Iсторія одного бунту

Джим (Джеймс Даглас) Моррісон, лідер знаменитої американської рок-групи «Дорз» («Двері»), легенда рок-н-роллу, народився 8 грудня 1943 року в м. Мельбурн (штат Флорида) в сім’ї морського офіцера, який дослужився потім до контр-адмірала і зайняв пост командуючого ВМС США в Європі. Син не виправдає надій батька, людини істеблішменту. І той відречеться від «шалапутного чада».

Джим покине режисерський коледж при Каліфорнійському університеті. А це престижний заклад: на той час там навчався Френсіс Коппола, викладачем був Стенлі Крамер. Не дотягши два тижні до складання готового дипломного фільму, Джим написав батькові про своє рішення стати рок-музикантом. Блискучий офіцер і так не вельми радів, що син подався у якесь кіно, а тут і зовсім...

Джим уже в школі виділявся екстравагантністю окремих вчинків і розумом. Його улюбленими поетами були Рембо, Блейк, Бодлер, і навіть до філософії він уже звертався — зокрема до Ніцше.

Не знайшовши на різкому життєвому повороті взаєморозуміння з батьком, син більше так і не побачив того до самої своєї смерті — не побачив ні з батьківського, ні зі свого бажання. Та й із матір’ю вже ніколи більше не зустрічався. В анкетах писав: «Батьки — померли».

До самої своєї смерті... Чи дізналися батьки своєчасно про його таку ранню, в двадцять сім із половиною років, смерть у богемному кварталі Парижа? Чи дізналися вони за життя сина про його приголомшливу славу? Чи змогли її оцінити?.. У різних світах жили вони.

Навряд чи багато що сказало батькові й матері те, що вже перший альбом створеної Джимом групи «Двері», який так само і називався, став за кількістю проданих дисків «золотим». Хоча кількість ця, хоч якою б величезною вона була, не йде в жодне порівняння з художньою силою платівки.

Тим часом, починаючи, Моррісон не вмів грати на жодному з музичних інструментів і навіть ніколи не співав до цього, а музику почав писати не знаючи нот. І чи знав їх потім?..

Він, напевно, міг би відбутися і як кінорежисер, і як актор, і як поет та прозаїк — на користь цього припущення свідчать його пісні, сценічне їх ним проживання, вірші та мініатюри. Але саме в рок-музику потягло його в атмосфері середини 60-х років, часи хіпі, бунту, визрівання нових тенденцій у популярній молодіжній музиці.

І він створив не просто рок-групу. В основі її феноменального успіху лежали зовсім нові музичні та текстові ідеї безперечного лідера квартету (Рей Манзарек, Роббі Крігер, Джон Денсмор). Наприклад, оголеність виконавського нерва. А проте це вже не ідея, мабуть, а природа, суть художницького і передусім душевного таланту. У текстах пісень на зміну «Соmе оn, bаbу!» і подібних прийшли асоціативність, метафоричність розірваного, із підтекстом, листа.

Плюс бунтарський дух, неприйняття брехні, двоєдушного пуританства батьків і всього суспільства, бажання жити зовсім інакше, не підпорядковуючи своє існування здобуванню грошей та не бажаючи взагалі — існування. Були прагнення життя, протест проти досягнення так званого пристойного місця в цьому найлицемірнішому суспільстві.

Додамо до музичних і поетичних складових усе перелічене в попередньому абзаці — й пояснення природності успіху Джима Моррісона та його товаришів стане елементарно простим, а надзвичайна, проймаюча до болю щирість його душі ще довго буде гарантом цього успіху, хоч як би старіли музичні прийоми і техніка. У 1987 році було підраховано: за кількістю «золотих» і «платинових» дисків — за всю хай ще коротку історію рок-музики — переможницею стала група «Двері» Джима Моррісона.

Проте багато було і все ще є шанувальників Моррісона (є, а не тільки залишається), але ось самих Моррісонів, не в творчості, що природніше, а хоча б просто в душі, — дедалі менше і менше. Як там — так і тут. Немовби Моррісони з’являються на світ — волею Божою вічними заручниками — заради метеликової юності, що зберігається в їхніх душах справжньою і нехай собі забрудненою, але все-таки, за великим рахунком, чистою — на все життя.

І ще що важливо і що вже є значною мірою результатом усього попереднього: Моррісон приголомшував аудиторію якоюсь особливою атмосферою, яка виникала навколо нього на сцені, просто гіпнотизував слухачів. Він примушував публіку мовчати. І це найсильніше свідчить про його вельми рідкісну духовну енергетику.

Як і в його улюбленця Артюра Рембо, у Моррісона занадто рано настало розчарування в тому, чим він займався. Неймовірно швидка поява успіху, слави — і байдужість до неї, протест проти неї, можливо, навіть ненависть до неї.

То наскільки творець був вищий за свою аудиторію! Можливо, його життя могло б скластися інакше, якби він спробував прийти до літератури, зайнявшись лише нею однією.

У 1969 — 1970 роках виходять три його книжечки віршів і прозаїчних мініатюр.

Як і Рембо в роки його юності, що стала блискавкоподібним літературним життям, Моррісон вживав алкоголь і наркотики. Неприкаяна душа...

Він помер 3 липня 1971 року. За офіційною версією — від серцевого нападу...

Його улюбленим образом були двері:

«Існують два світи: світ речей пізнаних і непізнаних. Між ними є двері».

«Справжня поезія не говорить нічого. Вона лише показує можливості. Відчиняє всі двері. Ти можеш пройти через будь-які, підвладні тобі».

То давайте розчинимо їх — двері. Хоча б послухавши музику Джима Моррісона.

У ті самі роки загинули (важко назвати смертю кончину кожного з них) ще три кумири молоді того часу: англієць Брайан Джонс, музикант «Роллінг Стоунз», і двоє американців — Дженіс Джоплін, вокалістка і, нарешті, темношкірий Джиммі Хендрікс, мабуть, кращий гітарист в історії рок-музики, її віртуоз номер один, шаман електрогітари.

У розмові про них починається містика. Залишмо без уваги такі властиві англійській мові «Дж». Ось дати їхнього життя:

Джонс — 28.II.1942 — 3.VII.1969.

Хендрікс — 27.ХI.1942 — 18.IХ.1970.

Джоплін — 19.1.1943 — 4.Х.1970.

Моррісон — 8.ХII.1943 — З. VII.1971.

Немов ураган пройшовся... Це був справді бунт. Повстання тендітних душ. Тріумф талантів і трагедія доль.