Автопортрет особистості

Книга побачила світ завдяки зусиллям українського правозахисника, лікаря-психіатра Семена Глузмана та Міжнародного благодійного фонду «Видавництво Сфера» заснованого українсько-американським Бюро захисту прав людини і Міжнародним фондом «Женевська ініціатива в психіатрії». Книга перша має назву «Листи з «Парнасу»; повне зібрання листів об’єднано промовистою характеристикою «Голос доби».

Постать Івана Світличного зайвого представлення не потребує — український поет, критик, перекладач. Але його визначальна роль в історії національної культури набагато ширша і значиміша — організатор і неформальний лідер шістдесятників. Ніким не призначений, але беззаперечно визнаний щільним колом сучасників, Світличний був знаковою, центральною фігурою руху шістдесятників — людина, завдяки якій культурницько- політичний спротив набув цілісності, ідеологічної оформленості й контекстуальної вивершеності. За свідченнями близьких, Іван Світличний умів спілкуватися практично зі всіма (навіть з «кураторами» КДБ), він притягав до себе людей, створюючи якусь магічну ауру та допомагаючи їм розкритись. За висловом Дмитра Стуса, він був «людиною, яка допомагала іншій людині квітувати».

Звісно, що чітка громадянська позиція поета не пройшла повз увагу відповідних органів: багаторічна заборона працювати за фахом, навіть на найнижчих посадах (пропозиції щодо роботи невмотивовано скасовувалися при оформленні), заборона на друк ні під своїм прізвищем, ні під псевдонімами. Сам Світличний так писав про цю ситуацію: «Таким чином і до арешту, і після арешту, і в антракті між арештами, загалом щось років із десять, аж поки мене остаточно запроторили в євразійські широти, ні працювати, ні друкуватися, ні взагалі офіційно заробляти собі на прожиток я не міг. Я був поза законом. Я був persona non grata.» (З відкритого листа Миколі Бажану). Його літературознавчі статті друкували друзі під своїми іменами, ризикуючи, але даючи змогу поетові бодай щось заробити. Опитавши понад сто свідків та отримавши негативні відповіді щодо сконструйованої версії обвинувачення, суд, попри те, виносить вирок про «антирадянський націоналістичний світогляд»…

Книга складається з трьох розділів: перший — листи до дружини, сестри та найближчих друзів, другий — інтерв’ю італійській газеті «Уніта» та відкритий лист Миколі Бажану, третій містить офіційні звернення та заяви, написані з метою захисту елементарних прав ув’язнених в умовах сваволі табірної адміністрації. Із 540 сторінок близько 500 займають власне листи до рідних; їх налічується 115. Лист в умовах заслання переростає просто лист — це своєрідний щоденник, фіксація життя «малої зони», сповідь та езопові хитрування від ока подвійної цензури. Листи Світличного — це ще й творчість, власні вірші, переклади, переспіви, знову замасковані вірші… Часом складається враження, що писані вони не з уральських «курортів», а зі справжнього Будинку творчості, де не бракує добрих манер та солідної бібліотеки.

Презентація тому відбулася у прес-клубі фонду «Відродження». Цього разу вона зібрала досить багато зацікавлених людей, серед них основна адресатка та дружина поета Леоніда Павлівна Світлична, письменник та громадський діяч Євген Сверстюк, літературознавиця Михайлина Коцюбинська, директор українсько-американського Бюро захисту прав людини Семен Глузман та інші. Упорядкуванням книги та примітками займалася сама Леоніда Павлівна — «Льоля», «моя половина», як називав її чоловік. Вже підготовлено другий том листів митця, що лише чекає свого видання. Прямо на презентації Леоніда Павлівна повідомила, що днями знайшла ще вісім невідомих та неопублікованих листів Василя Стуса. Михайлина Коцюбинська зазначила, що епістолярний жанр зараз виходить на перші шпальти нашого життя — втрата класичного листа своєрідно компенсується масою літератури про епістолярний феномен. За свідченням Коцюбинської, це всесвітня тенденція, отже Україна успішно заповнює ще одну лакуну. Менш оптимістичним був Семен Глузман, який, за власним визнанням, вважає Світличного своїм вчителем: «Чи потрібні такі книги нашій країні? Сумніваюсь…» І додає: «Вихід цієї книги, це сторінка майбутньої України». Схоже, фаховий лікар ставить фаховий діагноз: ще не виросло покоління людей, яким потрібна правдива інформація про «ту» добу — без екзальтованого поклоніння чи сліпого відкидання, тільки факти й контекст. А можливо, просто ще не відійшло покоління, якому така інформація нестерпно муляє і вкрай заважає…

Значення Івана Світличного у русі шістдесятників уповні постає лише з листів. Залишаючись «затіненим» яскравою творчістю інших шістдесятників — того ж В. Стуса, перекладачів Миколи Лукаша та Григорія Кочура — Світличний залишається фантастичним магнітом, що впорядковував та стимулював дії інших. Кожен школяр знає Стусове «Не можу я без посмішки Івана…», але які ж чесноти треба мати щоб здобутися на таке одкровення з вуст іншого Поета? «Листи з «Парнасу» називаються так не тільки від однойменного вірша митця, вони характеризують спосіб життя та мислення особистості, що стала дзеркалом експериментальних деформацій епохи.