Відлуння Майдану

Під час українських президентських баталій на очах пострадянських еліт з’явилася ще одна модель зміни влади, яка урізноманітнила російську, грузинську й азербайджанську моделі. Деякі політологи прогнозують «експорт» революційних технологій. Так, навесні наступного року в Молдові відбудуться парламентські вибори, а потім парламент обере президента. Кишиневу дехто передрікає «революцію лози». У Киргизстані наприкінці лютого обиратимуть парламент, а восени — президента. Бішкеку обіцяють «макову революцію». У Казахстані парламентські вибори вже відбулися, президентські призначені на 2006-й, але є ймовірність їх дострокового проведення. Для Астани прогнозують «революцію тюльпанів». Білорусі, де були придушені протести опозиції після парламентських виборів і референдуму про третій термін Лукашенка, навіть найсміливіші романтики революцій не обіцяють, але водночас білоруські демократичні сили ретельно вивчають український досвід. Більшість експертів сходяться в одному — в багатьох пострадянських країнах реакцією на українські події стане закручування гайок. Однак, закручуючи гайки, можна «зірвати різьбу»…
Про те, яке відлуння матимуть українські вибори в деяких країнах СНД, — у коментарях експертів.

Досим САТПАЄВ, політолог, директор Групи оцінки ризиків (ARG-Казахстан):

— Спостерігаючи за українськими внутрішньополітичними баталіями, Мінськ, Астана, Ташкент та інші столиці держав із «керованою демократією», яких на пострадянському просторі цілий віз і маленький возик, вкотре пересвідчилися в тому, що Європа та США тільки тоді активно підключаються до тиску на політичну еліту, коли стоять за спиною вже існуючої потужної опозиції, що має значну суспільну підтримку. У деяких випадках для Заходу вигідніше мати при владі сильного авторитарного керівника, ніж слабку опозицію, яка просто не зможе гарантувати збереження політичної стабільності у країні. При цьому «революція троянд» у Грузії та політична криза в Україні явно показали бажання Росії брати активнішу участь у внутрішньополітичних процесах своїх сусідів. Навряд чи країни Центральної Азії стануть винятком із цих усталених правил у період зміни політичних еліт, що рано або пізно станеться.

2004 рік явно показав who is who на пострадянському просторі. Більше того, розпочався процес формування таких собі ідейних міждержавних «клубів» за інтересами. З одного боку — «західники» у складі Грузії з приєднанням України й, можливо, Молдови. Ці держави можуть бути основними агентами впливу Заходу та такими собі «інститутами підвищення кваліфікації» для опозиційних сил інших пострадянських держав. З іншого боку — «засадничники», прихильники невтручання у виборі особливого (часто авторитарного) шляху розвитку. При цьому список членів цього «клубу» вражаючим чином збігається з тими державами, які свого часу поспішили привітати Віктора Януковича з «перемогою» на українських президентських виборах... До речі, саме «засадничники» на чолі з Росією уславилися тим, що створили певну фронду проти ОБСЄ, звинувативши цю організацію в тому, що вона сує свого носа куди не треба. Якщо врахувати, що після українських подій багато міжнародних організацій почали викликати патологічний страх у пострадянських правлячих еліт, перспективи цієї фронди досить хороші, а список її «ворогів», швидше за все, розширятиметься.

Казахстану ж не можна виключати того, що Нурсултан Назарбаєв врахує досвід Леоніда Кучми щодо превентивних заходів у разі посилення опозиції. Йдеться про досить вдалий хід Кучми з ініціювання конституційної реформи, яка має привести до створення парламентсько-президентської республіки та зменшити повноваження майбутнього президента. Казахстанська опозиція має бути готова до того, що терміни президентських виборів можуть бути зсунути на більш ранній період. Це пов’язано з тим, що президент намагатиметься скористатися політичною ситуацією, що поступово виходить з-під контролю. Політичні процеси в країні стали більш непередбачуваними, що сильно лякає правлячу еліту, для якої важливо утримати ініціативу в своїх руках. Водночас зміна верховної влади в Казахстані в 2006 році малоймовірна, тим більше, що сам президент цього року заявив про свій намір брати участь у президентських виборах і, звісно, перемогти на них.

Що стосується позиції США, то повторне обрання Буша-молодшого певною мірою заспокоїло пострадянські еліти, які вже звикли до стриманої критики Білого дому з приводу повільного процесу демократизації на тлі перманентної боротьби з тероризмом. Більше того, принаймні в країнах Центральної Азії виникло відчуття того, що така ситуація збережеться й надалі. Принаймні посол США в Казахстані пан Ордвей, визначаючи американські пріоритети в регіоні, на перше місце знову поставив співпрацю в боротьбі з міжнародним тероризмом, а потім уже — розв’язання проблем становлення демократії.

Є кілька істотних відмінностей, які дають відповідь на запитання: «Чому Казахстан не може бути Україною?» По- перше, на відміну від казахстанського опозиційного поля, українська опозиція вже пережила хворобу зростання, роз’єднаності й превалювання особистих політичних амбіцій над спільною стратегією просування до влади. По-друге, в Казахстані немає такого жорсткого протистояння між регіонами, Заходом і Сходом, як в Україні. Український регіоналізм — це не лише географічне протиборство, а й ідеологічне. Не варто забувати й про інтереси регіональних бізнесових еліт, насамперед «донецької групи», яка найбільше боїться нового переділу влади, отже, і власності. По-третє, в Україні, на відміну від Казахстану, сильним є вплив Європи. Казахстан же перебуває в оточенні держав, для яких характерні патріархально-традиційні форми соціальних взаємодій. У нас відсутні активні зовнішні стимули до політичної модернізації. Мляву реакцію Заходу на фальсифікації результатів парламентських виборів у Казахстані неможливо порівняти з різкими заявами Євросоюзу, ОБСЄ та Держдепартаменту США з приводу результатів президентських виборів в Україні.

Турат АКІМОВ, політолог, Киргизстан:

— На наступних парламентських виборах у Киргизстані я не передбачаю такого ажіотажу, як в Україні у зв’язку з виборами президента. У вас все ж таки — боротьба за верховну посаду в державі. Наші ж парламентські вибори будуть досить спокійним заходом.

Що ж до президентських виборів, які також мають відбутися в Киргизстані наступного року, то нині зарано прогнозувати розвиток подій. Слід подивитися, який розклад буде в новому парламенті. До речі, законодавчий орган матиме нові функції: частину президентських повноважень було передано парламенту. Новий однопалатний парламент має право призначати кабінет міністрів. І від становлення нового уряду залежатиме дуже багато. Парламент обиратиме й прем’єр-міністра, а цю посаду в країнах СНД вважають своєрідним трампліном до верховної посади в державі. Зараз киргизький політикум працює на вибори до законодавчих зборів. Тільки після формування парламентсько-урядової структури, встановлення балансу інтересів різних груп з’ясується схема наступних президентських виборів.

Нині важко говорити про те, чи в Киргизстані розкручуватиметься проект «Наступник», або ж варто очікувати іншого розвитку подій — це може знати лише сам Акаєв. Можливо, у зв’язку з підвищенням ролі законодавчої влади, до кінця наступного року ми прийдемо до того, що саме парламент обиратиме президента.

Якщо ж порівнювати потенційні рушійні сили революції в Киргизстані з українськими, слід сказати, що в нас досить альтернативних джерел інформації, багато хто з них має грантодавців з-за кордону. У Киргизстані є багато неурядових організацій, дві-три з них намагаються впливати на політичні процеси. Потихеньку цей сектор розвивається. У нас існує реальна опозиція, до думки якої прислухається й влада. Однак киргизькі опозиціонери кучкуються окремими групами. Починають окреслюватися контури різних блоків, але говорити про монолітність, висунення єдиного кандидата й наявність чіткої програми дій у киргизької опозиції поки зарано. У мріях кожен опозиційний лідер саме себе бачить на білому коні.

Олег МАНАЄВ, директор Незалежного інституту соціально-економічних і політичних досліджень, Білорусь:

— Білоруські опозиціонери проводили тижні в Києві та інших українських містах не для того, щоб навчатися технологіям, а передусім щоб висловити підтримку українським демократичним силам. Звісно, вони мали можливість отримати певний досвід. Вважаю, що його застосування в Білорусі, в принципі, є реальним. Питання тільки, коли і в якій формі. Сьогодні кажуть: в Україні сотні тисяч або навіть мільйони беруть участь у суспільно-політичному процесі, проводять дні та ночі на майданах, а в Білорусі протести демократів після референдуму були нечисленними. Але хто півроку тому припускав, що протест в Україні набуде таких форм?

Українські події показали, що приблизно половина електорату з різних причин невдоволена роботою влади, економічними умовами, зовнішньою політикою тощо. З огляду на результати численних досліджень, можна сказати, що до такого рівня невдоволення ситуація в Білорусі ще не дійшла. Але вона не така вже й далека від цього. Як відомо, за офіційними результатами, 17 жовтня 80% виборців проголосували за зміну Конституції, й жоден опозиційний кандидат не пройшов до парламенту. Але за результатами опитувань, які проводило балтійське відділення інституту Геллапа, насправді за зміну Конституції, згідно з якою у президенти можна балотуватися необмежену кількість разів, проголосували менш як 49%. Ці ж опитування показали, що в першому турі до парламенту пройшла частина кандидатів від демократичних сил.

Насправді рівень недовіри провідним інститутам державної влади в Білорусі є значним. Ви можете запитати: а де ж люди на вулицях? Різниця полягає в природі політичного режиму в Україні й Білорусі: у вашій країні за останні десять років у економіці розвинулися ринкові відносини, нехай і в особливій формі, у вас існує багато олігархів, ФПГ зі своїми інтересами та зв’язками з різними партіями й структурами. У нас немає жодних олігархів, жодних ФПГ. Практично вся економіка контролюється не просто владою в широкому розумінні слова, а однією людиною — президентом. Звідси випливає, що, на відміну від України, джерел внутрішньої підтримки — економічної, технологічної тощо — для демократичних сил і в тому числі опозиційних партій у Білорусі практично немає. Партіям, незалежним профспілкам, громадським організаціям доводиться звертатися по допомогу ззовні — до Росії, до Європи. Зрозуміло, що така допомога не може замінити внутрішню підтримку і сама по собі є безсилою. Крім того, рівень консолідації білоруських демократичних сил, на жаль, відстає від українського. Однак дуже важливо, що половина білорусів не голосувала 17 жовтня «за». Люди поїхали на дачі, утрималися тощо. Тисячі людей беруть участь у різних опозиційних демократичних структурах — партіях, неурядових організаціях, профспілках, молодіжних групах.

Революція в Югославії була далекою від нас. Рік тому мінялася влада в Грузії — ближче, але все ж таки це не сусідня країна, держава з іншим менталітетом, культурою, історією. Події ж в Україні розгортаються не лише на наших географічних і політичних рубежах, а й культурних, психологічних кордонах: ага, в Україні люди змогли об’єднатися, вийти на вулиці, заявити про себе, досягати перемог, допомагати одне одному! Це надзвичайно потужний імпульс, якого так бракувало Білорусі, стимул і для демократичних сил, і для пасивно невдоволених.

Можу з високою часткою ймовірності припустити, що рівень підтримки білоруської влади й особисто президента, що досягає сьогодні 50%, до весни почне танути. Так само, як і в Україні, за кілька місяців до виборів і референдуму в Білорусі були сконцентровані державні ресурси. І фінансово- економічні: підвищували зарплати, пенсії та стипендії. Й інформаційно-пропагандистські: білоруську модель проголошували найкращою в СНД і взагалі у світі, вели тотальну дискредитацію опозиції. І політично-організаційні: будували вертикаль виборчої системи, що повторює вертикаль влади. Але Білорусь — це не СРСР 20 років тому. Влада має ресурси лише на кілька місяців точкової концентрації. Рівень підтримки президента знову впаде, коли багато передвиборних обіцянок влади виявляться або погано виконаними, або невиконаними зовсім.

Того або іншого повторення українських подій я не виключаю. Але повного порівняння не може бути. Звісно, у вас була й справа Гонгадзе, й «касетний скандал», але такої атмосфери пригніченості, майже тотального страху, що останніми роками існує в Білорусі, в Україні не було. За даними нашого листопадового опитування, приблизно три чверті респондентів сказали, що люди в Білорусі бояться висловлювати свою політичну думку. Я не думаю, що у вересні аналогічне опитування в Україні отримало б такі дані.