Ірина ТАРАНЕНКО-ТЕРЕЛЯ: На фініші були сльози радості
— Ірино, передусім давайте пригадаємо гонку в Рамзау.
— Це була, мабуть, чи не найважча, хоч і найщасливіша гонка на цьому чемпіонаті. Коли всі суперниці на виду, ти вже можеш не думати про секунди, а обираєш тактику й стратегію боротьби, так само, як і суперниця. Тут головне — не робити «зайвих рухів».
— До речі, як йшли справи з вибором мастила цього дня?
— Це окрема історія. Річ у тім, що у нас немає тренера, котрий відповідає за цю роботу; це можуть собі дозволити провідні країни світу, як, наприклад, Росія. У нас вибором мастила займалися всі тренери-лижники. Через що вставати їм доводилося в 4 години ранку й повертатися додому близько 7 вечора. До того ж австрійська погода була непередбачувана. На відкритій місцевості, як правило, світило сонце, а в низині було темно, що надавало снігові інших властивостей і характеристик. І все ж, як мені здається, саме цього дня наші тренери вибрали ідеальне мастило. Лижі не прослизали, і мені не доводилося робити жодних зайвих рухів. Я повністю контролювала хід подій гонки і результат — в наявності.
— Коли ви відчули близькість медалі?
— Ви знаєте, я дуже добре запам’ятала урок Нагано, коли медаль вислизнула у мене з рук наприкінці гонки. Цього разу була гранично зібраною аж до самої фінішної стрічки. Зрозуміла, що цього дня у мене нарешті буде медаль світової першості, десь метрів за десять до фінішу. І вже тоді не змогла стримати своїх емоцій. Якщо після фінішу в Нагано в очах стояли сльози прикрості за поразку, то тепер це були сльози радості й перемоги.
— Хто першим зустрів вас на фінішному створі?
— Лікар нашої команди Юрій Петрович Дехтярьов. Йому я і подарувала свій «щасливий» стартовий номер. Він дуже допомагав мені, та й усім дівчатам упродовж чемпіонату. Взагалі у нас дружно й злагоджено працював увесь колектив. Команда підібралася класна. Але особливі слова вдячності хочеться сказати саме нашому лікареві. Декілька днів тому йому виповнилося 40 років. Хочеться поздоровити його через газету з днем народження, побажати великих успіхів у роботі й почастіше виїжджати з нами на змагання, адже його підтримка була неоцінима.
— Повертаючись до самого початку, які плани у вас були пов’язані з цим чемпіонатом, що вдалося і що не вдалося?
— Плани були пов’язані головним чином із тією самою 10-кілометрівкою, яка й принесла медаль. Стояло завдання не програвати багато суперницям на 5-кілометровій дистанції. Хоча б потрапити в десятку. Я вважаю, що з цим завданням ми справилися добре. До того ж і на 30-кілометровій, дистанції марафону, я виступила «на відмінно». Ніколи раніше не займала в марафоні місця вище восьмого. А тут відразу п’яте. Але і в інших гонках, вважаю, виступила на рівні своїх можливостей. Хтось може сказати, що 27 секунд програшу на 30-кілометрівці — дуже багато. Не погоджуюсь. Якби я стільки програла в спринті, то це було б забагато. До того ж треба зважити на психологічну й фізичну втому після «бронзової» гонки.
— І традиційне запитання: ваші плани на майбутнє?
— Не відмовляюся від думки виступити в Солт-Лейк-Сіті. Я дуже вдячна всім, хто в мене повірив після невдачі в Нагано і не відвернувся у важку хвилину. У тому числі й Держкомспорту, Київоблдержадміністрації, спортивному товариству «Колос». Сподіваюсь, перша медаль не стане останньою. Буду боротися за перемоги.
