Блиск і злиденність телефутболу

Зараз уже зрозуміло, що спорт, і футбол зокрема, міцно прив'язують до політики. Але якщо спорт - чесна боротьба й конкретні результати, то політика... Аж ніяк...

Сьогодні ми живемо ще на "інерції минулого", поступово втрачаючи все добре й підмінюючи його сурогатом гасел та короткотермінових подачок. І це якнайкраще ілюструє футбол. У нас є чудовий суперклуб "Динамо" й коріння футболу, яке пересихає, - футбольні школи, що закриваються, секції й школи, що живуть ентузіазмом професіоналів - дитячих тренерів, котрі не бажають усихання цього коріння. Окремі навіть примудряються працювати з величезною кількістю хлоп'ят і мати успіхи на міжнародному рівні, не маючи солідних меценатів.

Таким є клуб "Сталь". Його президент Леонід Кривицький залучив таких же ентузіастів, котрі не зважають на скрутне матеріальне становище, і клуб працює щосили. І не нарадуються в сотнях сімей Первомайська, Києва, Донецька: "Зайняті справою дітлахи, та ще й якою!" Можу наводити ще приклади - адже буваю щотижня в містах і містечках, селах і селищах нашої Батьківщини. Це й те, як працює голова Жовтневої райради народних депутатів Дніпропетровська Сергій Бичаков, і мер Броварів Олексій Іщенко, і... Боюся, що не втиснуся в рамки газетного матеріалу! Вам і так зрозуміло: найголовніше - люди, котрі знають і люблять свою справу, таких чимало.

Мимоволі пригадуєш колишню організацію підготовки спортсменів вищої кваліфікації, людське ставлення до дітей у спорті. Та ось тільки існують і роблять ці люди свою улюблену справу, ніби самі для себе - допомоги їм немає звідки чекати, згадують про них і про їхніх вихованців лише в переддень виборів чи великих політичних акцій. Бракує стимулу у потенційних спонсорів спорту й футболу (а дитячого й поготів). Хіба що взяти за "дах" зоряний клуб і, використовуючи його гравців і тренерів як таран, пробивати собі дорогу до політичного Олімпу.

За багато років спілкування з тими, хто щодня морочиться з хлопчаками й дорослими футболістами, вирішуючи їхні маленькі життєві проблеми, душею вболіваючи за футбол і бачачи його майбутнє, я намагався допомогти їм відкрити двері солідних кабінетів... Не всюди їх не те що слухали - не всюди пускали до "самих"! Та все ж - ідеальна схема розвитку українського футболу вельми проста і, за наявності дійсно професійних і самовідданих виконавців, обіцяє прекрасне майбутнє (вже через 20 років) нашому футболу:

1) кожна дитина за бажання повинна мати можливість займатися футболом. Дитячий футбол (з 5 до 17 років) - основа майбутніх успіхів, розв'язання проблеми виховання патріотів і зайнятості дітей, відриву їх від вулиці. Програма є. ФФУ її ухвалила, але потрібні конкретні дії, такі, як в ентузіастів із селища Щасливе Бориспільського району Київської області, де вже діє футбольний ліцей;

2) ті, хто реально може допомогти футболу (а не відмивати на ньому гроші), повинні мати пільги щодо "оподаткування", тоді кожен буде зацікавлений у тому, щоб ФУТБОЛ розвивався;

3) клуби повинні мати забезпечені школи, виховувати резерв, і юнаки мусять знати, що футбол стане їх професією й вони без роботи не залишаться;

4) більше довіри молодим, ініціативним і талановитим тренерам і організаторам футболу. Відбір провідних фахівців Федерації має відбуватися на конкурсній основі.

Все просто й давно відомо...

Схему складено не мною, а згаданими вище людьми футболу - "профі". Адже ми - журналісти - збираємо кращих із кращих (принаймні покликані знаходити їх), якщо їх забувають випадково чи не випадково. Принаймні, нас так учили в недавньому минулому. Тут я перейду вже до порівнянь на кшталт: "тоді й зараз". Порівняння це, на жаль, не на користь сьогоднішнього дня спортивної журналістики. Якщо тоді, при всіх догматичних схемах і підвалинах, я міг відстояти свою правоту й матеріал, чи телерепортаж, чи газетний огляд, допомагав відкрити нариви, назвати винних у занепаді виду спорту, допомогти захистити фахівця-ентузіаста тощо.

Сьогодні багатії й можновладці у кращому випадку не звернуть уваги на критично-аналітичний виступ, а в гіршому - заборонять професію - не дозволять журналістові працювати або навіть створять пряму загрозу його життю. І в нас з'являються новоявлені герої спорту з людей так само близьких до цього спорту, як близькі, скажімо, Земля й Сатурн - "астрономічні провалля" журналісти "мостять" милостивими звеличеннями таких піклувальників спорту й анітрохи не бентежаться тим, що багато хто з "героїв" незабаром опиниться за гратами, а по багатьом та сама "в'язниця вже давно плаче". Журналістика, й спортивна зокрема, стала небезпечною професією. Звичайно, для когось лакейське животіння обставлене зручними на даний момент принципами догідництва. Ці влаштувалися, пристосувалися і потихеньку ганьблять наше репортерське ремесло. Вони можуть. Та час усе розставить по місцях, так вічно не буде.

Я дуже гостро відчуваю це в своїй роботі на телебаченні. Критично оцінюючи стан справ у нашому телевізійному показі спорту в країні, я звик називати головних винуватців і розкривати причини, пропонувати конкретні розв'язання проблеми. Але "керівники-тимчасові правителі" постійно болюче реагують... позбавляючи мене роботи, усуваючи від футбольних репортажів, забороняючи мені висвітлювати Олімпійські ігри. Очевидно, ідея Загальнонаціонального Спортивного Каналу (ЗСК), що я її запропонував, обіцяє їм турботи і не обіцяє особистого зиску. Та я вважаю, що на те вони й телечиновники, щоб організовувати, а не заважати працювати на благо пересічного нашого телеглядача. Саме за це держава їм платить зарплату. І спортивний канал - системне, щоденне мовлення - з'явиться в Україні. Це вже не залежить від тих, хто не хоче професіонально підходити до справи. Тимчасові правителі підуть, а ті, хто розуміє свою місію як довгострокову, візьмуться за справу, й наш спорт, і футбол зокрема, позбудеться образу того, хто стоїть із простягнутою рукою, й сяятиме своїми юними зірками, свіжістю й новизною подачі телевболівальникам.