Уроки Європи для реформаторів Китаю

Цілком можливо, що найважливіше рішення економічної політики  2013 року було прийняте в листопаді, на третьому Пленумі ЦК Комуністичної партії Китаю, який зобов’язався, що надалі ринку має бути надана «вирішальна» роль у регулюванні економіки Китаю. Оскільки Китай є найбільшим у світі експортером після Європейського Союзу і на його частку припадає близько половини світового зростання, то рішення, прийняті в Пекіні, можуть мати важливіший вплив на світову економіку, ніж ті, які прийняті в Берліні, Брюсселі чи Вашингтоні.

Проте, тоді як китайське сприйняття ринку та відкритість зовнішньому світу дозволило йому домогтися небаченого економічного прогресу за останні три десятиріччя, можливо, що країна тепер досягла такого рівня прибутків, при якому проблема вже не в «дуже незначній присутності ринку». Навпаки, деякі з ключових проблем Китаю сьогодні вимагають активнішої ролі уряду.

Наприклад, забруднення повітря та води можуть бути вирішені лише шляхом додаткового державного втручання, як на центральному, так і на місцевому рівнях. Власті вже зробили вирішення проблеми пріоритетом, і не може бути жодних сумнівів у тому, що Китай має ресурси для подібної стратегії, оскільки він мав ресурси для створення найбільшого в світі виробничого сектора. Боротьба із забрудненням води та повітря під силу країні, у якої є величезні внутрішні заощадження для фінансування необхідних інвестицій в устаткування для екологічного очищення.

Дилема для китайських лідерів складається з того, що вирішення завдань із контролю забруднень та інфраструктури робить усе більш важкими досягнення з метою зсуву моделі економічного зростання країни від інвестицій та експорту до споживання. Але більша кількість споживання на даний момент посилила б проблему забруднення довкілля. В результаті, зміна економічного балансу має бути відкладена — для вирішення завдання необхідності екологічних інвестицій.

Є й інші галузі економіки, які вимагають більшого контролю з боку уряду. Мережеві галузі — телекомунікації, газ, електрика та постачання води — як правило, стають монополістичними або олігополістичними, якщо їх залишити під впливом ринкових сил. Добре керовані економіки досягають вищих рівнів добробуту не тому, що ці галузі менше регулюються, а тому що ефективніше регулювання запобігає появі картелів, тим самим захищаючи споживачів.

Аналогічні аргументи стосуються реформування сектора державних підприємств (ДП). Ключова проблема не у формі власності (державної чи приватної), а в тому, якими коштами належить забезпечити, щоб ці підприємства працювали відповідно до ринкових принципів і в конкурентному середовищі.

Європейський досвід підтверджує цей аргумент. Римська угода, яка встановила спільний ринок ще 1957 року, не відрізняла державні та приватні підприємства, хоча обширні сектори економіки (велика частка вугільної та металургійної промисловості, а в багатьох країнах і банківський сектор) належали державі. Замість цього угода встановила правила внутрішнього ринку, які забороняли уряду надавати несправедливі переваги своїм компаніям.

Заборона державної допомоги змінила хід гри для Європи, тому що вона змусила ДП працювати на рівних умовах і таким чином ставати такими ж ефективними, як і їх вітчизняні чи іноземні конкуренти. Після того, як місцеві політики вже не могли використовувати державні підприємства для своїх власних цілей, більшість країн-членів вирішили, що вони могли б, врешті-решт, приватизувати багато з них. Звичайно, для скорочення в секторі ДП був потрібен час, але спрямування процесу ніколи не було під сумнівом, тому що іноземні та вітчизняні конкуренти ДП, певна річ, дуже підтримували активну політику Європейської комісії у сфері державної допомоги.

У Китаї ключовим питанням сьогодні залишаються правила, за якими державні підприємства повинні працювати. Замість масштабної приватизації, може, було б краще обмежити державну допомогу та надати конкурентам право домагатися відшкодування, якщо державна допомога почне спотворювати конкуренцію.

Галузь, яка привернула найбільшу увагу, — це фінанси, і не даремно. У більшості країн розвиненого світу інвестиції складають ледь більше 15% ВВП,  порівнюючи з 45% у Китаї. Фінансові ринки таким чином стають ще важливішими для Китаю, ніж для США чи Європи, і є явні ознаки того, що продуктивність інвестицій різко слабшає в Китаї.

Наріжний камінь запланованих реформ фінансового сектора Китаю — це лібералізація відсоткових ставок, але може вийде так, що вона не зможе вирішити цю проблему. В принципі, вищі відсоткові ставки з кредитування повинні сприяти скороченню надлишкового інвестування. Але в системі з державними гарантіями, яких дуже багато, хоча вони не завжди зрозумілі широкій публіці, ефективні підприємства не завжди ті, які готові та здатні платити більше, щоб запозичувати. Лібералізація кредитних ставок може призвести до того, що ті, в кого є урядові гарантії, перевершать тих, у кого менші й ефективніші підприємства, в результаті досягаючи усе більш нераціонального використання капіталу. Це говорить про те, що фінансова лібералізація може бути небезпечною до того часу, поки навіть державні підприємства не підлягають жорстким бюджетним обмеженням.

Найпотужнішому рушію зростання глобальної економіки не потрібно «більше ринку».

Він потребує сильнішої нормативної бази, щоб упевнитися в тому, що його ринки досягають максимальної ефективності та соціального добробуту.

Проект Синдикат для «Дня»

Даніель ГРОСС, директор Центру досліджень європейської політики, який базується в Брюсселі. Працював у МВФ, був економічним радником Європейської комісії, Європейського парламенту, прем’єр-міністром і міністром фінансів Франції.