Європо, ім’я тобі — Боягузтво
Письменник Хенрік Бродер нещодавно виголосив нищівну думку: «Європо, ім’я тобі — Умиротворення». Ця фраза викликає резонанс, тому що це жорстока правда. Політика умиротворення коштувала життя мільйонам євреїв і неєвреїв, оскільки Англія й Франція, які були в той час союзниками, домовлялися й надто довго, перш ніж зрозуміли, що з Гітлером треба воювати й перемагати його, позаяк беззубими угодами його не зупинити.
Пізніше стратегія умиротворення узаконювала й стабілізувала комуністичний режим у Радянському Союзі, потім у Східній Німеччині, потім у всій іншій частині Східної Європи, де протягом багатьох десятиліть процвітали жорстокі, репресивні та криваві режими.
Умиротворення так само зв’язало Європі руки, коли в Боснії й Косово панував геноцид. Дійсно, навіть при тому що в нас були неспростовні докази масових убивств, ми, європейці, все обговорювали й обговорювали, а потім знов обговорювали. Ми все ще обговорювали, коли, нарешті, американці знову, вже вкотре, прийшли в Європу, щоб виконати за нас нашу роботу.
Європа, як і раніше, не засвоїла урок. Замість того, щоб захищати демократію на Близькому Сході, Європа з її умиротворенням, прихованим за розпливчатим словом «рівновіддаленість», часто наче схвалює терористичні акти в Ізраїлі, що здійснюються фундаменталістами- смертниками з Палестини. Аналогічно заспокоєння породжує менталітет, що дозволяє Європі заплющувати очі на майже півмільйона жертв убивчої машини Саддама, та самовдоволено роздуваючи щоки й виставляючи себе борцем за мир, попереджати Джорджа Буша як розпалювача війни.
Це лицемірство триває навіть після того, як з’ясувалося, що деякі з найбільших критиків американських дій в Іраку незаконно заробили мільярди — навіть десятки мільярдів — доларів на корумпованій програмі ООН «Нафта в обмін на продовольство».
Сьогодні ми стикаємося з особливо гротескною формою умиротворення. Як Німеччина реагує на зростання насильства ісламських фундаменталістів у Голландії, Великій Британії та інших місцях Європи? Пропозицією про те, — вдумайтеся, — що правильною відповіддю на таке варварство має бути запровадження «мусульманського свята» в Німеччині.
Мені хотілося б, аби це було жартом, але це не так. Істотна частина уряду Німеччини — і, якщо вірити опитуванням, німецького народу — дійсно вірить, що запровадження офіційного державного мусульманського свята так чи інакше убезпечить нас від гніву фанатиків-ісламістів. Як тут не пригадати британського прем’єра Невілла Чемберлена, який після повернення з Мюнхена розмахував цим сміхотворним договором, підписаним Адольфом Гітлером, і оголошував про досягнення «миру в наш час».
Яке лихо має статися, щоб європейська громадськість і її політичні лідери зрозуміли, що насправді відбувається в світі? Триває свого роду хрестовий похід — виключно віроломна кампанія, що складається із систематичних нападів ісламістів на цивільне населення, спрямована проти наших вільних, відкритих західних суспільств, і метою її є їхнє повне знищення.
Ми опинилися віч-на-віч з конфліктом, який, найвірогідніше, триватиме довше, ніж будь-яке з великих воєнних зіткнень минулого століття — конфліктом, у якому ворога неможливо приборкати за допомогою «терпимості» й «компромісу», тому що насправді подібні жести лише підбурюють цього ворога. Такі відповіді зарекомендували себе як ознаки слабкості, й вони завжди розцінюватимуться ісламістами як такі.
Лише двом недавнім американським президентам стало мужності, щоб відмовитися від заспокоєння: Рональду Рейгану та Джорджу Бушу. Критики Америки можуть чіплятися до деталей, але в глибині душі ми, європейці, знаємо правду, тому що ми бачили її на власні очі. Рейган закінчив «холодну війну», звільнивши половину Європи від майже 50-річного терору й рабства. А президент Буш, діючи на підставі моральних переконань і за підтримки одного лише соціал-демократа Тоні Блера, зрозумів небезпеку сьогоднішньої війни ісламістів проти демократії.
Тим часом Європа сидить собі в куточку на перехресті культур зі своєю звичайною блаженною самовпевненістю. Замість того щоб захищати ліберальні цінності й діяти як привабливий центр впливу на тому ж ігровому майданчику, що й істинні великі держави, Америка та Китай, вона не робить нічого. Навпаки, ми, європейці, на відміну від нібито «зарозумілих американців», виставляємо себе як світові борці за «терпимість», що справедливо критикує навіть міністр внутрішніх справ Німеччини Отто Шилі.
Звідки ця самовдоволена реакція? Чи тому, що ми такі високоморальні? Боюся, що ні. Боюся, насправді вона виникає через той факт, що ми, європейці, дуже матеріалістичні, позбавлені моральних орієнтирів. Проводячи свою політику відкритого протистояння ісламському тероризму, Буш ризикує — свідченням цього є й падіння долара, й величезний додатковий державний борг, і велике й постійне навантаження на американську економіку. Але він робить це, тому що, на відміну від більшої частини Європи, розуміє: на карту поставлено буквально все, що дійсно має значення для вільних людей.
Тоді як ми критикуємо американських «капіталістичних баронів-грабіжників», тому що вони здаються надто упевненими у своїх пріоритетах, ми боязко захищаємо наші держави загального благоденства. «Не вплутуйтеся в це! Це може дорого коштувати», — кричимо ми. І замість діяти на захист нашої цивілізації, ми вважаємо за краще обговорювати скорочення нашого 35-годинного робочого тижня, або поліпшення страхового покриття стоматологічних послуг, або продовження нашої чотиритижневої щорічної оплачуваної відпуски. Або, можливо, слухаємо телевізійних пасторів, які проповідують про необхідність «простягнути руку терористам», зрозуміти й вибачити.
У ці дні Європа нагадує мені стару, яка тремтячими руками похапцем ховає свої останні коштовності, коли помічає грабіжника, що вдирається до будинку сусіда. Умиротворення? Це лише початок. Європо, ім’я тобі — Боягузтво.
Матіас ДЕПФНЕР — генеральний директор німецької медіагрупи Axel Springer.
