Англійський «Ліфт» по-українськи
Молодий театр поставив п’єсу відомого англійського драматурга Гарольда Пінтера «Ліфт». Із часу появи своєї першої п’єси в середині 1950-х його творчість, яка є яскравим сплавом традиційної драми й авангардистських елементів, продовжує привертати увагу критиків і глядачів. На сьогодні Пінтер залишається одним із найпопулярніших драматургів сучасного театру Великої Британії. Тим дивнішим видається те, що Молодий театр включив до свого репертуару п’єсу, яка належить до раннього, експериментаторського періоду творчості драматурга. До речі, перша постановка «Ліфта» відбулася ще 1990 року в театрі на Подолі, але навряд чи з того часу ім’я Гарольда Пінтера стало відомішим в Україні.
У фойє напівголоса лунали уривки фраз, що інтригують: «...елітний спектакль, — театр абсурду», налаштовуючи нечисленну публіку на сприйняття чого принаймні незвичайного. І ось після хвилинної темряви на сцені спалахує світло й під музику з-за куліс з’являються дві постаті в чорних фраках і штиблетах. Невдовзі глядачам стає зрозуміло, що ці двоє дійсно — «погані хлопці», а точніше — кіллери, що на винайнятій квартирі чекають вказівок, кого і де потрібно «прибрати» цього разу. Це очікування й полягає в основі сюжету п’єси. І лише у фіналі стає відомим ім’я жертви: виявляється, що один із кіллерів, Бен (роль якого виконує Володимир Чигляєв) повинен убити іншого (Станіслав Боклан). Вистава завершується звуками пострілів, які ефектно лунають у маленькому залі під меланхолійну мелодію.
Безперечно, і це визнають як автори, так і режисер-постановник Олександр Катунін, Пінтера дуже складно ставити на сцені. Попри майже повну статичність дії, попри те, що діалоги персонажів не мають інформативного характеру, в глядача не повинно скластися враження, що це просто безглузді фрази, що нічого не значать. Крізь ці уривчасті, буденні до приземленної побутовості розмови (про футбол, про новий посуд тощо) повинно «просочуватися» відчуття реального перебування «тут і тепер». А те, що діалоги чергуються зі всілякими таємничими подіями (поява «нізвідки» конверту з сірниками, незрозумілі замовлення, що прибувають у кухонному ліфті, який знаходиться в кімнаті) повинно викликати у публіки тривогу, занепокоєння, яке має завершитися звісткою про жертву вбивства. І дійсно, часом відчувалося, що глядачі «втягувалися», переймались почуттям трагічності (хоч і не зловісності) того, що відбувається на сцені. Але актори одразу «тушували» це відчуття комічними сценами, та й підзаголовок спектаклю не налаштовував на серйозний лад: «весела історія на одну дію». Холодний убивця Гасс здавався метушливим істеричним блазнем, над ним потішався і його колега Бен, і весь зал. Важко сказати, чи це був режисерський задум, чи просто так вийшло. Але однозначно шкода, що така інтерпретація «Ліфту», мабуть, ще довго лишатиметься єдиною в українському театрі.
