«Україною править «Ющенкович»
Чи зрадив Віктор Ющенко ідеали помаранчевої революції? Ні, просто він погоджувався на різні гнилі компроміси, аби досягти згоди з найважливіших для України питань.
Це було рік тому у Вінниці. На одній площі зібралися прихильники обох кандидатів на пост президента України — Віктора Ющенка та Віктора Януковича. Верховодили пенсіонерки. «Ющенко! Ющенко!» — скандували одні. «Янукович! Янукович!» — викрикували інші.
Спостерігачеві могло здатися, що ті самі бабусі, у тих самих пальтах та хустках кричать: «Ющенкович! Ющенкович!».
Провісницька це була сцена, тому що після дев’яти місяців правління Ющенка чітко видно, що в українській політиці панує дух Ющенковича — який склався з реформаторських устремлінь нової політичної команди та пострадянської політичної культури, в якій їй довелося діяти. Деякі публіцисти — наприклад Аскольд Йеронім — засуджують цю політику. Я її оцінюю досить позитивно.
Докори, які кидають на адресу Ющенка, звучать приблизно так: Ющенко відправив у відставку уряд Юлії Тимошенко і викликав розкол у помаранчевій команді; Ющенко мирився з корупцією навіть у своєму оточенні і — це найважливіший докір — «Президент зраджує ідеали Майдану», братаючись з Януковичем, колишнім прем’єром, який минулого року сфальсифікував результати президентських виборів (місяць тому два політики підписали політичний «пакт про ненапад»).
Простіше за все пояснити відставку Юлії Тимошенко. У державі ще не почалися принципові реформи, а прем’єр-міністр вирішила розкуркулювати підприємства, які належали її політичним противникам, а не проштовхувати в парламенті закони, необхідні для прийняття України до Світової організації торгівлі. У 2005 р. різко впало економічне зростання. Чи повинен був Ющенко підписуватися під такою неефективною політикою?
Складніше справитися з докором у поблажливому ставленні до корупції у власному оточенні. Але слід пам’ятати, що хабарництво, непотизм, закулісні ігри та свавілля правлячих еліт мають в Україні дуже довгу традицію. Це спадщина політичної культури СРСР, а свого апогею ці патології досягли за колишнього президента Кучми. Ющенко, призначений Кучмою прем’єр-міністром у 1999 році, пробував з цим боротися. Однак, не пройшло й півтора року, як його було відправлено у відставку — олігархам заважали запропоновані Ющенком прозорі правила гри. Саме тоді багато українців усвідомили, що «кучмізм» — так тепер називають згадані нами патології — це не незмінна річ. Пізніше гасла боротьби з ним накреслила на своїх знаменах помаранчева революція.
Однак, можна було очікувати, що патології не зникнуть з відходом Кучми. Багато «помаранчевих» політиків починали кар’єру в його урядах або адміністрації. Вони погоджувалися з функціонуванням у рамках цієї патологічної системи, частина з них увібрала в себе погані зразки, від яких не змогла відмовитися після революції, хоча минулого року вони ризикували своїми кар’єрами заради захисту демократичних цінностей.
Я переконаний у тому, що Ющенко розуміє необхідність боротьби з корупцією та іншими патологічними явищами, однак, напевно, він дуже слабкий, щоб розібратися з усім цим за такий короткий час. Для того, щоб у країні, спустошеній «совєтизмом», радикально змінити політичну культуру, потрібне ціле покоління. У Президента поки було лише дев’ять місяців. Невже цього не розуміли ті публіцисти, що тепер критикують Ющенка, а взимку у постреволюційному запалі прославляли його як стійкого принца, який одним махом звільнить Україну від усіх бід?
Складніше за все виправдати пакт, який Президент підписав з Януковичем. Адже всі ми пам’ятаємо, що колишній прем’єр з Донецька несе відповідальність за фальсифікації на минулорічних виборах.
Свого часу великий соціолог Макс Вебер визначив відмінність між етикою переконань та етикою відповідальності. Перша говорить: роби завжди так, як тобі велить совість, друга додає: звертай увагу й на практичні наслідки своїх дій. У політиці, якщо має місце діяльність, мотивована етикою, а не просто особистим інтересом, однозначно домінує етика відповідальності. Мені здається, що саме нею керується Ющенко, людина особисто чесна, коли погоджується на різні гнилі компроміси заради згоди з найважливіших питань.
Тому Ющенко прагне до того, щоб головні українські політичні сили схвалили прагнення України до ЄС та НАТО, відмовилися від убивств та фальсифікацій на виборах як знаряддя політичної боротьби, і зрозуміли, що приватизація повинна бути в міру чесною, а обкрадати державу не можна. Президент хоче, щоб цей консенсус прийняла й Партія регіонів Януковича, яка залишається серйозною політичною силою, а, за даними деяких опитувань, навіть лідирує.
Крім того, Ющенко повинен був знайти підтримку в парламенті для нового уряду Юрія Єханурова. Розраховувати на ображену Тимошенко він не міг — прекрасна пані екс- прем’єр хоче виграти березневі вибори до парламенту, а критика Президента політично набагато вигідніша, ніж поновлення співпраці з ним. Залишається лише Янукович та більш дрібні угрупування, пов’язані з олігархами. Президент запропонував їм фактично амністію. Чи можна її виправдати? З позиції етики переконань — ні. Етика відповідальності допускає таку поведінку.
Найважливішим завоюванням революції досі була свобода слова і зростання громадянської активності. Значною мірою це теж заслуга Ющенка. В інших сферах ефективність Президента можна оцінити як середню, але шанси ще не втрачені. Звичайно, дехто може запитати: а чи не краще поставити на Юлію Тимошенко, яка проголошує амбіційні плани радикального перевлаштування країни. Хто вірить в ефективність революційних трибуналів — нехай підтримує її. Я віддаю перевагу ющенківським компромісам. Як говорив великий римський поет Овідій: «Крапля камінь точить не силою, але частим падінням».
