У полоні подвійних стандартів

Знаменитий вислів героя фільму «Біле сонце пустелі» про те, що схід — справа тонка, досить доречно можна застосувати до політики Москви в регіоні Великого Кавказу. Там уже, за російським прислів’ям, тонка матерія напівмиру весь час випробовується на розрив. І все частіше розривається вибухами, вбивствами, перестрілками. Дня не минає без повідомлень про трагічні події у цьому регіоні величезної Росії. І по інший бік Кавказьких гір московська політика стикається зі все зростаючими труднощами. Конфлікт із Грузією все частіше луною віддається в Росії. І виникає відчуття, що вирватися з кавказького крейдяного кола Москві не лише не вдається, а вона все сильніше замикається в ньому.

Відбивши в Грузії із великими дипломатичними втратами Абхазію та Південну Осетію, Москва замість лаврового вінка переможця отримала цілий букет проблем, що в серпні 2008 року здавалися легкими й такими, що легко вирішуються. Проте в Сухумі зовсім не зраділи великому потоку російських бізнесменів, які збираються під шумок захопити за нікчемні гроші шматки благословенного чорноморського побережжя. Діловим людям, які приїхали з-за річки Псоу, почали чинити всілякі перешкоди, зведені в ранг законів. У першу чергу, в придбанні нерухомості. Землю, виявляється, можна продавати лише громадянам Абхазії або нащадкам тих, хто виїхав до Туреччини та на Близький Схід після закінчення Кавказької війни в другій половині XIX століття. Російським бізнесменам не продають, турецьким абхазького походження — будь ласка. За що воювали і що отримали? Спроби Москви чинити тиск на Абхазію у вигляді зменшення або загрози зменшення фінансової підтримки натрапили на відповідну відповідь. Немає грошей від вас, знайдемо в іншому місці. Зрозуміло, що на іншому березі Чорного моря. Хоча на зустрічі в Кремлі президент Абхазії Сергій Багапш обіцяв не обмежувати російський бізнес, але реальних зрушень не сталося. Та й не може абхазький президент зробити це, оскільки в нього добігає кінця термін повноважень, а опозиція, і досить сильна, в повний голос його критикує саме за поступки Росії. Абхазія, попри відомі обмеження і конфронтацію з Грузією, досить успішно лавірує між головними регіональними гравцями, до яких усе частіше підключається й Тегеран. З урахуванням цих, навряд чи прогнозованих 2008 року, обставин Москві в Абхазії доводиться поводитися досить стримано. Тим більше, що особливого вибору в неї й немає. Хоча опозиціонери теж заявляють про необхідність підтримувати хороші стосунки з Росією, але фактично більшість із них є прибічниками протурецького курсу.

Із Південною Осетією проблеми не менші, хоча й інші. Відразу після закінчення бойових дій вона перетворилася на фінансову чорну діру російського бюджету. На відміну від Абхазії, економіка цієї формально незалежної країни не подає жодних ознак життя. На зустрічі, про яку йтиметься нижче, прем’єр Володимир Путін назвав такі цифри: «З осені 2008 року сукупний об’єм коштів на розвиток Південної Осетії склав понад 26 млрд. руб.» За його словами, «фінансування йде за двома каналами... Перше — це підтримка бюджету — на заробітні плати, на утримання будівель, споруд; друге — інвестиційні витрати на відновлення об’єктів, будівництво нових». Далі прем’єр повідомив, що «за першою позицією 2008 року було направлено 2,1 млрд. руб., 2009-го — 2,8 млрд. руб. і 2010 року в нас передбачені 2,53 млрд. руб.». «Радісно повідомити, що зростають можливості самої республіки. Якщо власні прибутки бюджету Південної Осетії 2008 року склали всього 60 млн. руб., то 2009-го — вже 139 млн., а 2010 року — 167 млн. руб.», — зауважив Путін. Не дуже зрозуміло, чому радіє російський прем’єр. Сукупні прибутки південноосетинського бюджету покривають витрати лише з першого напряму приблизно на 6,6%. Практично країна живе на російських субвенціях без видимої перспективи їхнього скорочення. При цьому деякі регіони в самій Росії отримують значно менше з центру, але потребують їх не менше.

Імперські замашки коштують дорого. У Москві прекрасно це розуміють, точно так само, як і радянські лідери. І за статус імперії та великої держави готові платити незалежно від того, яке самопочуття країни від Калінінграда до Владивостока. Проте мета розбудови Південної Осетії — аби Грузія буквально завила від заздрощів, вся в єдиному пориві скинула антинародний режим Саакашвілі й кинулася в російські обійми. Так планувалося ще перед початком війни з Грузією, і вкотре ціни на базарі з домашніми розрахунками не зійшлися.

Гроші полилися рікою, а ефекту від їхньої великої кількості — жодного. Люди в Цхінвалі як жили в наметах, так і живуть. Води немає, електрика за графіком, надії до холодів отримати хоч якийсь дах над головою — жодної. Президент Кокойти, який почав створювати режим за прикладом чеченського колеги Кадирова, ніяк не бажав терпіти контролерів і наглядачів, які направляються з Москви. Тому прем’єри перебували на своїх посадах недовго, а деякі міністри взагалі не показувалися в республіці, а особливо нетямущих попереджали, що їхня поява в Цхінвалі небезпечна для життя та здоров’я.

Проте черговий прем’єр Вадим Бровцев показав бійцівські якості, і поступатися Кокойти та його кліці полем бою не захотів. Обидва угруповання зійшлися в клінчі під назвою «Півтора мільярда російський рублів із 10-мільярдного траншу на відновлення Цхінвалі». Ці гроші зникли. Московські фінансисти навіть сліду їхнього не знайшли. Такий високий клас крадіжки казенних грошей обурив навіть бувалих московських чиновників. Особливо їх обурило нахабство, з якою Кокойти намагався відправити норовистого прем’єра у відставку за допомогою вотуму недовіри в повністю слухняному парламенті. Довелося втрутитися самому національному лідеру Володимиру Путіну й поставити на місце президента Південної Осетії, який зарвався. Останньому недвозначно було вказано, що змінювати не ним поставлені кадри він не має права. Кокойти обіцяв почати жити з ненависним московським міценаглядачем душа в душу. Навряд чи цей показний мир надовго.

Москву особливо непокоять проблеми Південної Осетії політичного характеру. Із Цхінвалі жителі продовжують виїжджати не лише до Північної Осетії, але і в... Грузію. Там біженцям із Осетії, не лише грузинам, а й осетинам, давно дали нормальне житло, допомогли попервах, а їхні діти ходять у школи. Зрозуміло, що проблеми взаємин двох народів існують, але в людей є очі, й вони бачать, де краще. Про таку неймовірну ситуацію говорили на мітингу південноосетинської опозиції, що пройшов у Москві. У Цхінвалі його не дозволили. Мабуть, від надлишку демократії. Певних відповідальних за стан справ у Південній Осетії така ситуація дуже дратує. Звичайно, Саакашвілі діє не безкорисливо, його цілі зрозумілі, але людям байдуже як і з якої причини їм побудували облаштоване житло й навчають дітей рідною мовою. Ворожа Грузія зуміла, а дружня Росія — ні. Поки що в цьому напрямі рахунок на користь Саакашвілі.

Та й у власне грузинському напрямі в Москви одні неприємності. Місцеві вибори, що недавно пройшли в Грузії, опозиція програла вщент. У Тбілісі переміг нині чинний мер, кандидат від правлячої партії «Єдиний національний рух» Георгій Угулава. Він отримав 61% голосів. Як писала московська газета «Время новостей»: «Це був справжній тріумф для нинішнього керівника країни М. Саакашвілі, адже 2008 року жителі Тбілісі відмовили йому в підтримці на президентських виборах. А тепер у особі Угулави він отримав вірогідного наступника на виборах 2013 року». У провінції успіх правлячої партії був ще більшим. Приголомшена опозиція не знайшла в собі сил навіть формально оскаржити результати. Оговтуватиметься вона тепер довго. Зазвичай після таких поразок іде тривалий період розброду й хитань, тому її перспективи на президентських виборах 2013 року поки що виглядають не дуже чіткими.

Нам уже доводилося зазначати («День» №90, 28 травня 2010 року), що незалежність Абхазії виявилася прискорюючим чинником зростання черкеської самосвідомості. Карачаєво-Черкесія буквально на очах перетворюється на чергову кавказьку гарячу точку в протистоянні черкесів та карачаївців. Усі спроби хоч якось розрядити ситуацію поки що безуспішні. У Черкеську планується проведення надзвичайного з’їзду черкеського народу. Організатор зборів — черкеська (адигська) громадська організація «Адиге Хасе» — збирається обговорити на ньому питання про відновлення Черкеської автономної області. Передбачається, що на з’їзд прибуде не менше 500 делегатів, у тому числі — з Адигеї, Карачаєво-Черкесії, Кабардино-Балкарії та Абхазії. Питання взагалі складне, а тут воно ускладнюється тим, що зачіпає шість регіонів Росії. Але вирішувати щось треба, інакше кровопролиття не уникнути. Судити можна за близько розташованими Дагестаном, Чечнею та Інгушетією.

Московська політика на Кавказі досить суперечлива. На Північному Кавказі проведена спроба купити лояльність місцевих еліт великими грішми. До якоїсь межі це вдавалося, при цьому доводилося закривати очі на фюрерські замашки Кадирова й безмежні крадіжки місцевих сатрапів. Проте проблема в тому, що підкуплені вожді дуже швидко втрачали відчуття міри, їхні апетити безмірні, а спроби хоч якось їх обмежити стикаються з неприкритим шантажем та потуранням терористам.

На Південному Кавказі агресивність щодо Грузії показала свою повну безперспективність, участь російських парламентарів як спостерігачів на виборах у Нагірному Карабаху призвела до загострення відносин із Азербайджаном. Вірменія поки що зберігає зовнішню лояльність, але й тут набирається горючий матеріал.

Усе це свідчить про те, що російська кавказька політика заснована на подвійних стандартах. Навряд чи це приведе до миру в настільки складному регіоні. І вузол проблем там затягується все тугіше.