Ірина МУРАВЙОВА: «Люди не в мене просять автограф, а в моїх героїнь»

Сьогодні актриса, як і раніше, знімається, грає в театрі, виховує дітей. А 8 лютого вона святкує своє 50-річчя.

— Як ви відзначаєте таку круглу дату, Ірино Вадимівно?

— У Малому театрі. У праці. Із 18 по 25 лютого щодня гратиму всі чотири спектаклі, в яких я зайнята: «Чайку», «Вишневий сад», «Вовки і вівці», «Ліс». Свого часу, працюючи в Театрі ім. Моссовєта, я дуже скучила за класикою — грала там тільки Грушеньку в «Братах Карамазових» та в Шекспірі трохи. Ось тепер надолужую.

— А поступили ви до театрального відразу?

— Ні, перший рік не поступила. А потім потрапила до студії при Центральному дитячому театрі. Але вона вважалася середнім спеціальним навчальним закладом, там видавали тільки свідоцтво. І хоч я відразу почала грати багатьох хлопчиків, дівчаток, принців, принцес і навіть звірів, було деяке незадоволення: вчилася-вчилася, а на руках лише якийсь несолідний папірець. То я потім — просто для хорошого самопочуття — закінчила заочне відділення в ГІТІСі.

— Напевно, диплом про вищу освіту ще має й деяке значення при присудженні акторам звання?

— Та ні. У нас багато заслужених і народних з такою ж, як була в мене, середньою освітою: Георгій Тараторкін, Маргарита Терехова, Олександр Леньков, Михайло Жиганов.

— До свого першого театру заходите?

— Поки молодший син був маленьким, водила його туди на спектаклі. Тепер Євгену вже 16 років.

— А старшому скільки?

— Данилу — 24. Він у мене в науку пішов. Але про дітей давайте не будемо: не треба їх чіпати.

— Тоді давайте про чотириногих членів сім’ї, якщо вони у вас є.

— Це із задоволенням. Є собака Шаня, білий пудель. Вічно брудний. Тепер я зрозуміла, що в нашому місті треба заводити чорного пуделя: на ньому не так бруд помітно. А ще є кіт. Але я свого часу зробила помилку — назвала його людським ім’ям. Так що тепер є проблеми, і вам я це ім’я не скажу.

— Народ вас на вулицях упізнає?

— Так, звичайно. Усміхаються...

— Напевно, набридло за ці роки, що всі до вас за автографом лізуть?

— У роздаванні автографів, повинна сказати, немає нічого осоружного. Я нікому не відмовляю. Тим паче, що люди ж не в мене просять автограф, а в моїх героїнь, які їм подобаються. А мене — яка я справжня — ви не знаєте.

— Вас завжди сприймали як комедійну актрису. А як ви самі відчуваєте: можливо, в народній артистці Муравйовій умирає велике трагедійне обдаровання?

— Я якою була, такою, гадаю, й залишилася. Мені завжди подобалося робити щось, щоб людей розвеселити.

— Намагаюся пригадати ваші останні появи на екрані, й нічого, крім «Останнього кохання» Балаяна, в голову не приходить...

— Там була маленька робота — усього п’ять знімальних днів. А зараз я закінчила на «Мосфільмі» комедію «Кохання зле», яка, мені здається, може вийти вельми пристойною. Там є глибока історія, глибока думка...

— Це фільм Володимира Зайкіна, де дівчина морочить голову своєму жениху, нібито її душа переселилася в корову?

— Так-так. Там знялися ще Станіслав Садальський, Лариса Удовиченко, Валентин Смирнітський. Я граю саме маму цього жениха, котрий приводить додому корову й оголошує, що це його наречена. І ми, батьки, сприймаємо це як належне, без хитромудростей: перше кохання — що поробиш?.. Але тут є, ясна річ, й іронія з приводу реінкарнації та інших «аномальних» теорій.

— Над чим ще працюєте?

— У кіно є намітки, але говорити поки що рано. А стосовно театру — із 26 лютого в СТД починаємо грати старовинний російський водевіль «Актори між собою». Поставив цю антрепризу мій чоловік Леонід Ейдлін, а музику на слова Дмитра Сухарєва написав Сергій Нікітін. Ми з цим водевілем уже три роки їздимо, об’їхали всю країну від Мінська до Владивостока, від Мурманська до Нижнього Новгорода, грали навіть для російськомовного населення в Німеччині та Ізраїлі.

— Але сьогодні в моді експерименти, новації, а це такий традиційний театр! Як там грають?

— По-дідівському грають, добре. Добре — це завжди добре.

— Цікаво, ви через силу розсталися із Театром ім. Моссовєта?

— З музикою!.. Тут недавно телебачення повторювало спектакль «Цитата», в якому я була колись зайнята, так я швиденько вимкнула телевізор. Від сорому. А за сьогоднішні роботи, сподіваюся, соромитися не доведеться...