. Проте альтернативи цьому рішенню все одно не було: ще кілька днів — і повстання в містах Кіренаїки було б потоплене в крові. Це було б не першим випадком в сучасній історії, коли диктатор пожирає власний народ, а «світова спільнота» грізно засуджує, але нічого не робить.

Та лівійський випадок все ж таки особливий: дуже близько до Європи, дуже велике безчестя для західних лідерів, які пробачили диктатора-терориста, повірили в його розкаяння і допомагали йому розбивати намет в центрах європейських столиць, дуже різкий був би запах крові у лівійської нафти, дуже сильний демонстраційний ефект для усіх арабських народів, що постали проти диктаторів. Тому Захід не мав вибору, а чи мала його Росія — до цих пір велике питання, але в наших правителів вистачило здорового глузду не опинитися в становищі адвокатів Каддафі. Операція йшла важко, але як би там було, кінець буде, і він близький.

Знаменита Лівійська пустеля ніколи не була такою пустинною, як після падіння диктатора з сорокалітнім стажем. За десятиліття диктатури випалено всі нормальні політичні інстинкти. Новій владі ще належить розібратися, як відновити державу, як не допустити не розколу, а «розброду» країни на племінні та політичні клани. Те, що повстання «прийшло» з Кіренаїки й узяло Триполітанію, вселяє надію, що розколу не буде. Крім того, потрібно відновити — ні, не економіку, її в Лівії як такої й не було — видобуток і експорт нафти, зібрати нафтові гроші, злодійкувато розпихані диктатором по різних європейських кишенях (а може, і по американських теж). Невдовзі переможці зрозуміють, що повалити Каддафі — не найважче завдання, труднощі тільки починаються.

Падіння Каддафі має наслідки, що виходять далеко за межі Лівії. Які саме?

Каддафі — останній з лідерів арабського національного руху, які в 1950—1970-х рр. утвердили справжню незалежність арабських народів, знесли одіозні рудименти феодалізму і комрпрадорскої залежності. Є ще серед арабських правителів прямі спадкоємці тих революціонерів — син Хафеза Асада в Сирії та особистий секретар Хуарі Бумедьєна в Алжирі, але Каддафі — останній, хто особисто скидав старезного монарха. В огрядній, опасистій фігурі сьогоднішнього диктатора важко розпізнати стрункого капітана з широкою усмішкою — «полум’яного революціонера» і переконаного прибічника арабської єдності.

Здихавшися Заходу і отримавши контроль над нафтовими багатствами (у кого вони були), вчорашні революціонери побудували диктаторські режими різного ступеня жорсткості. Саме арабський світ довгі десятиліття залишався зоною, вільною від свободи і демократії (виняток — Ліван і з обмовками — Марокко). Чому так сталося, розмова окрема і довга. Головне — те, що арабські правителі в чомусь схожі на наших: люблять імпортувати технології (благо, нафтові гроші дозволяють), але не ідеології, які надають право громадянам обирати і скидати владу на конкурентних виборах. У 2011 р. терпець арабських громадян урвався.

Кілька місяців тому аналітики з лондонського журналу The Economist, прогнозуючи сценарії «арабської весни», 60% вірогідності віддавали помірній лібералізації в ряді арабських країн, залишаючи по 20% на збереження авторитаризму і демократичний прорив. Те, що Каддафі «дожали», означає продовження ряду успішних революцій в Тунісі та Єгипті (схоже, й у Ємені теж), важливий сигнал тим арабським правителям, які пішли на символічні поступки (Марокко, Йорданія), і суворе попередження правителям Сирії. Звісно, бомбити Дамаск ніхто не буде, але засоби міжнародного тиску на нього зовсім не вичерпані. Відзначимо, що і Росії в її позиції заборони санкцій проти режиму Асада доведеться зважати, що аргументи на кшталт «поглянете на Лівію» більше не пройдуть. «Арабська весна» потягне за собою колосальні зрушення в «самовідчутті» планети — мабуть, найзначніші після згасання «третьої хвилі демократизації» 1970—1990 рр. Розмови, які подобаються декому, — про те, що демократія досягла своєї межі та не всім підходить, лунатимуть тихіше.

Ми вже перейшли від панарабських до світових наслідків «лівійської історії». Вона не дала і не дасть однозначної відповіді на питання про допустиме і недопустиме зовнішнє втручання у внутрішньополітичні кризи. Єдині, а не двоїсті стандарти і чіткі правові норми в цій сфері — нездійсненна доки фантазія. Все одно, пробачте мій цинізм, вирішувати будуть сильні, оцінюючи шанси на успіх, витрати і довгострокову віддачу. Каддафі «не пощастило» — баланс чинників виявився настільки не в його користь, що навіть Росія з Китаєм не заблокували резолюцію, а США і західна коаліція вирішили відкрити «третій фронт» у мусульманському світі, хоча по вуха загрузли в Афганістані й Іраку.

Знервований патовою ситуацією в Лівії, Захід побіжно усунув президента, який не визнав поразки на виборах, Кот-д’Івуара (щоправда, і країна, і вибори на той момент перебували під мандатом ООН). Але від падіння Гбагбо перемога в Лівії не наблизилася: Захід не міг собі дозволити ані припинити воєнну операцію, ані розпочати відкрито діяти «на землі», а тому шукав обхідних шляхів постачання лівійської опозиції зброєю і радниками. Ми багато чого ще не знаємо, але навряд чи буде перебільшенням сказати, що скидання Каддафі було б неможливим без допомоги сусідніх арабських країн, які в цій війні «менше зло» побачили в Заході, а не у своєму сусідові-диктаторі.

Світ стає все менш терпимим до диктаторів, особливо тих, що стріляють у власний народ, сусіди диктаторів теж можуть бути радими позбавитися від такого сусідства, тим паче — чужими руками, навіть важлива роль на нафтовому ринку — не індульгенція. Ось вони — «посунені рамки» міжнародного права. При цьому двоїстих стандартів і опортунізму ще залишиться більш ніж достатньо, і ще не зовсім померло поняття «сучий син, та наш». Лише ось захищати своїх «сучих дітей» стає все важчим.

Остання порада безпосередньо адресована Росії. У нашому політичному істеблішменті прибічників лівійського диктатора, може, більше, ніж супротивників. Вже доводилося писати, як в дні наступу сил Каддафі на Бенгазі я став свідком розмови не останніх людей в «навколовладній тусовці»: ось, мовляв, зараз ООН дотисне опозицію, і можна продовжувати качати нафту і влаштовувати інші «смачні» справи. Та й у ці дні — тільки-но варто було опозиції трохи «відкатитися», а його синові втекти з-під арешту, як пішла каламутна хвиля: в одній газеті опозиціонерів назвали зрадниками і купленими, в інших — цілком серйозно стверджували, що Зелену площу в Триполі знімали в декораціях у Катарі, а насправді лівійська столиця непохитно вірна Каддафі. Той російський діяч, який кілька місяців тому грав з Каддафі в шахи, днями говорив телефоном із його сином і вдавав, що вірить, що поряд з тим стоїть САМ Муаммар.

Все це не просто дурість, а катастрофічне відставання від світу, що змінюється. Усюди маряться «хрестові походи» Заходу проти наших «сучих дітей», вимальовуються невільні страхи — «а раптом і до нас перекинеться», постає бажання продати зброю будь-кому, хто платить гроші, — й все це несе зростаючі ризики для російської зовнішньої політики. Якщо ми самі не віримо хоча б в якісь ідейні цінності в зовнішньополітичних справах, то час вже навчитися, що інші ці цінності мають, тому що вони зростають з їхньої внутрішньої політики. І хоч би через це з цінностями Заходу потрібно рахуватися. А то усе життя з полеглими диктаторами в шахи гратимемо.

Борис МАКАРЕНКО — російський політолог, директор суспільно-політичних програм Інституту сучасного розвитку (ИНСОР).