Алілуйя 80-м

У рок-опері, крім незмінного Миколи Караченцова, зайняті Ганна Большова, Віктор Раков, Дмитро Мар’янов та інші ленкомівці. В основу покладено однойменну поему Андрія Вознесенського, яка розповідає про кохання 40-літнього російського дипломата графа Миколи Рєзанова та 16-літньої дочки губернатора Сан-Франциско Кончити, яка, не вірячи в загибель свого жениха, 35 років чекала коханого. Кожний учасник вистави співає, танцює і грає свою роль із повною віддачею. Але все-таки головним у цьому дійстві є Микола Караченцов, єдиний виконавець ролі Рєзанова. Актор дуже емоційний, стрибає та бігає по похилій сцені, забуваючи, що недавно отримав серйозну травму. Хоч голос його вже не такий сильний, як був раніше, і доводиться витягувати високі ноти, підстраховувати актора чудовим вокалістом Геннадієм Трофімовим, мікшувати хором. Але ось що дивно. Один з моїх колег, який багато чув про цю рок-оперу і є великим шанувальником музики Рибнікова, після спектаклю розгублено зауважив: «Я так і не зрозумів, за що Кончита чекала його 35 років?..» Іншими словами, класичне «не вірю». І важко що- небудь заперечити. Магія цього романтичного кохання, яка колись огортала «Юнону...», схоже, покинула виставу. І це, на жаль, виявилося чи не найсильнішим потрясінням від побаченого... ***

За словами Миколи Караченцова, роль Рєзанова стала черговим етапом у його творчій біографії. А те, що у його героя й актора співпали ім’я і по батькові, автор поеми «Юнона» і «Авось» А. Вознесенський вважає фатальним.

— Спочатку я побачив у графі героя-коханця, — згадує М. Караченцов. — Який із мене коханець? Я блазень, хуліган, Тіль. Але очевидно, щось помітив у мені Захаров, запропонувавши зіграти даний образ. І я захотів більше дізнатися про реального Миколу Петровича Рєзанова. Виявилося, що він був дійсно незвичайною людиною. Деякі сучасники навіть називали його авантюристом. Він був першопроходцем, дипломатом, фігурою неоднозначною. Графа можна віднести до тих особистостей, які рухають науково- технічний прогрес. Як писав про нього Вознесенський: «Він мріяв, закусивши вудила, звести Америку і Росію. Авантюра не вдалася. За спробу — спасибі!» Коли я приступив до роботи над роллю, то перечитав масу літератури, яка розповідала про той період і Миколу Рєзанова, зокрема. В поемі та нашій виставі історія і вигадка тісно переплелися. Насправді Кончита, незважаючи на юні літа, фактично правила Сан-Франциско. Дуже енергійна була панночка. Сама прийшла до Рєзанова на корабель, і завдяки їй вдалося росіянам підписати перші контракти про торгівлю між двома країнами.

До речі, граф був дуже багатим вельможею, надзвичайно освіченою людиною, знав кілька іноземних мов, був улюбленцем імператора Олександра. Після смерті дружини, яка померла при пологах, Рєзанов сильно нудьгував. Але не пропускав царські «посиденьки»: збори в знаменитій туалетній кімнаті, де не тільки обговорювалися, а й приймалися важливі рішення про долю Росії. Микола Петрович вільно володів іспанською мовою, і для того, щоб відвернути графа від туги, государ розпорядився зробити його начальником експедиції з російської тоді Аляски до іспанської, в ту пору, Каліфорнії. А знаменитий Крузенштерн виявився під рєзановським началом...

Як бачите, насправді граф був дещо іншим, аніж його показав Вознесенський. Мене приваблює в герої його безстрашність, відчайдушність. Це людина пристрастей. Наприклад, у реальному житті, Рєзанов будував будинок у Петербурзі, але, закохавшись у повію, кинув все і поїхав до Сибіру. Так міг вчинити тільки росіянин. Знаючи про свого героя, я підключав власну фантазію, щоб показати графа з різних боків. ***

Серед глядачів було багато київських колег по театральному цеху, що прийшли подивитися на ленкомівців. Багато хто бачив «Юнону...» неодноразово. Як сьогодні виглядає ця вистава на погляд українських професіоналів?

— Я вперше побачив «Юнону...» на початку 80-х, — сказав зав. літературно-інформаційної служби Російської драми Борис Куріцин. — Звичайно, тоді це було потрясіння: перший мюзикл, поставлений у СРСР. По- друге, драматичні актори блискуче рухалися, чудово співали. А третім потрясінням для мене стала виконавиця ролі Кончити Олена Шаніна. Коли вона своїми величезними очима дивилася в зал, то зачаровувала публіку. Будемо чесні. У тій, першій постановці, було тріо абсолютно приголомшуючих акторів: Шаніна, Караченцов і Абдулов. Сьогоднішня «Юнона...» — цей спогад про молодість. Нинішній склад головних героїв не так вражає. При всій моїй повазі до Миколи Караченцова, думаю, що є сенс, як вахтангівську «Турандот», передати «Юнону...» молоді. І не тому, що Микола Петрович старий і погано рухається чи не викладається на сцені, — актор грає блискуче! Він прекрасний майстер. На жаль, немає в нинішній постановці миттєвої живої реакції глядачів, коли актори щохвилини відчувають дихання залу.

Для «Ленкома» «Юнона...», як для МХАТу «Чайка», а для театру ім. Вахтангова — «Турандот» — вистава-візитка. Це чудово! Але сьогодні в ленкомівській трупі працює багато молодих, дуже талановитих акторів, для яких Марк Анатолійович повинен створити нову «Юнону» і «Авось».

— Загалом, «Юнону...» я бачив шість разів, — сказав композитор Володимир Бистряков. — Перший раз я навіть добре не розчув усі вірші, написані Андрієм Вознесенським. Довелося йти ще раз. Адже ця музична постановка гучна. Вона поставлена на контрастах: піано — форте. Але в ній так динамічно розставлені акценти, така енергетика йде від усіх акторів, що вистава захоплює глядача. Звичайно, цвяхом «Юнони...» є Микола Караченцов, але і його партнери сильно працюють. Свита робить короля. Можна висловлювати претензії, що голос Миколи вже не такий, як раніше. Адже він не професійний співак і бере іншим: не силою голосу, а проникливістю виконання. У ролі Кончити я бачу більш витончену, струнку актрису, обов’язково брюнетку. Адже вона була іспанкою. Не подобалася мені і Олена Шаніна, яка грала Кончиту 15 років тому... своєю типово російською круглолицістю. Хоч у розкритті образу своєї героїні вона була більш переконливою, ніж Ганна Большова. Єдиний плюс, що ця актриса досить пристойно співає. На жаль, Олександр Абдулов сильно постарів, і ролі Фернандо, Людини від театру і Палаючого єретика тепер виконує замість нього Віктор Раков. У дуеті з Караченцовим актор цілком гарний.

Тепер у «Юноні...» грає багато нових акторів, блискуче виконуючи складний кульбіт хореографії Володимира Васильєва, але не ламаючи канви постановки. Так само захоплює, як і багато років тому, прекрасна режисура Марка Захарова, приголомшуючі декорації Олега Шейнциса. ***

— 20 років для вистави — величезний строк. З позицій сьогоднішнього дня, на ваш погляд, «Юнона...» не застаріла? — поцікавилася я у режисера-постановника Марка Захарова.

— Ні, вистава не застаріла. Хоч раніше для глядачів у ній було багато незвичайного. Передусім вражало, що ми підняли релігійну тему: тему Богоматері, а у фіналі виконуємо «Алілуйя». У сценографії використали військово-морський, царський прапор петровських часів. Але, якимось чином, сталося диво: величезному цензурному апарату брежнєвських часів наша вистава сподобалась. І вони вирішили ризикнути і дали нам можливість грати. У нас в афіші «Юнона...» йшла не часто, але мітко. Виставу полюбили глядачі. Резонанс про першу російську рок-оперу пішов по країні. Наша постановка — не калька і не копія бродвейських мюзиклів, те, чим сьогодні так захоплюються наші колеги в Москві. Я вітаю їхні роботи. Вони розширюють наші горизонти, театральне мислення. Але коли оперу складають рідний композитор Олексій Рибников і поет Андрій Вознесенський і ставиться російськими акторами — зовсім інша річ.

— В епоху застою «Юнона...» несла і політичний контекст. У країні, що жила за залізною завісою, у виставі закликають навести мости між Америкою. Або коли зі сцени промовляють: «Російська імперія — в’язниця»...

— Звичайно, час вніс корективи. Гострої політичної публіцистики нинішні глядачі не побачать. Але, на мій погляд, не в цьому річ. У виставі є православні внутрішні доктрини, які є в душі та серці людини, і явище образу Богоматері, тема батьківщини, високого патріотизму, не того, який викрикується сьогодні в мегафон на мітингах різних, так званих, патріотів, а той, який є всередині кожної людини. Я вважаю саме це важливим і цікавим.

— Ви неодноразово говорили, що «Юнона...» буде залишатися в репертуарі, поки Микола Караченцов буде хотітиме в ній грати, і що ви проти дублерів. Після травми Миколи Петровича і хвороби Армена Борисовича Джигарханяна чи не подумуєте про підготовку другого складу акторів?

— Дублери будуть. За всіма європейськими нормами у акторів, які виконують головні ролі, якщо вистава йде довго, повинні бути другі склади виконавців. Ми зараз готуємо Олександра Лазарєва — молодшого. Він підстрахує Миколу Караченцова в «Юноні...». А виставу з репертуару знімати не збираємося. Вона буде жити.